Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 38)
Вона однозначно щось запідозрила.
— Добре, — погодився я. — Переїду.
Коли я оглядався на світ за собою, то бачив у ньому віддзеркалення власної моральної слабкості. Мої батьки виростали в казковій країні — останнє покоління при повній зайнятості, остання епоха безстрашного сексу, остання мить політики без релігії; але якось життя в казці дало їм відчути ґрунт під ногами, зміцнило їх, озброїло переконанням, що своїми безпосередніми діями вони можуть змінювати й покращувати свій світ, і дозволило їм скуштувати яблуко з Едемського саду й пізнати добро і зло, а при цьому не піддатися чарам закручених у спіраль очей Каа з «Книги джунглів» під шепіт «довірся мені» згубного Змія. Тим часом тепер усюди стрімко ширилися жахіття, а ми закривали на них очі або намагалися якось їх пом’якшити. Це не мої слова. В один із чудних маломістечкових моментів мого мангеттенського життя той самий базіка, якого я раніше бачив у Центральному парку, пройшов по Макдуґал-стріт попід моїм вікном, говорячи тим разом про зраду: як його зрадила сім’я, працедавці, друзі, місто, країна, Всесвіт, і жахіття розповзаються, а ми відводимо очі… здавалося, немов моя совість прибрала постать навіженого безхатченка, що говорить сам до себе, не маючи виправдання у вигляді гарнітури до мобілки у вусі. Тепла погода, холодні слова. Чи він був з плоті й крові, чи це його породило моє почуття провини? Я заплющив очі й знову їх відкрив. Він віддалявся в напрямку Блікер-стріт. Мабуть, це був хтось інший.
Іноді я досі переживав миті, коли моє сирітство ніби вихлюпувалося з мене й заповнювало світ — або принаймні ту його частину, що перебувала в моєму полі зору. Миті нестями. Я переконав себе в тому, що саме в стражданнях одного з таких неконтрольованих періодів я пристав на небезпечний план Василіси Ґолден. Переконав себе в тому, що плач за планетою, який дедалі частіше лунав у моїй голові, був породжений моєю власною маленькою втратою, і що світ не заслуговує на те, щоб про нього так зле думати. Якщо я витягну себе зі своєї моральної прірви, світ сам про себе подбає, діра в озоновому шарі затягнеться, фанатики зариються назад у темні лабіринти серед коріння дерев і в океанських ущелинах, а сонце знову засяє й бадьора музика заповнить повітря.
Так, пора вже виїхати. Але що вирішить цей переїзд? Я досі був узалежнений від трьох пополудневих побачень на місяць на п’ятдесят третьому поверсі. Наслідків плану довелося чекати довше, ніж Василіса розраховувала, і вона почала нарікати. Вона звинувачувала мене в тому, що я недобросовісно підходжу до її заміру. Якось я це зурочив. Мені варто було зосередитися, напружитися, а передовсім мені варто було цього хотіти. Цього не станеться, якщо я цього не хотітиму. Дитина не з’явиться, якщо не відчує, що її по-справжньому бажають.
— Не відмовляй мені в цьому, — прохала вона. — Мабуть, ти хочеш просто зі мною трахатися, так? Тоді ти просто все затягуєш. Ну, добре, я можу пообіцяти, що потім ми й далі будемо трахатися. Принаймні іноді.
Коли вона так говорила, мені хотілося ридати, але сльози лише утвердили б її в переконанні, що з якоїсь причини я шкодую для неї свого найпотужнішого сімені, що я — в її очах — біологічно безчесний. Я вже перейшов межу божевілля й хотів, щоб це все скінчилося, ні, не хотів, щоб це закінчувалося, я хотів, щоб вона завагітніла, ні, не хотів цього так, хотів, ні, не хотів.
І от це сталося. І вона назавжди відвернулася від мене, залишивши мене спустошеним. Закоханим у іншу жінку, так, але спустошеним втратою наших зрадливих неземних утіх.
У фільмі, який я малював у своїй уяві, творі, що мав стати абсолютною формою зради, увага в цей момент мала перенестися з Василіси на її чоловіка. Отож: Вона вийшла з апартаменту на п’ятдесят третьому поверсі, двері зачинилися, і отак-от.
— Мистецтво вимагає зради й перекриває цю зраду, бо зрада перевтілюється в мистецтво. Правда? Правда? Правда?..
— Ти знаєш, звідки я родом, — промовив Нерон Ґолден, примружуючи очі. — Я знаю, що ти знаєш. У наші дні нічого не можна втримати в таємниці.
Пізнього вечора він запросив мене до свого кабінету на розмову. Я був водночас захоплений і наляканий. Наляканий, бо що, як він зараз вигорне мені все, що я виробляв із пані Ґолден? Може, він наказав слідкувати за нами, може, в нього на столі лежить течка зі знімками приватного детектива?
Від таких думок мені було якось моторошно. А захоплений, тому що це могло бути також його розкриття переді мною, на яке я так чекав, мить відвертості, коли літній чоловік, змучений невідомим єством, у яке був загорнутий, хоче знову відкритися.
— Так, сер, — відповів я.
— Не кажи мені цього! — крикнув він цілком приязно. — Ти маєш далі вдавати несвідомого простачка й розігрувати подив, коли я тобі щось кажу. Згода?
— Мене це влаштовує, — відповів я.
Усі ми зауважили погіршення самопочуття Нерона Ґолдена в період вагітності його дружини. Невдовзі йому мало перевалити за восьмий десяток, і голова почала помаленьку його зраджувати. Він так само виходив щоранку о восьмій, одягнений у бездоганно білий тенісний костюм і білу кепку-бейсболку, розтинаючи повітря ракеткою зі своїм звичним виглядом, що промовляв «це вам не жарти», і так само повертався через дев’яносто хвилин спітнілий, променіючи якимось мачистським удоволенням. Та якось, за кілька днів до мого вечірнього виклику, з ним трапився один інцидент. Коли він переходив вулицю, якийсь автомобіль, вінтажний «Корвет», проскочив на червоному світлі перехрестя Макдуґал-стріт і Блікер-стріт і збив його. Просто збив, достатньо сильно, щоб звалити з ніг, але не так сильно, щоб поламати кістки. Реакція старого була така: він скочив на ноги, відразу ж простив водія, відмовився подавати якусь скаргу чи заяву і запросив винуватця, неуважного білошкірого індивіда з копицею хвилястого сивого волосся на голові,
— Та добре все зі мною, добре, — заявив Нерон після випадку з «Корветом». — Чого ви бучу здіймаєте. Я просто заопікувався хлопцем, бо він розпереживався. Так треба було.
І ось тепер я був віч-на-віч із ним у його лігві після заходу сонця. Що ж тепер мене чекає? Він запропонував мені сигару — я відмовився. Коньяк — так само відмовився. Бренді я ніколи не любив.
— Випий щось, — звелів він, тож я погодився на чарку горілки.
— Твоє здоров’я, — промовив він, владно підносячи руку. — До дна.
Я перехилив чарку, зауваживши, що він лише для проформи пригубив коньячний бокал.
— Ще по одній, — запропонував він.
Я замислився, чи він не намагається знову мене споїти.
— Трохи пізніше, — відказав я, накриваючи лівою долонею свою чарку. — Не будемо підганяти події.
Він нахилився вперед, поплескав мене по коліні й кивнув:
— Добре, добре. Розсудливий чоловік.
Потім продовжив:
— Послухай, яку я розповім тобі історію. Колись давно у Бомбеї — бачиш? Я називаю це місто його старою назвою, і це перший раз, коли я вимовляю це слово від часу приземлення в Америці, ти маєш пишатися такою довірою — жив собі чоловік, якого звали Дон Корлеоне. Ні, звичайно ж, його звали інакше, але його ім’я тобі нічого не скаже. Навіть те ім’я, яким він користувався в житті, не було справжнім. Ім’я — це ніщо, це такий собі додаток — як ручка, що допомагає відкрити двері. «Дон Корлеоне» дозволяє тобі уявити, що то був за чоловік. Так я відкриваю його двері. Тільки-от цей Дон ніколи не зробив у житті жодного пострілу й нікого не вбив. Я хочу розповісти тобі про цей тип людини. Був він із півдня, але, як і всі, опинився врешті у великому місті. Походження скромне. Зовсім скромне. Батько тримав веломайстерню біля Кровфордського базару. Хлопець допомагав таткові ремонтувати велосипеди й дивився на великі автомобілі, що проїжджали повз: бр-р-румм! «студебекер», бр-р-румм! «кадилак», і думав собі: колись, колись… так, як кожен. Він виріс, пішов розвантажувати судна в доках. Простий вантажник, сімнадцять-вісімнадцять років, але вмів ухопитися за шанс. До порту поверталися судна з прощ по мусульманських святих місцях, прочани везли контрабанду. Транзисторні приймачі, швейцарські годинники, золоті монети. Товари, що підлягали обкладенню митом. Значним митом. Дон Корлеоне допомагав цим людям проносити речі — у своїй білизні, в тюрбані, де хочеш. Вони віддячували йому. Він зібрав трохи статків.
Далі — щаслива зустріч із рибалкою-контрабандистом із Дамана. Був там такий пан Бахія. Даман у той час був португальською колонією. Недбалий контроль. Бахія і Дон Корлеоне почали возити контрабанду з Дубая й Адена через Даман, де нещільний кордон, до Індії. Вигідна справа. Дон Корлеоне підвищив свій статус. Потоваришував із головами інших злочинних кланів. В. Мудальяр, К. Лала та інші. Побратався з політиками, включно з таким собі Санджеєм Ґанді, сином Індіри. Такі факти. До 1970 року він був уже великою шишкою, авторитетом. На хвості в нього сидів один молодий поліціянт, якого не можна було підкупити. Чесний хлопець. Чесність на такій роботі — недолік. Такий собі інспектор Мастан. Дон Корлеоне наказав відправити його до чорта на роги, і коли поліціянт був на борту літака, Дон Корлеоне заглянув, щоб помахати йому ручкою на прощання. Безпечного польоту, Мастане. Щасливої подорожі. Отак нахраписто. Так упевнено тоді почувався.