Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 35)

— Дитина.

— Так.

— Коханий мій. Іди до мене.

Вона вимкнула настільну лампу.

Розпочинаючи доросле життя, я мав план, натхненний життям моїх батьків — прапором, під яким я плив, зробити все можливе, щоб бути — тут публічно зізнаюся у вживанні цього слова для себе — чудовим. Яким же ще варто було бути? Відкинувши прісних, прозаїчних, маломовних, повсякденних Рене, я спрямував своє обличчя в бік усесторонньо розвиненого, виняткового я, вирушаючи на борту уявного «Арго» на пошуки того золотого руна, не маючи жодного уявлення, де може лежати моя особиста Колхіда (крім того, що вона розташована десь поблизу кінотеатру) чи як тримати курс у її напрямку (крім того, що чимось найближчим до стерна предметом у моєму розпорядженні може бути кінокамера). Потім виявилося, що мене кохає чудова жінка і я опинився на порозі життя в кінематографі, що було предметом моїх прагнень. І в такому щасливому стані я умудрився розвалити все, чого встиг добитися.

Репортер на лінії фронту щодня поставав перед вибором: приєднатися чи ні? Вибір складний, якщо воює твоя країна і у війну втягнутий твій народ, а разом з ним і ти. Але бувало й так, що точився не твій бій. Це була навіть не війна — радше боксерський поєдинок, а ти опинявся в кріслі в першому ряду. І тоді раптом один із боксерів протягував руку, немов коханець, що запрошує тебе приєднатися. Ходи до нас. На цьому етапі людина при здоровому глузді, або принаймні обережна, увімкнула б задній хід і якомога швидше забралася б звідтіля.

Я так не вчинив. Розумію, що це показує мене не в найпривабливішому світлі. Більше того, оповідь про те, як я вступив у війну, ще менш приваблива. Адже я зрадив не лише мого господаря у його власному домі та жінку, яку кохав і яка кохала мене, — я зрадив ще й самого себе. І, зробивши це, я зрозумів, що питання, над якими просив мене поміркувати Нерон Ґолден, думаючи про нього, так само стосувалися мене. Чи людина може бути доброю, якщо вона є лихою? Чи зло може співіснувати з добром, а якщо так, то чи ці поняття взагалі щось означають, якщо їх увіпхнуто в такий незручний і, можливо, несумісний альянс? А може, є так, думав я, що коли добро і зло роз’єднати, і одне, й друге стає однаково руйнівним; що постать святого так само відразлива й небезпечна, як і постать запеклого негідника. Якщо ж поєднати праведність і неправедність як слід, у відповідних пропорціях, неначе віскі й солодкий вермут, саме це становитиме класичний коктейль «Мангеттен» людської істоти (так, із кількома краплями біттера й протиранням шкіркою помаранчі, можете собі снувати алегорії, як вам заманеться, включно з кубиками льоду в келиху). Тільки я ніколи не був певний, як розуміти цю концепцію інь-ян. Можливо, поєднання протилежностей, яке формує людську природу, — це лише раціоналізація, якою люди виправдовують свої недоліки. А може, це все занадто гладко, а правда така, що лихі вчинки беруть гору над добрими. Що з того, наприклад, що Гітлер добре ставився до собак.

Почалося це так: Василіса попросила мене, як часом вона чинила в період мого квартирування в домі Ґолденів, супроводити її в поході елітними бутиками, розташованими на Медісон-авеню, бо я довіряю твоєму смаку, дорогенький, а Нерон, він хоче тільки, щоб було сексуально, чим відкритіше, тим краще, але це неправильно, скажи, ми це знаємо, інколи приховане спокушає більше, ніж відкрите. Правду кажучи, купування одягу належало до найменш улюблених моїх справ; сам я, якщо вже купував собі вбрання, робив це здебільшого швидко, в інтернеті. У модних магазинах моя концентрація уваги мала свої межі. Сучітра не була геть зовсім налаштована проти моди — вона мала чимало друзів у цій галузі й носила речі, які вони їй надсилали, із гідністю й смаком, — але однозначно налаштована проти валандання магазинами, що було однією з численних рис, за які я її вподобав. Однак для Василіси доми ексклюзивного вбрання були її театром, а мені випало бути її глядацтвом, що супроводило оплесками її виходи, коли вона, вигнувши спину дугою, дивилася через плече на своє відбиття в дзеркалі, потім на людське дзеркало, яке уособлював був я, потім знову на себе, поки поруч аплодувала й вуркотіла зграйка працівників. І дійсно, вона виглядала винятково, що б не вдягнула на себе, вона була однією з двохсот, чи близько того, жінок в Америці, для яких шили цей одяг, вона була немов змія, що могла вповзати в багато різних шкір і вислизати з них, і ковзала від однієї до іншої, облизуючи кутики рота роздвоєним язиком, притираючись до неї під загальне захоплення, убираючись, як усі змії, просто вбивчо.

Того пополудня до її краси додався якийсь особливий блиск, надміру сліпучий — так, начебто вона, котра у справі вигляду взагалі не мала напружуватися, тепер напружувалась аж занадто. Консультанти в численних салонах — фендисти, гуччіанці, прадавці — реагували ще більш підлабузницьки, ніж це передбачала їхня професійна звичка. Вона приймала це як належний їй мінімум. І після такого-от поклоніння вона запливла до ресторану на сьомому поверсі «Берґдорфа Ґудмена», де звернулася до офіціантів на ім’я, ігноруючи, але водночас привертаючи до себе захоплену увагу струнких коштовних жіночок різного віку, зайняла місце за «своїм» столом біля вікна, поклала на стіл лікті, а на сплетені долоні — підборіддя і, дивлячись мені прямо в очі, задала те саме фатальне питання.

— Рене, я можу тобі довіритись? По-справжньому, на всі сто довіритись? Бо мені треба комусь довіритися, а я думаю, що, крім тебе, нема кому.

Це було, як писалося в старих підручниках латинської граматики, nonne-питання, на яке очікується відповідь «так», а Василіса Ґолден ставила тільки такі запитання, так-запитання: чи ти не хотів би піти зі мною по магазинах, чи я гарно виглядаю, чи ти можеш застібнути мені блискавку, ти погоджуєшся, що дім виглядає прекрасно, ти не проти зіграти в шахи, ти мене любиш. Не було можливості відповісти ні, отож, звичайно ж, я відповів так, хоча зізнаюся, що метафорично схрестив пальці за спиною. Але ж і щуреня з мене! Що ж, усі письменники — злодії, а я в ті дні сильно поринув у роботу.

— Звичайно, — відповів я, — що там у тебе.

Вона відкрила сумочку, вийняла складений лист і протягнула мені через стіл.

— Ш-ш-ш, — промовила.

Два аркуші паперу, з якоїсь медичної діагностичної лабораторії у Верхньому Іст-Сайді, результати різноманітних аналізів Василіси й Нерона Ґолденів. Свій аркуш вона забрала.

— Це не важливо, — пояснила, — зі мною все тіп-топ, на всі сто.

Я подивився на документ, що залишився в моїй руці. Я в таких паперах не розбираюся, і вона, певно, помітила спантеличення на моєму обличчі й нахилилася через стіл.

— Це спермограма, — шепнула вона. — Аналіз сперми.

Ага. Я дивився на різноманітні показники й коментарі. Ці слова нічого мені не говорили. Рухливість. Олігозооспермія. Життєздатність NICE.

— І що ж тут говориться? — пробурмотів я.

Вона роздратовано зітхнула: невже всі чоловіки ні на що не годяться навіть у питаннях, настільки ключових для їхнього чоловічого єства? Відповіла вона дуже тихо, аж занадто старанно вимовляючи слова, щоб я зрозумів. Це значить, що він занадто старий для того, щоб зачати дитину. З точністю до дев’яноста дев’яти відсотків.

Тепер я зрозумів, під яким вона перебувала тиском, внаслідок чого й підкрутила занадто гучно свого регулятора. Раніше вона розіграла свою велику гру й змусила Нерона здатися — а тут маєш.

— Так, наче навмисне це зробив, — продовжила вона таким само низьким голосом. — Тільки ж я знаю, що він не знає. Думає, що він тигр, секс-машина, що здатен самим поглядом жінку запліднити, якщо не так на неї подивиться. Це по ньому боляче вдарить.

— І що ти зробиш?

— Їж свого цезаря, — відповіла вона. — Після обіду поговоримо.

Земля в парку була вкрита снігом, а на шляху до каруселі розводився бездомний оратор. А він був старожил, цей добродій, сам не свій від слів: білий чоловік, із сивою густою бородою, в насунутій на брови вовняній шапці, джинсовому комбінезоні, рукавичках без пальців, леннонівських окулярах без оправи з круглими лінзами, він виглядав так, немовби грав на пральній дошці в шумовому оркестрі десь на Півдні. У голосі його, однак, не вчувалося південного акценту, а свою тезу цей добродій розвивав, уживаючи досить-таки квітастих формулювань. Приватне існування чоловіків і жінок у Америці, хотів він нам сказати, скасовується завдяки публічному існуванню вогнепальної зброї, що вже набула власної свідомості й намагається — ні більше ні менше — повидесятковувати, а згодом і цілком підкорити людство. Триста мільйонів живих одиниць вогнепальної зброї в Америці, що дорівнюють числу населення й намагаються створити невеличкий Lebensraum[29], позбувшись суттєвої кількості людських істот. Зброя ожила! Тепер вона живе власним розумом! Вона хоче здійснити те, що закладене в її природі, себто, сиріч, інакше кажучи — стріляти. Як наслідок, ця жива зброя дозволяє чоловікам відстрелювати свої пуцьки, позуючи до оголених селфі, бах! а ще заохочує батьків випадково поцілювати своїх дітей на стовідсотково безпечних стрільбищах, випадково? він так не думає! бабах! а ще підманює дітей стріляти матерям у голову, поки ті керують сімейним кросовером, бабах! а він ще ж навіть не дійшов до теми масових убивств, тра-та-та! університетських кампусів, тра-та-та-та, торговельних комплексів! тра-та-ра-та-та, блядської Флориди, тра-та-та-тра-та-та! Він навіть не почав ще говорити про те, як ожили стволи копів, змушуючи цих копів відбирати життя чорним, або стволи чокнутих ветеранів, що спонукали цих же чокнутих ветеранів холоднокровно розстрілювати поліціянтів. Ні! Він ще навіть не зібрався про це говорити. Що він нам розповідав тут, тепер, у цьому зимовому парку — то це те, що нас завойовують машини для вбивства. Безживна зброя почала жити своїм життям, наче іграшка, що оживає у фільмі жахів — це так, якби твій плюшевий ведмедик раптом спромігся думати, і про що ж він думає? Він хоче перерізати тобі горло. Як хтось може думати про своє маленьке приватне життя, коли навколо така лажа?