Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 27)
Перед виходом з дому, коли Василіса була вже при повному параді й виглядала просто злочинно привабливо, вона опустилася на коліна перед чоловіком, розіпнула блискавку на його штанях і повільно, зі знанням справи обслужила його, «тому що, — пояснила, — коли такий чоловік, як ти, забирає дружину, таку, як я, в таке місце, то повинен знати, на чому він з нею стоїть». Цього разу вона винятково прорахувалася — а сексуальні розрахунки зазвичай виходили в неї добре, — тому що в результаті підозріливість Нерона Ґолдена лише виросла, а не зменшилася, тож у ресторані він пас поглядом кожен її порух, немов дедалі більш розлючений яструб, і поки столами кружляли страви — оселедець під шубою, голубці з яловичим фаршем, українські вареники, вушка й галушки, телячі пельмені, бефстроганов, горілка, настояна на аґрусі й інжирі, млинчики й ікра, — його ревнощі росли, немовби вона подавала маленькі частки себе всім присутнім чоловікам на червоних паперових серветках, аби ті їли їх за допомогою двозубих коктейльних виделок, немов смачнющі канапки. Звичайно ж, за їхнім головним столом усі чоловіки були з дружинами, тому всі поводилися тактовно: мільярдер із дружиною, що мала мистецькі амбіції, сказав Неронові, що тому дуже пощастило полонити «нашу Василісу», мільярдер з неуспішними газетами й успішним бейсбольним клубом зізнався: «Вона нам як донька». Мільярдер із капіталом у Силіконовій долині й силіконовою жінкою докинув: «Один Бог знає, як ти її відхопив», — і зробив непристойний жест руками, натякаючи на щось величезне в штанах, але всі вже так почастувалися горілкою, що ніхто нікого не збирався образити й ніхто не образився — такі собі чоловічі теревені. Але згодом Нерон помітив, що Василіса махає якимось людям у протилежному кінці зали, а вони махають у відповідь, і були там самі чоловіки, особливо виділявся один — молодцюватий, високий, м’язистий, років сорока, із дивовижно, не по літах сивим волоссям, попри вечірню пору в сонцезахисних окулярах-авіаторах — хтось, хто міг би бути інструктором із тенісу або (що з очевидних причин його цілком дискредитувало в Неронових очах) — персональним тренером. А може, перукарем, гомосексуалом, що було б чудово. Або ж, ну звісно, це може бути ще один мільярдер, молодший від оцих хлопців, власник, скажімо, великої червоної яхти, збудованої на верфі «Бенетті» у В’яреджо в Італії, зі слабкістю до вартих півтора мільйона доларів гіперкарів, названих іменами кечуанських богів вітру, і, відповідно, швидких дівчат. Такої можливості не можна було відкидати.
— Вибач, — промовила вона, — я тільки піду привітаюся зі знайомими.
Вона відійшла, а він спостерігав за нею, за обіймами, повітряними поцілунками, все в рамках пристойності, але чимось тут смерділо, мабуть, він повинен піти й роздивитися цих знайомих, цих так званих знайомих. Мабуть, він повинен піти й ближче роздивитися ту блондинку, якої звідси добре не видно, подружку того типа, ту дрібну дівчину, що повернута спиною, він може розгледіти м’язи на її руках, так, він пам’ятає її, сучку. Мабуть, він повинен піти й знести їй срану голову.
Але саме тоді Горбачов завів із ним світську бесіду:
— Отож тепер, пане Ґолден, ви з вашою чарівною жінкою-росіянкою стали одним із нас, майже, так би мовити, і я бачу, що ви впливова людина, тож дозвольте вас запитати…
Єдине, що говорив це не Горбачов, а його перекладач на ім’я, здається, Павло, що виглядав Горбачову з-за плеча, наче друга голова, й так швидко говорив за експрезидентом, з чого виникало, що або він був найкращим, найшвидшим перекладачем усіх часів, або вигадував англійський текст, або ж Горбачов завжди говорив одне й те ж. У будь-якому разі Нерон Ґолден, чиє неабияке роздратування поведінкою Василіси й далі наростало, не збирався дати себе розпитувати почесному гостеві й перебив його власним запитанням:
— У мене є ділові партнери в Ляйпціґу, в колишній НДР, — промовив він. — Вони розповіли мені цікаву історію, й мені було б дуже приємно почути ваш коментар.
Лице Горбачова посерйознішало.
— Що це за історія? — запитала його друга голова, Павло.
— Під час заворушень 1989 року, — повів Нерон Ґолден, — коли протестувальники сховалися у храмі святого Томи, церкві Баха, лідер східнонімецьких комуністів, пан Гонекер, хотів вислати на них війська з кулеметами, і було б по всій цій революції. Але, беручи до уваги пропозицію використати армію проти цивільного населення, він мусив задзвонити до вас, щоб отримати на це дозвіл, а ви його не дали, і після цього падіння Стіни було вже справою лише кількох днів.
Ані Горбачов, ані його друга голова не зронили жодного слова.
— Отож питання моє таке, — завершив Нерон Ґолден. — Коли до вас подзвонили й запитали про дозвіл, ваша відмова була інстинктивна й автоматична… чи ви мусили це обдумати?
— А з якою метою ви про це запитуєте? — запитали Горбачов-Павло з похмурими мінами.
— Для того, щоб порушити питання цінності людського життя, — відповів Нерон Ґолден.
— А які ваші погляди на цю справу? — запитали два Горбачови.
— Росіяни завжди повчали нас, — сказав Нерон, і тепер його зумисна ворожість не підлягала сумніву, — що життя індивіда — витратний матеріал у контексті державних інтересів. Це ми знаємо від Сталіна, і з історії вбивства отруєною парасолькою Георгія Маркова в Лондоні, і отруєння полонієм перебіжчика з КДБ Олександра Литвиненка. А ще якогось журналіста збила машина, а інший випадково помирає, хоч вони мають другорядне значення. Якщо йдеться про цінність людського життя, росіяни показують нам шлях у майбутнє. Цьогорічні події в арабському світі підтверджують це і найближчим часом будуть далі підтверджувати. Осама вбитий, я не бачу тут проблеми. Каддафі прибрали, туди йому й дорога. Але тепер ми дуже скоро побачимо, що революціонерам також прийде кінець. Життя тим часом іде далі, і для багатьох воно немилосердне. Живі мають невелике значення для справ цього світу.
За столом панувала мовчанка. Тоді обізвалася друга голова, хоч сам Горбачов не відкрив рота.
— Георгій Марков, — промовила друга голова, — був болгарином.
Горбачов відповів, дуже повільно, англійською мовою:
— Це не відповідний форум для такого типу розмови.
— Дозволю собі вже попрощатися, — відповів Нерон, кивнувши головою. Він підняв руку, після чого його дружина відразу ж встала з-за столу своїх знайомих і попрямувала за ним до виходу.
— Пречудовий вечір, — звернувся він до загалу. — Дякуємо вам.
ЗАГАЛЬНИЙ ПЛАН. ВУЛИЦЯ НА МАНГЕТТЕНІ. НІЧ.
МОЛОДЦЮВАТИЙ ЧОЛОВІК, високий, м’язистий, років сорока, із дивовижно, не по літах сивим волоссям, попри нічну пору в сонцезахисних окулярах-авіаторах, хтось, хто міг би бути інструктором із тенісу або персональним тренером, та його подруга, дрібна БІЛЯВКА, яка нагадує іншу персональну тренерку, ідуть Бродвеєм у бік Юніон-сквер, повз кінотеатр «Ей-Ем-Сі Ловз» на Дев’ятнадцятій вулиці, повз магазин килимів «Ей-Бі-Сі Карпет», повз третє, передостаннє місце розташування «Фабрики» Енді Воргола у 860 будинку на Бродвеї, а потім повз її друге місце розташування в Декер-білдинґ на Шістнадцятій вулиці. З огляду на те, що вони самі, без охорони, він, швидше за все, не є жодним мільярдером і не має великої червоної яхти чи гіперкара за півтора мільйона доларів. Це просто чоловік, що гуляє з дівчиною споночілим містом.
Грає музика. Всупереч можливим очікуванням, це боллівудська пісня «Ту гі мері шаб ге», слова якої подані в субтитрах. Лише ти — моя ніч. Ти єдина — мій день. Пісня походить із випущеного 2006 року фільму з Канганою Ранаут. Фільм називається «Гангстер».
НАРАТОР
За даними «Нью-Йорк Таймз», убивства в Америці досягли тривожного піку в 1990-х, але тепер є одними з найнижчих в історії. Існують побоювання, що епідемія героїнової наркоманії й відродження бандитизму може знову підняти їхню кількість у деяких містах: Чікаґо, Лас-Веґасі, Лос-Анджелесі, Далласі, Мемфісі.
Однак, що надихає оптимізмом, у Нью-Йорку цей показник із року на рік зменшується на двадцять п’ять відсотків.
Чоловік в окулярах-авіаторах і жінка з мускулястими руками тепер перетинають парк, проходячи між пам’ятником Джорджу Вашингтону та входом до станції метро.
Пісня лунає далі, наростаючи, субтитри вже непотрібні:
ПІСНЯ
Коли МОЛОДЦЮВАТИЙ ЧОЛОВІК та БІЛЯВКА минають вхід до станції метро, звідти стрімко виходить ДРУГИЙ ЧОЛОВІК у мотоциклетному шоломі, дістає пістолет із глушником і стріляє один раз МОЛОДЦЮВАТОМУ ЧОЛОВІКОВІ в потилицю; коли той падає й БІЛЯВКА відкриває рот, щоб закричати, він притьмом стріляє також у неї, один раз, прямо межи очі. Вона падає на коліна й залишається так лежати — з похиленою головою, на колінах, без ознак життя. МОЛОДЦЮВАТИЙ ЧОЛОВІК лежить перед нею долілиць. ДРУГИЙ ЧОЛОВІК відходить швидко, але не біжить, до рогу Чотирнадцятої вулиці та Юніверсіті-плейс, повз зону для гри в шахи, все ще зі зброєю в руці. Нікого з шахістів немає — надворі глупа ніч. Однак, на нього чекає МОТОЦИКЛІСТ. Чоловік жбурляє пістолет у смітницю на розі, підсідає на мотоцикл, і вони від’їжджають. Лише після того, як мотоцикл зникає з очей, із патрульних автомобілів, запаркованих по периметру площі, висідають ПОЛІЦІЯНТИ й підбігають до вкляклої на колінах жінки й чоловіка на землі.