Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 26)
Тим часом добродії з готельного бізнесу в незугарних смокінгах так і не повернулися.
Тієї ночі після півночі дивний літній туман заповз у Сади, через що вони стали схожими на місце дії якогось японського фільму про привидів — наприклад «Казки туманного місяця після дощу» чи «Квайдан». Усі гості роз’їхалися по домівках, а всі залишки учти поприбирали сумлінні працівники кейтерингової компанії, котрих Нерон Ґолден особисто винагородив щедрими чайовими. З гілки одного з дерев досі звисав самотній ліхтар, у якому з шипінням догоряла свічка. Я вловив вухом поодинокий звук, що видався мені совиним пугуканням, але, можливо, я помилився. Бліде сяйво місяця ледь пробивалося крізь дощові хмари, що збиралися в небі. Наближався ураган. Все завмерло перед бурею.
Так, як попереднього разу, безсоння вигнало мене з ліжка. Я натягнув сині джинси й байку і вийшов у туманне повітря, яке відразу ж загусло, і я опинився сам у вирі, немовби цілий Усесвіт зник, а залишився тільки я. І тоді звіддаля почувся якийсь звук, що кілька разів повторився, щоразу дедалі гучніше. Це був нестримний плач чоловіка, охопленого гірким стражданням. Плач, що хапав за душу.
Навшпиньки я рушив у його бік — моя цікавість змагалася з більш цивілізованим інстинктом, який вимагав залишити чоловіка в сльозах на самоті. Не покладаючись цілком на маскувальні можливості туману, я постарався заховатися в кущах, трішки соромлячись (але, мушу сказати, лише трішки) перемоги своїх вуаєристських прагнень. Нарешті я його побачив і, зізнаюся, був ошелешений, коли впізнав зірку минулого вечора, навколо якої все оберталося — нареченого власною особою в дорогій піжамі, що стояв колінами на вологій траві й молотив себе кулаками в груди, заходячись, наче професійний плакальник на похороні. Що змусило його вийти сюди посеред ночі, залишивши шлюбне ложе, і вити на зникомий місяць? Підповзши так близько, наскільки мені вистачило сміливості, я почув — так мені здається — такі слова:
— Простіть мене! Я вбив вас обох!
Тут я маю зазначити, що не вірю в твердження людей із містичними чи надприродними схильностями. Мене не цікавлять небо, пекло, чистилище й усі інші посмертні місця відпочинку. Я не вірю в свою реінкарнацію — ані в тілі жука-гнойовика, ані Джорджа Клуні чи спадкоємця його чарівності. Незважаючи на ентузіазм Джойса, Ніцше й Шопенгавера, я відвертаюся від метемпсихозу, переселення душ. «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя» тайського режисера Апічатпона Вірасетакула був тогоріч чи не улюбленим моїм фільмом, але я не вірю, що Дядечко Бунмі, чи й я сам, хоча б раз призивався на службу на цій Землі раніше. Мене не цікавить диявольське сім’я; Демієне, Керрі, Дитино Розмарі, сидіть собі любесенько й далі на полиці з популярним чтивом. Мені до одного місця ангели, демони чи створіння з блакитних лагун. І через це все я не маю жодного уявлення, як пояснити те, що побачив тієї ночі, і чому намагаюся переконати себе, що це була галюцинація, спричинена надмірною дозою золпідему (якому не вдалося мене відключити) й причмелілим валанданням у тумані: щось на зразок кошмару наяву. Але постать Нерона-покутника була цілком реальною, і я побачив — знаю, що побачив, мені здається, я знаю, що побачив, хоча моя раціональна свідомість відкидає думку про це — як туман біля нього скупчується, немов якась ектоплазма, приймаючи обриси двох людських силуетів, двох жіночих фігур, що стали перед укляклим на колінах чоловіком, аби вислухати його гірке каяття. Силуети не говорили й не набули твердої форми, залишившись розмитими й нечіткими, але в моїй голові виникла думка, така чітка, мовби хтось висловив її вголос, що це були дві матері його синів: дружина, яка загинула в «Тадж-Магалі», та бідна покинута жінка, яка відступилася від своєї дитини і яка, за словами пані Ґолден, померла самотньою безіменною смертю в одному з тих місць, куди йдуть помирати знедолені.
Наступного ранку Василіса оголосила про наступний етап свого проєкту очищення й оновлення будинку від фундаменту по дах: старе з дому! дорогу новому! Замість старих ламп — нові! А він, старий, піддався. Але зміна, яку вона затіяла, була не просто переобладнанням інтер’єру.
— Ми в Росії, — заявила вона, — не настільки дурні, аби вважати, ніби демонів не існує.
Це прозвучало в моїй присутності (на ту пору я вже був частим і бажаним гостем у домі).
— Вибач мені, Рене, я розумію, що ти скептик, але реальність не можна собі обирати. Вона не переймається тим, що ти думаєш із цього приводу. Світ залишається таким, яким був завжди. Зазирни до православної церкви в Росії, й ти побачиш, як люди приводять туди своїх родичів із дияволом в очах, людей, переповнених ненавистю, а також богохульників, соромітників і людей із крижаним серцем. І тоді починається. Спершу священник проходить зі свяченою водою, кропить нею й читає зі Святого Євангелія, в якому Ісус виганяє демонів, і Господи, вони виходять, жінка кричить чоловічим голосом, тіло трясеться, шипіння й скрики віщують священнику помсту, а свячена вода кропить їх усіх, розумієш, і багато хто кричить звірячими голосами, як корова, ведмідь чи свиня. Люди блюють і непритомніють. Це страшно, але діє. Цей дім — інший випадок. Можливо, тут одержимі не люди, а сам будинок. Ви привезли зло зі собою з попередньої країни, і тепер воно криється в стінах, килимах, темних закутках і навіть по туалетах. Тут поселилися примари — може, ваші, а може, й давніші, і їх треба вигнати. Якщо ти, Рене, хочеш подивитися на це, коли прийде священник, я тебе впущу, я знаю, що ти творча молода людина, що шукає матеріалу, але маєш стати отут біля Богородиці й тільки промовляти, коли все почнеться, слова Ісусової молитви: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Те, що ти невіруючий, не має значення, ти просто говори отак, і ці слова вбережуть тебе від кривди.
Вона красувалася на найпочеснішому місці в просторій «залі» будинку Ґолденів, а її лице пестив, залітаючи у розчинені в Сади панорамні вікна, щораз сильніший вітер, зволожений передчуттям дощу: бездоганна рання копія Феодорівської ікони Божої Матері, оригінал якої висів у Олександрівському палаці в маленькій капличці ліворуч від спальні останньої цариці з династії Романових, Олександри, котра щодня годинами молилася Богородиці. Це було несподівано. Сини Нерона Ґолдена ніколи не приховували свого атеїзму, і хоч я ніколи не чув, аби їхній батько висловлювався з цього приводу, я припускав, що він відчував те саме й насправді був першопричиною, так би мовити, їхнього апатичного безвір’я. А все ж, цей священний образ був весільним подарунком Нерона його молодій дружині, й тепер господар дому без жодного заперечення став поруч із нею перед Божою Матір’ю, зі сплетеними руками й схиленою головою й подав знак, що час розпочати екзорцизм, а всі троє молодших Ґолденів, яких він вишикував біля себе, стояли з серйозними мінами, як їм було звелено. Тут як тут з’явився російський православний священник, борода в наметі, що почав наспівувати молитви й бризкати на нас свяченою водою, і в ту ж мить об’явився ураган Айрін, виднокрай почорнів, небеса розверзлися й кімнату осяяв спалах блискавки. Священник вигукнув щось російською, а Василіса переклала його слова.
Після чого Нерон голосно гукнув: «Зачиніть вікна!» — і його сини кинулися виконувати наказ; тоді, як я сприйняв їхню дію як практичну реакцію на вітер і зливу, Василіса зі священником зрозуміли її зовсім інакше. Борода затрусилася, намет навколо неї затремтів, посипалися схвильовані російські слова, і новоспечена пані Ґолден тріумфально переклала й парафразувала їх:
— Закрийте вікна від дощу, але нема потреби закривати їх від демонів, бо їх уже вигнано з мого чоловіка й вони ніколи не повернуться.
Хай би що трапилося того ранку — а я сильно сумнівався у правдивості обряду вигнання бісів, — правдою є те, що після того не було вже жодних нічних прогулянок Нерона, жодних ридань на літніх травниках. Наскільки мені відомо, примари двох жінок ніколи більше йому не являлися. А якщо й так, то він тримав свої почуття під контролем, відвертався від них і не згадував дружині про ці відвідини.
Увечері з його святого святих долунали звуки скрипки Ґваданьїні, що грала — адекватно, але не більше — насичену потужними емоціями «Чакону» Баха.
Того понеділкового вечора, коли почалися неприємності, Нерон гуляв разом із Василісою в її улюбленому російському ресторані у Флетайронському кварталі, де давали вечерю на честь Михайла Горбачова, який приїхав до міста з метою зібрати кошти на свій благодійний фонд боротьби з раком. Їх посадили за почесним столом поруч із емігрантом-мільярдером, який мав дружину з мистецькими амбіціями, емігрантом-мільярдером, який вклав капітал у газетний бізнес саме тоді, коли той перестав бути прибутковим, але, на щастя, володів також бейсбольним клубом, та емігрантом-мільярдером, який мав значні інвестиції в Силіконовій долині й дружину, що теж багато інвестувала в силікон, а за сусідніми столами сиділи дрібніші мільярдери, що володіли меншими яхтами, футбольними клубами й кабельними мережами і мали не таких імпозантних дружин. Для Василіси Арсеньєвої, сибірської дівчини, перебування в такому елітарному гроні було доказом того, що її життя нарешті чогось варте, і вона вперлася, що мусить конче зробити собі фото з кожним із російських тузів (і, звісно, з їхніми дружинами також), аби відразу надіслати їх на телефон матері.