Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 14)

Його раніше входження в сім’ю не було легким. Стосунки з єдинокровними братами з самого початку були кепські. Усе своє дитинство він почувався виключеним. Брати кликали його Мауглі й жартома вили на місяць. Його мати-вовчиця була якоюсь хвойдою з джунглів; їхня була римською матір’ю-вовчицею. (Здається, на цьому етапі вони постановили бути Ромулом і Ремом, хоч пізніше в розмові зі мною Апу це заперечив чи радше припустив, що ця ідея народилася в голові Д, а не в його власній.) Поки Д ще вчився говорити, вони вже оволоділи латиною та грекою і вживали ці таємні мови, аби не допустити його до своїх розмов. Обидва пізніше це також заперечували, хоч і визнавали, що обставини, за яких він потрапив у сім’ю, а ще різниця у віці, спричинили серйозні складнощі, проблеми відданості й природної прив’язаності. Тепер, ставши юнаком, Д Ґолден у товаристві братів метався між запобігливістю та гнівом. Було очевидно, що він мав потребу любити й бути любленим; у ньому ховалася хвиля почуття, котрій потрібно було когось накрити, і він сподівався, що зустрічна хвиля накриє також його. Не зустрічаючи такої пристрасної взаємності, він шаленів, лаявся і замикався в собі. Коли сім’я Ґолденів переїхала до Золотого дому, йому було двадцять два. Іноді він здавався занадто мудрим як на свої літа. Іноді ж поводився, немов чотирирічна дитина.

У дитинстві, коли він набирався сміливості запитати батька й прибрану матір про жінку, що дала йому життя, батько просто розводив руками й виходив із кімнати. А мачуха спалахувала гнівом.

— Облиш уже! — закричала вона одного доленосного дня. — Та жінка не має жодного значення. Вона десь подалася, захворіла й померла.

Як це було для нього — бути Мауглі, народженим жінкою без жодного значення, так жорстоко відкинутою його батьком, що померла в кромішній пітьмі однією з мільярдів смертей забутих бідняків? Пізніше, коли змова мовчання була порушена, я почув від Апу одну приголомшливу історію. Був колись період, коли стосунки старого з їхньою матір’ю не складалися. Він горлав на неї, вона огризалася. Я аж випростався й нашорошив вуха, бо ось уперше за всю історію моїх розмов із Ґолденами та безлика, безіменна жінка, Неронова дружина — нещаслива роль ще з античних часів — вийшла на сцену й відкрила рот; а що Нерон, як оповідалося в цій історії, горлав і дерся на неї, вона не залишилася в боргу. Це не був той Нерон, якого я знав, який тримав свій могутній бойовий дух під контролем, випускаючи його лише у формі самозакоханої пихатості.

Як би там не було: після цього вибуху сім’я розбилася на два табори. Старші хлопці стали на бік матері, але Діоніс Ґолден твердо тримав сторону батька, переконуючи патріарха, що його дружина, мати Петі й Апу, нездатна вести домашнє господарство. Нерон викликав жінку й наказав їй здати ключі; деякий час після цього саме Д давав вказівки, замовляв продукти й вирішував, яку їжу готувати в кухнях. Це було публічне приниження, зганьблення. Її почуття власної гідності було тісно пов’язане з тим залізним кільцем, тим чарівним О діаметром вісім сантиметрів, з якого звисало зо два десятки ключів, великих і малих, ключів до комори, до підвальних сейфів, набитих злитками золота й іншими потаємними скарбами багатіїв, та до різноманітних секретних щілин по всьому будинку, де вона переховувала те, що лиш їй самій було відомо: старі любовні листи, шлюбні коштовності, стародавні шалі. Це був символ її домашньої влади, і разом із ключами на ньому кріпилися її гордощі й самоповага. Вона була повелителькою замків, а без цієї ролі ставала ніким. Через два тижні після того, як чоловік звелів їй віддати в’язку ключів, відсторонена господиня дому спробувала накласти на себе руки. У хід пішли пігулки, Апу й Петя знайшли її простертою біля підніжжя мармурових сходів, приїхала швидка допомога. Вона вчепилася Апу в зап’ясток, і рятівники зі швидкої сказали: поїдьте за нами, дуже важливо, що вона так тримається за вас, вона тримається за життя.

Усередині швидкої двоє парамедиків грали ролі доброго й злого поліціянтів. — Тупа суко, всю сім’ю поставила на вуха, ти думаєш, нам нема що робити, у нас серйозні справи, справжні поранення, невідкладні випадки, а не якісь там самогубства, треба було тебе лишити там здихати. — Але ж і бідолашка, не кричи так на неї, їй і без того зле, все гаразд, дорогенька, ми подбаємо про тебе, все буде добре, нема лиха без добра. — Яке в біса лихо, ти бачив, скільки в неї того добра, подивись, який палац, які багатства, ці люди на нас дивляться, як на свою власність. — Дорогенька, не звертай на нього уваги, такий у нього характер, ми тут для того, щоб про тебе подбати, тепер ти в надійних руках. Вона намагалася видушити з себе якісь слова, але Апу не міг розібрати, що саме. Він розумів, що вони роблять — вони намагалися не дати їй провалитися в безтяму, а потім, після зондування шлунку, за яким йому довелося спостерігати, оскільки її долоня намертво вчепилася за його зап’ясток, коли вона опритомніла в лікарняному ліжку, то сказала: синку, єдине, що я хотіла тебе попросити там у швидкій, щоб ти заїхав тій сволоті в носа.

Її повернення додому було своєрідним тріумфом, адже вона, звичайно ж, повернулася на свою позицію глави домашнього господарства, а зрадницький син, що не був її сином, благав прощення, і вона сказала, що прощає, хоч насправді ніколи йому не пробачила й до кінця життя майже не озивалася до нього. Та й він насправді не потребував її пробачення. Вона назвала його матір жінкою без жодного значення й заслуговувала на все, що він їй завдав. Після цієї події брати гримнули дверима своїх емоцій перед його носом і заявили, що, на його щастя, вони не прихильники насильства. Він проковтнув свої гордощі й попросив пробачення також у них. На це довелося почекати. Але з плином років між братами помалу розвинулася стримана сердечність, яка ззовні могла видаватися невисловленою братерською любов’ю, хоч насправді була лише взаємним толеруванням.

Непоставлені запитання висіли у повітрі, нерозгадані загадки: Чому хлопець, який потім виріс і став Д Ґолденом, так відчайдушно прагнув прибрати дім до своїх рук, що для задоволення свого бажання принизив прибрану матір? Чи це мало довести його приналежність до сім’ї? Чи, може, і це цілком імовірно, він хотів помститися за мертву жінку, яка дала йому життя?

— Не знаю, — зневажливо відповів Апу, коли я його про це запитав. — Він буває противнющим засранцем, коли захоче.

Зі свого загостреного почуття відмінності, що корінилося в його позашлюбному народженні, Д Ґолден вибудував щось на зразок ніцшеанського елітаризму, який служив виправданням його ізоляції. (Кожен, хто задумувався про чоловіків із родини Ґолденів, натрапляв на тінь Надлюдини.) «І звідки взагалі може взятися «спільне благо»! — цитував він філософа у Садах. — У самих цих словах закладена суперечність: призначене для загалу завжди має невисоку вартість. Зрештою, має бути так, як є і як було завжди: великі речі дістаються великим людям, безодні — глибоким, лагідність та огида — чутливим і, загалом і коротко, все рідкісне — рідкісним»[17]. Мені це звучало не більше, ніж молодече позерство: лише на кілька місяців старший від нього, я впізнав у ньому власну слабкість до філософування. Власне, Д був справжнім позувальником, типом Доріана Ґрея — стрункий, гнучкий, на грані жінкоподібності. Його уявлення про себе — що лише він з усього свого племені здатен бути великим, лише він відзначається достатньою глибиною характеру, щоб зануритися в безодню печалі, лише він винятковий — цілком відверто звучало як захисна реакція. Але я дуже йому співчував; доля повелася з ним жорстоко, і хіба ж ми всі не вибудовуємо власних стін, можливо, навіть не знаючи, від чого хочемо ними відгородитися, яка сила врешті налетить на них і зруйнує наші маленькі мрії.

Іноді я виходив разом із ним послухати музику. Йому подобалася одна рудоволоса співачка на ім’я Айві Мануель, що раз на тиждень виступала пізно ввечері в одному клубі на Орчад-стріт, іноді з діадемою на голові, аби довести свій статус королеви. Перш ніж перейти до кількох власних пісень, вона співала кавер-версії «Дикого вітру», «Знаменитого синього дощовика» й «Під мостом», і Д, сидячи перед нею за чорним металевим столиком, заплющував очі й погойдувався під Бові й Коена та нашіптував власні слова до музики «Пепперів». Часом я чуюсь, мов не народився, часом я чуюсь, що цього б не хтів. Айві Мануель була його подругою, оскільки, як зізналася — без жартів — усі дівчата-натуралки до нього клеїлися, а Айві як лесбійка могла товаришувати з ним по-справжньому. З усіх тих Ґолденів він був найвродливішим, що охоче підтвердило би кожне казкове дзеркальце, і міг бути з усіх них найбільш чарівним. Жертвами його зраненої відкритості стали всі ми, що мешкали в будинках при Садах, але Д також став помітною постаттю в ширшій околиці. Він удавав, що увага йому дошкуляє. Куди тільки не йду, люди на мене витріщаються, нарікав він, весь час хтось на мене дивиться, наче я неабихто, наче вони чогось від мене очікують. Переступи через це, порадила йому Айві, до сраки ти комусь здався. Він посміхнувся й схилив голову в удаваних перепросинах. Чарівність була його маскуванням так само, як і в Апу; глибоко всередині він був занурений у задуму й часто зажурений. Від самого початку він носив у собі найтемніший морок, хоч і прийшов у цей світ, мов сонячне сяйво, з головою, вкритою білим, як сніг, волоссям. Волосся потемніло до каштанового кольору, а небо його характеру також затягнулося хмарами, й він нерідко впадав у меланхолію.