Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 16)
— Бог помер, і ідентичність заповнює вакуум, — звернулася Рія до Д перед дверима до гендерної зони, і в очах її блищав запал справжнього адепта, — але виявляється, що боги з самого початку затирали різниці між статями.
Її чорне волосся було підстрижене коротко, біля самої голови.
— Прикольна стрижка, — сказав він.
Вони стояли серед глечиків, печатей і кам’яних статуй з Аккаду, Ассирії й Вавилону.
— Плутарх пише, що Велика Мати була міжстатевим божеством — у ній були присутні обидві статі, ще не розділені.
Якби він найняв старий кабріолет — червоно-білий, із плавниками, вони могли б податися в подорож, може, навіть через усю Америку.
— Ти бачила Тихий океан? — запитав він. — Мабуть, це розчаровує, як і все інше.
Вони йшли далі. У музеї стояв морок, який розривали, наче вигуки в монастирі, яскраво освітлені експонати.
— Оці експонати з кам’яного віку могли бути трансгендерними жрицями, — мовила Рія. — Тобі варто придивитися уважно. Для цисгендерних людей це так само важливо, як для спільноти чоловікожінок.
Це слово повернуло його в дитинство; зненацька він знову вивчав латину, затято напруживши увагу, аби здолати владу братів, які виключали його з розмови, вживаючи таємничої мови римлян.
— Прийменники, які вимагають знахідного відмінка, — мовив він. —
— Я не люблю того слова, — сказала вона.
— Якого?
— Стать.
Ага.
— Хай там що, а Бог не помер, — зауважив він. — Принаймні не в Америці.
— З острова Слона, — сказав він і тут же затулив уста долонею. — Ти цього не чула, — звернувся він до Рії з непідробною люттю.
— Я ще хотіла показати тобі костюми
— Мені треба вже йти, — промовив він.
— Тепер я не відмовлюся від віскі, — відповіла вона.
За сніданком наступного дня, хрумаючи в білій постелі круасан, із цигаркою й черговою склянкою віскі в руці, вона тихо промуркотала:
— Я знаю країну, якої ти не хочеш називати, і знаю назву міста, про яке не хочеш говорити.
Вона вишептала обидві назви йому на вухо.
— Мені здається, я тебе кохаю, — сказав він. — Але хочу знати, навіщо тобі той пістолет у столику в передпокої.
— Щоб застрелити тих, кому здається, що мене кохають, — відповіла вона. — А може, і себе теж, але я ще не вирішила.
— Не говори моєму батькові, що ти знаєш, — попередив він, — інакше тобі, мабуть, не доведеться приймати цього рішення.
Я заплющую очі й прокручую в уяві фільм. Відкриваю очі й записую його. Тоді знову заплющую очі.
А ось перед нами Василіса, молода росіянка. Вона приголомшлива. Можна навіть сказати, що вона незрівнянна. У неї довге темне волосся. Тіло в неї також довге й виняткове: вона бігає марафони, а ще вона чудова гімнастка, що спеціалізується на вправах зі стрічкою. Вона каже, що в юності ледве не потрапила до російської олімпійської збірної. Зараз їй двадцять вісім. Юною вона була у п’ятнадцять. Її повне ім’я Василіса Арсеньєва. Вона походить із Сибіру і стверджує, що її предком був не хто інший, як великий дослідник Володимир Арсеньєв, який написав чимало книжок про цей регіон, у тому числі екранізовану Куросавою «Дерсу Узала», але ця генеалогічна лінія не підтверджена, оскільки Василіса, як ми переконаємося, геніальна брехунка, що досконало освоїла мистецтво обману. Вона каже, що виросла в лісовій пущі, в безмежній тайзі, що вкриває більшу частину Сибіру, і що її родина належить до племені нанайців, чоловіки якого промишляють полюванням і ловами звірів або як проводирі. Вона народилася в рік московської літньої Олімпіади, а коли виростала, її кумиркою була славетна гімнастка Неллі Кім, напівкореянка й напівтатарка. Шістдесят п’ять країн, включаючи Сполучені Штати, збойкотували ту московську олімпіаду, але вона в лісовій глушині була далеко від політики, хоча у віці дев’яти років таки довідалася про падіння Берлінської стіни. Вона зраділа, бо почала вже дивитися деякі часописи й хотіла виїхати до Америки, де б її обожнювали, і слати родині додому американські долари.
Саме так вона й зробила. Дала драла. Тепер вона в Америці, у місті Нью-Йорку, а також, час від часу, у Флориді; нею страшенно захоплюються, і вона заробляє гроші, виконуючи роботу красуні. Багато чоловіків жадає її, але вона не шукає собі просто чоловіка. Вона бажає собі покровителя. Царя.
Перед нами Василіса. Вона володіє чарівною лялькою. Коли в дитинстві лиха мачуха послала тодішню Василісу до дому Баби Яги, що їла дітей і мешкала в дрімучому-предрімучому лісі, саме чарівна лялька допомогла їй порятуватися, щоб вона могла розпочати пошуки свого царя. Так у казці говориться. Але дехто розповідає її інакше, стверджуючи, що Баба Яга таки з’їла Василісу, зжерла її, як і всіх інших, і після того до бридкої старої відьми перейшла вся краса молодої дівчини — так, що ззовні вона зробилася вилитою Василісою Прекрасною, хоч усередині залишилася зубатою Бабою Ягою.
Перед нами Василіса в Маямі. Тепер вона блондинка. Ось-ось вона зустріне свого царя.
Узимку 2010 року, за кілька днів до Різдва, наполохані загрозливими прогнозами погоди четверо Ґолденів у супроводі пані Метуші й пані Патяк, двох довірених асистенток Нерона, а також мене вилетіли на південь на борту чогось, чого я не вмів назвати, поки Апу не сказав, що серед постійних користувачів воно називається ПРЛ, і таким чином ми врятувалися від величезної снігової бурі. Згодом у місті, яке ми залишили позаду, всі нарікатимуть на повільну роботу снігоочисних машин і з’являться підозри, що це сповільнення умисне і є виявом протесту проти урізання бюджету мером Блумберґом. У Центральному парку випало пів метра снігу, в деяких районах Нью-Джерсі майже метр, і навіть у Маямі то був найхолодніший грудень в історії, хоч це лише означало шістнадцять градусів тепла, середня температура, що не так уже й холодно. Старий винайняв кілька апартаментів у великій резиденції на приватному острові недалеко від Маямі-Біч, і більшість часу ми не страждали від холоду. Петі острів сподобався: єдиним місцем, яке поєднувало його з материком, був поромний причал, і на цю зачаровану землю зась було ступити комусь сторонньому, хіба що за нього замовив слівце хтось із мешканців. Павичі, як із пташиного, так і з людського роду, гордовито проходжалися, не боячись, що за ними спостерігає якесь свавільне око. Багатії відкривали свої коліна й свої таємниці, і ніхто ніколи не пробовкався. Тож Петя зумів переконати себе, що острів — це замкнений простір, і його страх перед перебуванням надворі з гарчанням відступив у тінь.
— О, так ти теж не знаєш, що таке ПРЛ? Приватний реактивний літак, мій дорогенький. Нема за що.
Саме Апу — товариський Апу, а не мій насуплений ровесник Д — запросив мене полетіти разом із ними, а мати сказала мені «Лети», хоч це й означало, що я проведу свята поза домом, «розважся трохи, чом би й ні?». Тоді я не знав, що більше ніколи не зможу привітати вигадане малятко Ісуса чи зустріти справжній Новий рік разом із батьками. Я не міг здогадатися, що трапиться, але все одно відчуваю гірку скруху.
Апу перебував у своїй стихії, базікаючи з багато представленим на острові вінегретом російських мільярдерів і підбиваючи їхніх дружин позувати йому для портретів, бажано не надто обтяженими одягом. Я тюпав за ним услід, наче вірний пес. Дружини мільйонерів не помічали моєї присутності. Це мене влаштовувало: невидимість була станом, до якого я звик і якому в більшості випадків віддавав перевагу.
А Д Ґолден — той узяв із собою Рію, і обоє занурилися одне в одного з головою й трималися здебільшого осторонь. Обслуга обслуговувала, супровід супроводжував, пані Метуші метушилася, її молодша напарниця пані Патяк патякала — і відпочинок Ґолденів минав досить гладко. Я, їхній приручений Тентен, теж був цілком задоволений. А в новорічний вечір на острові влаштували заможну вечірку для його заможних мешканців — звичні коштовні феєрверки, омари найвищого сорту й танці, що вимагають неабияких зусиль, і Нерон Ґолден оголосив свій намір вийти на танцмайданчик.
Старий, як я виявив, був танцюрист хоч куди.
— Бачив би ти його кілька років тому, коли він святкував сімдесятиріччя, — сказав мені Апу. — Усі кралечки вишикувалися до нього в чергу, а він їх усіх перевальсував, перетангував, переполькав, переджайвив, понахиляв і покружляв. Парні танці — це тобі не дискотечне дриґання, гойдання й підстрибування, як у наші звироднілі часи.