Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 13)

Її рання творчість, розповіла вона, була натхненна примітивістами, з якими вона познайомилася під час відвідин Гаїті, — вони розрізали сталеві діжки з-під мастила навпіл, сплющували обидві половинки, а потім, використовуючи найпростіші інструменти, молотки й викрутки, вимолочували й викручували з них вигадливе плетиво гілок, листя і пташок. Вона довго розповідала Петі про те, як можна за допомогою паяльної лампи вирізати мереживні орнаменти зі сталі й заліза, а тоді показала на телефоні знімки своїх робіт: залишки розбитих (розбомблених?) автомобілів і танків, яким надано найніжніших філігранних форм, метал, пронизаний такими зграбними візерунками повітря, що сам від них стає повітряним. Вона говорила мовою мистецького світу: війна символів, бажані опозиції, украй абстрагованим жаргоном посвячених, описуючи свої пошуки емпатичних зображень, що витворюють водночас рівновагу й конфлікт взаємопротиставних ідей і матеріалів, а ще вона досліджувала абсурдність поєднання радикально протилежних позицій, що нагадує борця в балетній пачці. Вона промовляла просто досконало, харизматично й швидко майже до незрозумілості, запускаючи руку в волосся й хапаючись за голову; але врешті він випалив (аутизм спонукав його говорити правду):

— Вибач, але я не розумію нічого з того, що ти кажеш.

Тієї ж миті він зненавидів сам себе. Який же дурень, із застряглим у горлі освідченням у коханні, пропонує своїй винятковій обраниці слова зневаги замість поклоніння? Тепер вона зненавидить його, і матиме на це повне право, а його життя буде прокляте й утратить будь-який сенс.

Вона зміряла його довгим поглядом, після чого розсміялася цілющим сміхом:

— Це захисний механізм, — мовила. — Людині властиво боятися, що її не сприймуть серйозно без достатньої теоретичної бази, особливо якщо ця людина є жінкою. Взагалі-то мої роботи цілком чітко говорять самі за себе. Я виштовхую красу в світ жаху і цим хочу занепокоїти людей і змусити їх задуматися. Приїдь у Райнебек, сам подивишся.

Тепер — коли я складаю докупи пазли дому Ґолденів і намагаюся відтворити в пам’яті точну послідовність подій тієї важливої ночі, реєструючи все, що пригадується, — я переконаний, що саме від тієї миті Петині справи пішли шкереберть, оскільки його бажання прийняти запрошення Юби стало на бій із демонами, що змушували його боятися зовнішнього світу. Він змахнув обома руками в дивному, наполовину безпомічному й наполовину лютому жесті, і відразу ж узявся монологізувати, вистрілюючи в коротких і не пов’язаних між собою серіях усе, що виникало в його зболеній свідомості. Охоплений дедалі понурішим настроєм, він висловлював свою незгоду з найрізноманітніших приводів, дійшовши врешті до питання бродвейських мюзиклів і його нелюбові до більшості з них. Після того стався той незручний пайтонівський епізод, і Петине зникнення в будинку, і його терзання на підвіконні. У Петі завжди від кохання до розпачу був один крок.

Усе те літо він сумував, огорнутий блакитним світлом у закритій кімнаті, де грав у неймовірно складні й прекрасні комп’ютерні ігри, а також (як ми пізніше довідалися) їх створював, і йому все марилось її невідступне обличчя за захисною маскою й вогонь у її руці, що розтинав сталь, коли вона вичаровувала з грубого металу вигадливу фантасмагорію. Він думав про неї як про якусь супергероїню, свою богиню паяльної лампи, і понад усе в світі хотів бути з нею — але боявся подорожі, цей принц, занадто пригнічений власними клопотами, щоби переслідувати свою зниклу Попелюшку. Так само він не міг подзвонити їй і розповісти про те, як почувається. Він скидався на континент стихійного базікання із забороненою зоною мовленнєвого паралічу. Нарешті саме Апу змилосердився над ним і запропонував допомогу:

— Я найму машину з затемненими вікнами, — пообіцяв він. — Організуємо для тебе доступ.

Пізніше Апу присягався, що керувався лише прагненням допомогти Петі подолати межі страху й спробувати з тією дівчиною. Але не виключено, що він не говорив правди.

Отож Петя зібрав усю свою відвагу й подзвонив, а Юба Туур запросила обох братів приїхати на вихідних, і виявилася досить тямущою, аби сказати:

— У мене по всьому периметру будинку надійна огорожа і, може, ти уявиш, що це замкнутий простір, як ваші спільні Сади. Якщо ти так до цього підійдеш, то зможеш побачити не тільки мої роботи в майстерні, а й ті, що надворі.

В останніх променях сонця, у замусоленому робочому комбінезоні, з недбало зібраним волоссям під одягнутою задом наперед бейсбольною кепкою з емблемою «Янкіз», зі щойно знятою захисною маскою, що гойдалася на зігнутому лікті — не докладаючи жодних зусиль, вона була просто приголомшливою.

— Ходи, я хочу тобі щось показати, — сказала вона, узяла Петю за руку й повела його сутінковим подвір’ям, устеленим величезними вигадливими формами, схожими на мереживні лати велетенських богів, розкидані на полі бою й перероблені спритними ельфами, а він терпляче йшов, вірячи в існування огорожі, котрої не міг побачити в дедалі густішій сутіні, навіть у світлі яскравого повного місяця; вона обігнула довгий і низький фермерський будинок, у якому жила, провела його між будинком і коморою, що служила їй за майстерню, і мовила:

— Дивися.

Перед ними, біля підніжжя її земельної ділянки, що круто сходила вниз, котилися хвилі річки — широкого срібного Гудзону, від чого в Петі захопило дух. На якийсь час він забувся думати про огорожу й не питав, чи він безпечно обгороджений чи небезпечно виставлений на всі загрози світу, а коли нарешті заговорив: «Чи тут…» — і його рука затремтіла, Юба Туур міцно стисла цю руку й сказала:

— Річка і є нашою стіною. Це безпечне місце для нас усіх.

Він прийняв те, що вона сказала, перестав боятися і дивився отак на хвилі, поки вона не запросила братів до дому на вечерю.

Він знову став велемовним собою в теплому жовтому світлі її кухні, наминаючи курку з манго і каррі, солодкість якої воювала на його піднебінні з домішаними до неї берберськими прянощами. Але поки він розводився про своє захоплення світом відеоігор, пересипаючи відгуки про найновіші ігри декламацією річкової поезії під впливом картини блискучої річки, її увага розсіялася. Ніч видовжувалася, сценарій візиту пішов коту під хвіст, а Юба Туур відчула, як усередині в ній наростає щось несподіване — зрада. Як це так, що ти досі не одружився, запитала вона Петі. Такий чоловік, як ти, це ж просто знахідка. Але в ту мить, коли вона це промовила, її очі перескочили на Апу. А той сидів собі тихо, як миша, як сам розповідав мені пізніше, і нічого не робив, але згодом Петя звинуватив його в тому, що він бурмотів; ти щось белькотів там собі під ніс, покидьку ти такий, ти приворожив її, тоді як сам Петя намагався відповісти Юбі, плутаючись у словах: колись давно, так, хтось був, але відтоді чекання, чекання на емоційний імператив, а вона, звертаючись до нього, але дивлячись на його брата: Ну а тепер, знайшов ти вже свій моральний імператив, кокетливо, але втупивши очі в Апу, а той щось бурмотів, як стверджував Петя, хоча переді мною завжди заперечував, ніби щось бурмотів.

Я знаю, що ти зробив, шкура продажна, верещатиме згодом Петя, певно, ти їй ще щось у їжу підсипав, через спеції нічого не було чути, якийсь гидотний порошок із курячих тельбухів від тої твоєї відьми з Ґрінпойнта, і бурмотів, що ти там казав, вроки, вроки якісь.

А Апу з непроникним лицем, підсипаючи жару: А де ж нашого татуся синочок? А що ж із два плюс два чотири? Чотири плюс чотири вісім? Я нічого не зробив. Нічого.

Ти трахнув її, застогнав Петя.

Ну, що ж, правда. Я це зробив. Вибачай.

Може, це все відбулося трохи інакше. Мене там не було. Цілком могло бути так, що зазвичай велемовний Петя провів цілий вечір, прикусивши язика, занімівши від кохання, а жвавий і практичний Апу монополізував усю розмову, а разом із нею й жінку. Могло бути, що вона, Юба, яка повсюдно вважалася елегантною, вихованою жінкою, рідко здатною на авантюри, у цьому випадку на власний подив піддалася раптовій хіті до не того брата — колеги-митця, нової зірки, дамського догідника, заворожувача. Рушійні сили жадання незнані навіть для жадущих, жажденних і жаданих. Безчестю віддаю / Я дух шляхетний на догоду плоті[16], Ейвонський бард, сонет 151. Отож, не знаючи повної картини, чому і для чого, ми завдаємо моральних ударів тим, кого кохаємо.

Темний будинок. Рипливі дошки підлоги. Рухи. Нема потреби переповідати банальної мелодрами, що відбулася. Уранці провина на обличчях обох винуватців, що впадає в око, мов газетні заголовки. Великий, масивний Петя, пружний Апу з поголеною головою, між ними жінка, ніби грозова хмара. Нема чого пояснювати, каже вона. Так вийшло. Думаю, вам обом треба піти.

І потім Петя, в’язень власного страху перед світом, тремтів від приниженої, безпілотної люті на задньому сидінні найнятої братом автівки із затемненими вікнами, цілі три години тихого жаху на зворотному шляху до міста. У такі хвилини думки можуть звернутися до вбивства.

Через вісімнадцять років після народження Апу старий вступив у позашлюбні стосунки й не був досить обережний, що призвело до вагітності, якої він вирішив не переривати, адже, на його думку, вирішувати мав завжди саме він. Мати була якоюсь незаможною жінкою, чия ідентичність залишилася невідомою (секретарка? повія?), і в обмін на певне фінансове відшкодування відмовилася від сина, переданого на виховання батькові, виїхала з міста і зникла з історії свого малюка. Отож, подібно до бога Діоніса, дитина народилася двічі: уперше з материнського лона, а вдруге — у світ свого батька. Бог Діоніс завжди був відступником, богом воскресіння й прибуття, «богом, що приходить». Крім того, він був андрогінним, «чоловічо-жіночим». Те, що наймолодший із дітей Нерона Ґолдена у грі в античне перейменування обрав собі саме цей псевдонім, говорить про те, що він знав щось про себе раніше, ніж дізнався, якщо можна так висловитися. Хоча тоді він пояснював свій вибір передовсім тим, що Діоніс пройшов усю Індію вздовж і впоперек, і міфічна гора Ніса, де він народився, насправді могла бути розташована на субконтиненті; а по-друге, тим, що він був божеством чуттєвої насолоди, не лише Діонісом, але й, у його римському втіленні, Вакхом, богом вина, безладу й екстазу, а це все — ствердив Діоніс Ґолден — звучало заманливо. Утім, невдовзі він заявив, що воліє, аби його не кликали повним божественним ім’ям, і задовольнився простим, майже анонімним однолітерним прізвиськом «Д».