Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 11)

Про що вони сперечалися? Дізнатися це було неможливо, але, як на мене, це було наче вираження оскаженілої скарги Петі на саме життя, що так його обділило. Наступного дня на лавці в Садах можна було побачити зануреного в задуму старого, що сидів, мов камінь, — безмовний, непорушний, неприступний, із насупленим обличчям. Через багато років, коли ми знали вже все, я пригадав, як тієї літньої ночі в Садах під освітленим безгучним вікном Нерона Ґолдена подумав про великий фільм Ланґа «Доктор Мабузе, гравець». Цей фільм, звісно ж, розповідає про кар’єру генія злочинного світу.

Про драматичні події на вечірці в Ґолденів навіть словом не згадали газети (ані пліткарські сайти чи жодні інші цифрові мегафони, породжені новими технологіями). Попри високу концентрацію знаменитостей у списку гостей, попри метушливу бригаду офіціантів, що могли спокуситися легкою наживою, запропонованою за сласний телефонний дзвінок, змова мовчання, в якій жили Ґолдени, здавалося, огортала кожного, хто з’являвся в їхній присутності, тож навіть шепіт скандалу не видобувся поза силове поле їхньої надійної, майже сицилійської омерти. Нерон найняв найвпливовіших членів нью-йоркського племені піарників, чиїм найголовнішим завданням було не здобути розголос, а уникнути його; а те, що трапилося в домі Ґолденів, великою мірою залишалося в домі Ґолденів.

Тепер я переконаний: Нерон Ґолден глибоко в душі відчував, що його образ нью-йоркця без минулого — це ненадовго. Гадаю, він знав, що остаточно минуле не дасть себе заперечити, що воно повернеться по нього й доб’ється свого. Думаю, він використовував свій безмежний запас напускної хоробрості, щоб відстрочити неминуче.

— Я людина раціональна, — повідомив він своїм гостям у той вечір, коли Петя зірвався. (Він мав слабкість до самохвальних промов.) — Ділова людина. Якщо можна так висловитися, визначна ділова людина. Повірте мені. Ніхто, скажу я вам, не знається на бізнесі краще від мене. Так-от, Америка, як на мене, занадто переймається Богом, занадто загорнута в забобони, а я чоловік не такого плану. Таке всяке перешкоджає комерції. Два плюс два буде чотири — оце моє. А все інше — то абракадабра й біліберда. Чотири плюс чотири буде вісім. Якщо Америка хоче стати тим, чим вона здатна бути, чим вона мріє бути, їй треба повернутися спиною до Бога й лицем до доларової купюри. Справа Америки — це бізнес. Отак я вважаю.

Так звучала його смілива (і часто повторювана) декларація прагматичного капіталізму, яка, до речі, підтвердила, що ми, Унтерліндени, не помилилися щодо його арелігійності; а однак він перебував, усі вони перебували, в полоні величезної вигадки: ідеї, що людей судитимуть не за тим, ким вони колись були й що колись робили, якщо вони постановили стати іншими. Вони хотіли відійти від відповідальності історії й стати вільними. Але історія — це суд, перед яким мусять урешті постати всі, навіть принци й імператори. Мені згадується вислів римлянина Секста Емпірика, парафразований Лонґфелло: Тихо мелють Божі жорна, але мливо в них дрібне.

Луцій Апулей Ґолден, він же Апу, другий Ґолденів хлопець під псевдонімом — із певних причин, хоч йому й було вже сорок один, слово «хлопець» пасувало йому більше, ніж «чоловік», — був лише на рік молодший від свого брата Петі; вони народилися з інтервалом менш ніж дванадцять місяців, під тим самим знаком зодіаку (Близнюки). Він був вродливим, хлопчакуватим чоловіком, що відзначався лихим похітливим шалапутством у посмішці, радісним хихотінням, що чарівно поєднувалося з постійно вдаваною меланхолією, і вічно мінливими монологами-бідканнями, в яких він попід туалетами нічних клубів перераховував усі свої невдачі в стосунках із жінками (це був його спосіб приховати довгу низку успіхів у цій сфері). Волосся він голив коротко — поступка, зроблена лисині, що вторгалася далі й далі, кутався в широченну пашмінову шаль і вже не міг дійти спільної мови зі старшим братом. Обидва заявили, в окремих розмовах зі мною, що в ранньому дитинстві були ближчими, але з віком їхні взаємини розхиталися з огляду на непримиримі темпераменти. Апу, міський блукалець, дослідник усього, що місто може запропонувати, не мав жодного співчуття до «проблем» Петі.

— Той мій дурнуватий брат, — сказав він мені якось, коли ми, як часом бувало, вийшли в місто щось випити, — таке вже сцикло. — А потім продовжив: — Він мусить стерегтися. Наш батько зневажає слабкість і не любить її біля себе. Як тільки він вирішить, що ти слабак, — ти для нього покійник. Кінчений покійник.

Тоді, немовби почувши те, що сам щойно сказав, почувши брязкання зброї, він позадкував і виправився:

— Не звертай уваги. Я трохи перепив, і ми просто так звикли говорити. Ми багато дурниць говоримо. Це нічого не значить.

У тих словах я відчув ревнощі. Нерон Ґолден, як ми всі бачили, глибоко переживав за свого психічно надламаного первістка й тягнувся до нього. Можливо, Апу не отримував такої уваги від патріарха і відкрито її домагався. (Я часто задумувався над тим, чому всі четверо Ґолденів далі живуть під одним дахом, особливо, коли стало зрозуміло, що вони не ладнають між собою, але коли набрався сміливості запитати про це Апу, то дочекався лише таємничих, алегоричних відповідей, у яких було більше «Казок тисяча й однієї ночі» чи «Діаманта завбільшки з готель „Рітц“», ніж чогось, що можна було б назвати правдою. «Наш батько, — міг відповісти він, — єдиний, хто знає, де схована печера зі скарбами, що озивається на слова сезаме, відчинися. От ми й тримаємося біля нього, бо намагаємося знайти карту». Або: «Знаєш, цей будинок, у буквальному сенсі, стоїть на підземній жилі щирого золота. Щоразу, коли нам треба за щось заплатити, ми просто йдемо в підвал і зішкрябуємо собі шматочок». Це виглядало так, начебто дім мав над ними всіма якусь владу; чи то дім у генеалогічному розумінні, чи то реальний — іноді їх було важко розділити. Через якусь силу кровної спорідненості вони відчували взаємну прив’язаність, навіть якщо їхні дійсні почуття один до одного з плином часу виродились у відверту ворожість. Цезарі в своєму палаці, чиє життя — суцільна азартна гра, виконували танок смерті.)

Апу прагнув Америки всепожирущим жаданням. Я пригадав, що вони з Петею, звичайно ж, бували тут раніше, набагато молодшими юнаками, коли мешкали з батьками у бродвейському лофті під час канікул у коледжі, цілком імовірно, не здогадуючись про придбаний на підставного власника будинок на відстані короткої пішохідної прогулянки, що їхній батько наготував на далеке майбутнє. Якими ж мали бути еротичні здобутки Апу в цьому набагато молодшому, відважнішому місті! Не дивно, що він радий був повернутися.

Невдовзі після приїзду він попросив мене розповісти про той листопадовий вечір, коли Барака Обаму обрали президентом. Вечір той я провів у одному спорт-барі в Мідтауні, де певна славнозвісна матрона з вершків товариства Верхнього Іст-Енду, республіканка, організувала виборчу вечірку спільно з одним кінопродюсером, демократом, однозначно пов’язаним із Нижнім Мангеттеном. Об 11 вечора, коли Каліфорнія оголосила результати й виштовхнула Обаму за фінішну лінію, зала вибухнула емоціями, і я усвідомив, що, як і всі інші, не здатен був раніше повірити, що те, що відбувається, станеться насправді, хоч цифри чітко показували перемогу Обами ще кілька годин тому. Можливість ще одних украдених виборів не йшла нам із голови, тож полегшення змішалося з безмежною радістю, коли перевага виявилася остаточною; тепер вони в нас цього не вкрадуть, заспокоював я себе і відчув на своїх щоках сльози. Коли я подивився на Апу, розповівши йому про це, то побачив і в нього на очах сльози.

Після тієї знаменної миті в спорт-барі, розповідав я йому, я пів ночі бродив вулицями, подався до Рокфеллер-центру і Юніон-сквер, спостерігаючи за юрмами молодих людей, котрі, як і я, сяяли від усвідомлення того, що, можливо, вперше в історії вони своїми прямими діями змінили курс своєї країни. Я впивався оптимізмом, що витав навколо, але, з притаманним освіченій людині цинізмом, сформулював ось таку думку: «А тепер, звичайно ж, він нас розчарує». Я цим зовсім не пишався, і це визнав, але саме такі слова спали мені на думку.

— Ти вже такий розчарований, а я — мрійник, — звернувся до мене Апу, досі заплаканий. — Але я і моя сім’я пережили жахіття. А з вами ніколи нічого такого не траплялося.

Завдяки батькам я на той час уже знав дещо про «жахіття» Апу — але мене дивували його сльози. Невже цей відносно свіжий прибулець до Америки так глибоко перейнявся своєю новою країною, що якийсь результат виборів може довести його до плачу? А може, він уже раніше відчув тісний зв’язок із країною своєї юності й тепер лише переживав відродження тієї давно втраченої любові? Були сентиментальні сльози чи крокодилячі? Я відклав це питання вбік і подумав: вивчиш його краще — і матимеш відповідь. І так от я зробив наступний крок до того, щоб стати принагідним шпигуном; до цього часу я вже прекрасно розумів, що ці люди варті шпигування. А що стосується його слів про мене, вони були не зовсім точними, бо загалом я спочатку запалав ентузіазмом щодо президентства Обами, але цей ентузіазм виявився прозорливим, бо чим далі йшли роки, тим більш далеким від системи я почувався, а через вісім років, коли молодші за мене (переважно молоді, білі й дипломовані) висловили своє бажання рознести цю систему й викинути її геть, я не погодився, бо такий широкий жест здавався виразом того самого зіпсутого сибаритства, яке нібито ненавиділи його прихильники, і ці жести врешті неминуче призвели до чогось гіршого, ніж те, що було відкинуте. Але я це збагнув, я зрозумів відчуження і злість, бо великою мірою вони були також моїми власними, хоч я й опинився врешті в іншій, обережнішій, градуалістській і — в очах покоління, що прийшло після мене, — нікчемній точці (політичного) спектру.