Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 10)
Чим є героїзм у наші часи? Чим є ницість? Як же багато ми забули, якщо не знаємо більше відповіді на такі запитання. Хмара невігластва осліпила нас, і в цьому тумані химерний, надламаний розум Петі Ґолдена рвучко блискав, немов ошалілий вогонь маяка. Яким же могло бути його товариство! Адже він народився, щоб бути зіркою, от лише у програмі була помилка. Він був блискучим співрозмовником, це правда, але нагадував декодер кабельного телебачення, нашпигований розмовними каналами, який раз за разом перемикає їх без попередження.
Часто на нього нападав оскаженіло піднесений настрій, але його стан завдавав йому глибокого болю, оскільки відчував сором через свою особливість, нездатність видужати, через те, що змушує батька й армію лікарів підтримувати його робочий стан і складати докупи, коли він виходить із ладу.
Такі великі страждання, так мужньо він їх зносив. Я згадав Раскольнікова. «Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу»[10].
Одного літнього вечора — це було перше літо Ґолденів серед нас — вони влаштували розкішний бенкет, що виплеснувся з їхньої резиденції на наші спільні галявини. Вони найняли найкращих піарників і організаторів вечірок у місті, тож зібралася чимала підбірка «всіх і кожного», значна частина того паноптикуму, що позначався грубим шрифтом у газетах, а також ми, сусіди, і того вечора Петя перевершив самого себе, блискаючи очима й жебонячи, немов струмок. Я дивився, як він кружляє й виписує піруети у своєму розкішному вбранні з «Севіл-Ров» у сусідстві старлетки, співака, драматурга, повії, а також грошових мішків, зайнятих розмовами на тему фінансової кризи в Азії, на яких він справив враження знанням таких висловів, як «Том Ям Ґун» — тайський термін на позначення цієї кризи, а також здатністю дискутувати про долю екзотичних валют, про крах бата й девальвацію юаня, і висловлювати власну думку з приводу того, чи фінансист Джордж Сорос спричинив колапс малайзійської економіки, випродавши рингіти без покриття. Мабуть, лише я — або я і його батько — розгледів за його поведінкою відчай — відчай розуму, що був неспроможний примусити себе до порядку й через те скочувався в карнавальність. Розуму, ув’язненого самим собою на довічний термін.
Того вечора Петя теревенив і пив безперестану, і всі ми, хто там був, до кінця носитимемо у спогадах уривки його слів. Який же шалений, несамовитий був той монолог! Не було жодних меж у виборі тем, які він трактував, як боксерську грушу: британська королівська сім’я, зокрема статеве життя принцеси Маргарет, котра використовувала один карибський острів як будуар, та принца Чарлза, якому забаглося стати тампоном його коханки; філософія Спінози (нею він захоплювався); тексти пісень Боба Ділана (він продекламував «Смутнооку пані з низин» від початку до кінця з таким трепетом, ніби це була інша версія «La Belle Dame sans Merci»[11]); шаховий матч між Спаським і Фішером (Фішер помер роком раніше); ісламський радикалізм (проти якого він виступав) та хирлявий лібералізм (котрий, як він заявив, потакував ісламу, тому він виступав також проти нього); Папа Римський, якого він назвав «Бенедиктатором»; романи Ґ. К. Честертона (він обожнював «Людину, яка була Четвергом»); непривабливість волосся на грудях у чоловіків; «несправедливість» щодо Плутона, розжалуваного нещодавно в карликові планети після того, як у поясі Койпера відкрили більше небесне тіло — Ериду; недопрацювання в Гокінґовій теорії чорних дір; анахронічну слабкість американської Колегії виборців; тупість студентів коледжів — невиборців; сексапільність Маргарет Тетчер; а також «двадцять п’ять відсотків американців» — на крайньому правому фланзі політичного спектра, — «що є сертифікованими шаленцями».
Ох, а ще ж було величання на честь «Летючого цирку Монті Пайтона»! І тут зненацька він розгубився й почав затинатися, шукаючи потрібних слів, оскільки виявилося, що один із гостей, член видатної бродвейської родини власників театрів, узяв собі за супровідну особу одного з «пайтонів» Еріка Айдла, чия слава тоді переживала новий сплеск завдяки успіху мюзиклу «Спамалот» на Бродвеї і який з’явився саме в ту мить, коли Петя розводився перед незворушно елегантною скульпторкою Юбою Туур (про неї ще йтиметься трохи згодом) про свою відразу до мюзиклів як жанру; виняток він зробив лише для «Оклахоми» й «Вестсайдської історії», причому запропонував нам досить своєрідні інтерпретації фрагментів «Не можу сказати ні» та «Ех, офіцере Крапке», пояснюючи, що «всі інші мюзикли — повне лайно». Коли він побачив «пайтона», що стояв поблизу й прислухався до його слів, то спалахнув рум’янцем, а потім порятувався, додавши мюзикл пана Айдла до священного канону й затягнувши «Завжди дивись на ясний бік життя», що товариство жваво підхопило.
Однак його майже прокол зіпсував йому настрій. Він витер піт із чола, кинувся в будинок і зник з очей. На гулянку він більше не повернувся; а пізніше, далеко за північ, коли більшість гостей роз’їхалася й лише жменька місцевих залишилася дихати теплим нічним повітрям, вікно Петиної кімнати на горішньому поверсі розчахнулося і цей рославий чоловік, одягнений у довге чорне пальто, що робило його схожим на радянського студента-революціонера, п’яно хитаючись, видерся на підвіконня. Збуджений, він важко сів, звісивши ноги, й почав горлати в небеса:
Час застиг. Ми, у садку, стояли заціпенілі, задерши голови. Брати Петі, котрі були з нами в Садах, здавалися такими ж нездатними поворушитися, як і ми. І лише його батько, Нерон Ґолден, мовчки з’явився за спиною сина і, міцно обхопивши його руками, впав разом з ним назад до кімнати. Це Нерон підійшов потім до вікна і, перш ніж зачинити його, лютим помахом руки звелів нам розійтися:
— Нема на що дивитися, пані й панове. Нема на що дивитися. Добраніч.
Якийсь час після тієї нібито-спроби-самогубства Петі Ґолдену було тяжко залишати свою зашторену кімнату, освітлену лише блиском десятка екранів і масою ясно-блакитних лампочок, і він сидів там днями й ночами, майже без сну, заглибившись у свої електронні таїнства, включно з грою в шахи з анонімними е-супротивниками з Кореї та Японії, і, як ми відкрили пізніше, занурився в інтенсивний курс історії й розвитку відеоігор, взявся розбиратися в програмах військових ігор, розроблених у сорокові роки для перших цифрових комп’ютерів «Колос» та ENIAC, тоді презирливо пробігся по «Tennis for Two», «Spacewar!» та інших ранніх аркадних іграх, зачепивши епоху «Hunt the Wumpus» і «Dungeons & Dragons», проскочивши повз банальності «Pac-Man» і «Donkey Kong», «Street Fighter» і «Mortal Kombat», і так далі й далі, далі — «SimCity», «World of Warcraft», більш хитромудру суб’єктність «Assassin’s Creed» і «Red Dead Redemption», поки не досягнув таких вершин посвяченості, що ніхто з нас навіть уявити не міг; а ще він дивився грубі вимисли реаліті-телебачення, а харчувався сендвічами з грильованим подвійним ґлостером, які власноручно готував на електроплитці, і весь цей час відчував глибоку втому від самого себе й ноші, яку мусів волікти. Потім його внутрішня погода змінилася й замість самоненависті він запалав ненавистю до світу, а, зокрема, до найближчої владної фігури, яка цей світ представляла — свого батька. Однієї ночі того літа безсоння, мій вірний друг, спонукало мене встати з ліжка біля третьої години, накинути щось із одягу й податися в спільні Сади подихати теплим нічним повітрям. Усі будинки спали; усі, крім одного. У резиденції Ґолденів світилося світло в одному вікні на другому поверсі — у кімнаті, яку Нерон Ґолден використовував як офіс. Старого мені не було видно, проте я легко впізнав обриси Петі, з широкими плечима й стрижкою-платформою. Тим, що мене стривожило, була надзвичайна рухливість цього силуету, що вимахував руками й переминався з ноги на ногу. Він ледь повернувся, і, дивлячись на нього майже в профіль, я зрозумів, що він розлючено кричить.
Я не чув нічого. Вікна кабінету мали надійну звукоізоляцію. Дехто з нас підозрював, що шиби насправді зроблені з дюймового куленепробивного скла, і картина Петі, що горлав без жодного звуку, робила це припущення цілком вірогідним. Чому б то Нерон Ґолден відчував потребу вставити собі куленепробивні вікна? На це не знайти відповіді; багатії в Нью-Йорку відчували потребу захищати себе в найбільш непередбачуваний спосіб. У нашій викладацькій родині на обличчях з’являвся вираз зацікавленого зачудування у відповідь на коники наших сусідів: художника, постійно облаченого в шовкову піжаму, редакторки журналу, що не знімала сонцезахисних окулярів незалежно від пори доби, тощо. Подумаєш — куленепробивне скло. Та пантоміма по-своєму увиразнила експресію істерики Петі Ґолдена. Я захоплююся німецьким експресіонізмом у кіно загалом і творчістю Фріца Ланґа зокрема, тож зненацька в моєму мозку вигулькнули непрошені слова «Доктор Мабузе». Тоді я відмахнувся від тієї думки, бо більше поринув у інше міркування: певно, у Петі справді глузд за розум завертає, не в переносному значенні, а в прямому. Можливо, за аутизмом і агорафобією ховається якась справжня психічна хвороба, якесь божевілля. Відтоді я постановив стежити за ним уважніше.