Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 5)

Уздовж коридора я нарахував півдюжини дверей, із чого можна зробити висновок, що Самбалпурські апартаменти значно більші за мою квартиру. І плата за них має бути також величенькою.

Лишивши нас біля входу до вітальні, слуга пішов шукати дивана. Не Здавайся сів на позолочену канапу, гаптовану золотим шовком, таку собі французьку штучку часів Людовика XIV чи ще котрогось, якими краще милуватися здалеку, а не сидіти на них. Я підійшов до вікна і подивився на річку за Майданом. Звідси можна було добре роздивитися місце, метрів за п’ятсот від готелю, на південному заході, де зустрів свою смерть принц. Майо-роуд перекрили, понатягували стрічки і виставили кілька констеблів-індійців. Інші офіцери повзали навколішках, обшукуючи місце злочину, як я й наказав, хоча і сумнівався, що знайдеться ще щось, окрім тих двох гільз, які я вже підняв. Я не експерт, але бачив досить гільз, щоби стверджувати, що таких мені ще не траплялося. Вони були якимись давніми. Може, ще з довоєнних часів. Виготовленими ще до двадцятого сторіччя.

Не Здавайся мовчав на канапі за моєю спиною. Красномовством він ніколи не вирізнявся, і це мені в ньому подобалося, але мовчання буває різним, і, коли добре знаєш людину, починаєш розрізняти її тишу. Сержант був іще молодим, і хоча сам убив кількох людей — деяких, щоби прикрити мою спину,— йому ще не доводилося втрачати друга прямо на своїх очах, не доводилося безпорадно дивитись, як із близької людини крапля за краплею витікає життя.

Я ж пережив це багато разів, і в результаті зараз не відчував нічого.

— З вами все гаразд, сержанте? — запитав я.

— Сер?

— Візьмете сигарету?

— Ні. Дякую, сер.

У коридорі почулися підвищені голоси. Вони стали голоснішими, але раптом замовкли. За мить двері відчинилися, і до кімнати увійшов диван із посірілим обличчям. Не Здавайся підвівся його привітати.

— Джентльмени,— сказав прем’єр-міністр,— не заперечуєте, якщо ми обійдемося без формальностей. Самі розумієте, що сьогоднішні події надзвичайно... важкі. Буду вдячним, якщо допоможете нам перевезти останки Його Високості принца Адгіра.

Ми із Не Здавайся перезирнулися.

— Боюсь, тут ми вам не допоможемо,— зітхнув я.— Переконаний, тіло принца передадуть вам, щойно з’явиться така можливість.

Дивану така новина не дуже сподобалося, хоча щоки в нього трохи почервоніли.

— Його Високості магараджі повідомили про цю трагічну подію, і він наказав перевезти останки сина в Самбалпур без затримок. Про розтин не може бути й мови, тіло не можна оскверняти. Прохання вже передали віце-королю, і воно не обговорюється.

Перед нами була зовсім інша людина, геть не схожа на лакея, якого нам представили раніше. Десь між цими двома зустрічами у нього з’явився хребет.

— Звісно,— продовжив він,— Його Високість вимагає, щоб злочинця або злочинців покарали якомога скоріше, і в інтересах англо-самбалпурських відносин ми просимо тримати нас у курсі вашого розслідування. Відповідну ноту вже передали віце-королю, і з її змістом буде ознайомлене ваше начальство.

— В інтересах слідства,— перервав я,— ми просимо вашої допомоги у з’ясуванні декількох питань.

Диван провів нас до канапи, сам сів на стілець поруч.

— Будь ласка,— сказав він,— продовжуйте.

— Сьогодні вранці ви сперечались із принцом. Чому?

Обличчя його накрила тінь, але за мить зникла.

— Ми з ювраджем не сперечалися.

— З ювраджем? — перепитав я.

— Так на хінді називається крон-принц, сер,— пояснив Не Здавайся.— Його титул — юврадж Самбалпура Адгір Сінґх Сай.

— Із усією повагою до вас, прем’єр-міністре,— продовжив я,— але ми із сержантом стали свідками вашої сварки. Ви явно не погоджувалися з якимось аспектом переговорів із віце-королем.

— Він був ювраджем,— зітхнув диван,— а я простий функціонер, найнятий втілювати побажання королівської родини.

— Але ж ви як прем’єр-міністр виступаєте також і радником королівської родини? Схоже, ваша порада прийшлася принцові не до душі.

Він криво посміхнувся.

— Юврадж був людиною молодою, капітане. А молодь часто буває впертою, і принци — найупертіші з них. Він виступав проти того, щоб Самбалпур підписував угоду з віце-королем і вступав до Палати принців.

— Ви з ним не погоджувалися щодо цього?

— Якщо вік і дарує нам щось,— продовжив диван,— то це мудрість. Самбалпур — штат маленький, благословенний богами, отже, притягує до себе жадібні погляди. Не забуваймо історії. Ваша Ост-Індська компанія намагалася, і не раз, анексувати наше королівство. Такому штату, як Самбалпур, потрібні друзі і голос у президії. Місце в Палаті принців і дає нам такий голос.

— А що тепер буде?

Диван обміркував запитання.

— Очевидно, нам доведеться тимчасово облишити переговори. Після трауру ми ще раз обговоримо це питання з магараджею і,— майже непомітна пауза,— з його радниками.

— Не припускаєте, хто хотів смерті ювраджа?

— Припускаю,— відповів він.— Ліві радикали, баламути з партії конгресу. Вони здатні на все, аби послабити вплив королівської родини в Самбалпурі. Голова самбалпурської міліції отримав наказ заарештувати їхнього лідера.

— Чи принц казав вам, що отримав певні листи?

Диван звів брови.

— Які листи?

— Нам невідомо,— пояснив Не Здавайся,— але, схоже, вони його схвилювали.

— Він нічого не казав мені про листи.

— Він показував їх полковнику Арорі,— сказав я.

— У такому разі,— відповів диван,— нехай полковник і пояснює.

Він натиснув кнопку на стіні за спиною. Дзенькнув дзвоник, і повернувся слуга.

— Арора сагиб ко буланте,— наказав диван.

Слуга кивнув і вийшов із кімнати.

За мить двері відчинились, і увійшов ад’ютант. У новому тюрбані і з помітним бузковим синцем завбільшки з гранату збоку голови. Вигляд він мав уже не такий суворий, як раніше, ніби вбивство хазяїна фізично скоротило його дюймів на два.

— Сер?

— Як голова? — поцікавивсь я.

Він підняв руку до набряклого обличчя.

— Лікарі вважають, що череп не пошкоджено,— обережно сказав він.

— За це варто подякувати долі,— сказав Не Здавайся.

Сикх зиркнув на нього, але швидко себе опанував.

— Чим можу допомогти, джентльмени?

— Мусимо поставити вам кілька запитань щодо нападу,— відповів я, вказуючи на канапу.

Та, схоже, полковнику більше подобалося стояти.

— Ви там були,— сказав він.— Ви бачили все, що і я.

— Усе одно. Нам потрібна ваша версія подій.

— Для протоколу,— пояснив Не Здавайся і витягнув із нагрудної кишені жовтий записничок і олівець.

— Що ви хочете знати?

— Почнемо спочатку,— сказав я.— Коли ми виїхали з Будинку уряду, чому ви вибрали саме той маршрут до готелю? Навряд чи то був найкоротший шлях.

Ад’ютант помовчав, облизав тонкі губи і лише тоді відповів:

— Дороги безпосередньо до готелю були перекриті через Ратха-ятру. Ви самі бачили.

— Але чому ви поїхали через Майдан?

— Цей маршрут мені знайомий. Ми з ювраджем багато разів там проїздили. Йому подобалося їздити через парк.