Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 6)

— Що сталося, коли ви доїхали до кінця Майо-роуд і повороту до Чоурінґхі? Коли ви вперше помітили вбивцю?

Полковник напружився.

— Я побачив його, лише коли він ступив на дорогу перед автомобілем. Мабуть, ховався за деревом. Авжеж, я негайно загальмував. Я тоді не відчув, що автомобіль його вдарив, але він упав, тож я вирішив, що ми його зачепили. Тепер дуже шкодую, що не натиснув на газ і не переїхав ту свиню.

— Що сталося далі?

— Як ви самі бачили, я вийшов із авто, щоб перевірити, чи не постраждав той чоловік. Він лежав ниць під радіатором. Я нагнувся подивитися, чи з ним усе гаразд. А він перевернувся й ударив мене. Тоді пригадую лише постріли.

— Бачили, чим він вас ударив?

Полковник похитав головою.

— Принаймні чимось твердим.

— На місці злочину ми нічого не знайшли,— сказав я.

Він нагородив мене важким поглядом.

— Думаю, він прихопив цю штуку із собою.

— Чи впізнали ви нападника?

— Ніколи його не бачив,— огризнувся він.— Та будьте певні, що цього обличчя, я не забуду. Бачитиму його навіть на своєму похоронному багатті.

Обличчя його почервоніло. Мені стало шкода хлопця. Сором від того, що не впорався зі своїм обов’язком, переслідуватиме його решту життя, а може, й усе наступне.

— Так, Арора,— втрутився диван.— Капітан згадав листи, які нібито юврадж отримував останнім часом. Вам щось про них відомо?

— Прошу? — спантеличено заблимав він. Мабуть, і досі перед очима у нього стояли ранкові події.

— Записки, про які він казав у автомобілі,— пояснив я.

— Так. Він їх мені показував.

— Вони у вас?

Він похитав головою.

— Його Високість зберігав їх у себе.

— А що саме в них було? — поцікавивсь я.

— Не знаю. Я не міг прочитати. Вони написані на мові орія, якою розмовляють в Одіші. Ані юврадж, ані я нею не володіємо. Хіба що кілька людей при дворі. Усі справи ведуться англійською, іноді хінді. Орія? Ні, ніколи.

— Але ж це мова місцевих мешканців, хіба не так? — запитав Не Здавайся.

— Так,— відповів він,— але не мова двору.

— Чи принц не просив вас знайти когось, щоби перекласти? — запитав я.

Полковник похитав головою.

— Не просив, а я забув про записки, аж доки він не згадав про них у автомобілі сьогодні.

— Схоже, хтось йому їх таки переклав,— зауважив я.

— Так,— погодився ад’ютант,— але не через мене.

— Чи міг це зробити хтось із палацу? — продовжив я.

Він криво посміхнувся, покосився на дивана і лише тоді перевів погляд на мене.

— Обачність у палаці не часто зустрінеш.

— Чи маєте думку, хто б міг бажати ювраджу смерті? — допитувавсь я.

Ад’ютант пригладив охайно підстрижену бороду.

— Не хотів би пускатись у міркування. Це питання годилося б поставити дивану.

— Містер Даве уже поділився з нами своїми припущеннями,— відповів я.— Хотілося б запитати у вас.

Він похитав головою.

— Не можу назвати жодного імені.

— Я так розумію, ви повернетесь у Самбалпур?

Сикх подивився у вікно і повільно кивнув.

— Я отримав такий наказ.— Тоді повернувся до мене: — Я мушу відповісти за те, що не виконав свого обов’язку перед ювраджем.

— Капітане Віндегем, сподіваюся, ви розумієте, що ми обидва маємо термінові справи,— втрутився диван.— Якщо ви більше нічого...

— Мені б хотілося оглянути кімнату принца, якщо можна.

Диван поглянув на мене так, ніби я був божевільним.

— Про це й мови бути не може,— рішуче заявив він.

Не так уже й часто індієць наважується відхилити прохання британського офіцера поліції, і я не мав часу гратися в ігри.

— Якщо вам так більше сподобається, містере Даве, я повернуся за годину з двома ордерами,— повідомив я.— Один дасть мені право перевернути все в номері догори дриґом, інший — заарештувати вас за опір слідству.

— Робіть, що вважаєте за потрібне, капітане,— відповів він офіційним тоном.— Але я попереджаю, що по-перше, ви дізнаєтеся, що ці апартаменти є суверенною територією Самбалпура. Що ж до мого арешту, раджу спочатку поговорити з віце-королем, а вже тоді вживати заходів, які можуть мати сумні наслідки для вашої кар’єри.

Чотири

айже дев’ята вечора. Я сидів на стільці на веранді й перебирав події дня за допомогою пляшки віскі «Гленфарлкас». Не Здавайся сидів поруч, витріщався в темряву вулиці й непогано вдавав із себе монашку-кармелітку.

Сагиб винаймає квартиру разом із індійцем — дехто вважає це поганим спектаклем. Інші — проявом ексцентричності. Та мені байдуже, що вони там собі міркують. Не Здавайся дивився на світ з оптимізмом, який я вже втратив, ще й зі східною мудрістю, яка кидала виклик моєму англійському, часто упередженому погляду. Його присутність була мені тільки на користь, а ті, кому це не до вподоби, нехай забираються під три чорти.

— Про що думаєте? — запитав я його.

— Про Аді Сая,— відповів він,— і про те, що не можна обдурити долю.

— Вважаєте, що йому судилося бути вбитим сьогодні?

— Про це сказали йому зірки, і такою була його доля. Ніхто і ніщо не могло цього змінити.

Такий собі індуїстський погляд на світ.

— Повідомили б ви про це лорду Таггарту,— зітхнув я,— то не довелося б нам вислуховувати всю ту лайку.

— Я серйозно,— відповів він.— Схоже, доля переслідувала його від Самбалпура до самої Калькутти.

Не знаю, як там доля, а от нападник мав змогу доїхати за ним і до Калькутти. Я ковтнув віскі.

— Як вважаєте, звідки вбивця знав, де напасти?

— Тобто, сер?

— Звідки він знав, що ми поїдемо через Майдан? Ми самі не знали, що оберемо цей маршрут. І опинилися там лише тому, що дорога навпростець до Чоурінґхі була закрита. Звідки вбивця знав, що потрібно чекати в кінці Майо-роуд?

Не Здавайся повернувся до мене, пожвавившись.

— Ви ж не вважаєте...