Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 4)

Він зняв окуляри, витер їх носовичком і обережно начепив на носа.

— А поки ви мусите впіймати вбивцю і зробити це напрочуд швидко. Не вистачало, щоб усі ці магараджі й набоби поїхали з міста з переконанням, що ми не можемо гарантувати їм безпеки. У мене все, джентльмени,— закінчив він і підвівся з-за столу.

— Сер, ви мусите знати ще дещо,— сказав я.

Він утомлено поглянув на мене.

— Що я мушу знати, Семе?

— Принц отримав листи, які його дуже стурбували. Саме тому він і хотів зустрітись із сержантом Банерджі сьогодні.

Обличчя в нього спохмурніло.

— Ви бачили ці листи?

— Ні, сер. Хоча принц запевнив, що вони у нього в номері в «Ґранд-готелі».

— Тоді йдіть туди і шукайте їх.

— Саме це я і збирався робити після нашої зустрічі.

— Що ще ти збираєшся робити, капітане? — скептично поцікавився він.

— Мені б хотілося допитати ад’ютанта принца, дивана Самбалпура на прізвище Даве. Схоже, між ним і принцом було якесь напруження. І я хочу, щоб намалювали портрет нападника. Його можна надрукувати У ранкових газетах, англійських та індійських. Якщо він і досі в місті, хтось може знати, де він.

Таггарт помовчав, тоді вказав на двері: — Добре. Чого ви чекаєте?

У протилежному кінці коридора, саме навпроти кабінету Таггарта, розташувалася кімнатка, з якої, якщо вірити чуткам, відкривався найкращий вид на південну частину міста. Її варто було б віддати якомусь старшому офіцерові, але, враховуючи гарне освітлення, сюди посадили цивільного, поліцейського художника, мініатюрного шотландця на прізвище Вілсон.

Я постукав, увійшов і опинився перед славетним вікном, посеред стін, укритих олівцевими ескізами, більшість із яких — обличчя людей, переважно чоловіків і переважно індійців. Посеред кімнати за похилим столом притулився Вілсон. Сивий, забіякуватий, немов той тер’єр, прихильник пива і Біблії: книзі присвячував неділі, а більшість вечорів проводив у компанії з улюбленим напоєм. Саме поєднання цих двох речей і привело його до Калькутти. Після третього келиха він залюбки ділився історією свого життя: як у молодості найбільшим його бажанням було випити ряд келихів на барній стійці будинку розпусти в Глазго, і йому таки це вдалося, щоправда, без лікарні не обійшлося. Саме у лікарні він і познайомився з Богом, і Бог — хоча, мені здається, він просто пожартував — наказав Вілсону вирушати місіонером до Калькутти, і той узявся за це завдання з усім своїм запалом, та звичка потрапляти в усілякі негаразди не дуже в’язалася з місіонерською етикою, тому він урешті-решт розпрощався з братчиками і прибився до бенгальської поліції.

— Не часто вас тут побачиш, капітане Віндгем,— посміхнувся він. Підвівся.— Ще й з вірним сержантом Банерджі! Радий вас бачити. Прийшли помилуватися видом?

— Прийшли шукати вправного художника,— сказав я.— Чи не знаєте такого?

— Ха, дуже смішно. Розказуйте, що вам потрібно.

— Портрет. Індійця. Терміново.

— Пощастило вам, хлопці,— відповів він.— Індійці мені вдаються найкраще за все. Що ж він накоїв?

— Застрелив принца,— сказав Не Здавайся.

— Ого, це вже серйозно,— закивав він.— Де ваш свідок?

— Вони прямо перед вами,— заявив я.

Вілсон підняв брови і розреготався.

— Ви вдвох? Ви були на місці вбивства того цабе?

Я кивнув.

— І ви дозволили вбивці втекти? Господи, Віндгеме, це вже недбалість! А що сказав на це старий Таггарт?

— Він був у філософському гуморі.

— Ще б пак! Певен, він обрав для розмови з вами купу філософських висловів. Він же лається, як докер, коли розлютиться.

— А ви звідки знаєте? — поцікавивсь я.

— Його кабінет навпроти, чоловіче. Я все чую! От дідько, і ви називаєте себе детективами? Здивований, що він не послав вас регулювати транспорт та перевіряти ліцензії рикш. Ну, хлопці, беріться скоріше до роботи!

Я почав описувати нападника, бороду, смуги попелу на чолі. Вілсон похитав головою.

— Та ви ще і священика випустили? Ой, джентльмени, хотів би я це побачити!

— Цей чоловік був озброєний,— спробував виправдатись Не Здавайся.

— І твій бос був,— відповів шотландець, указуючи на мене брудним пальцем.

Вілсон устигав не лише відпускати коментарі, а й малювати, закриваючи очі злочинця волоссям, як ми просили. Нарешті я лишився задоволений.

— Непогано.

— Добре,— кивнув художник.— Я розішлю в газети.

— В англійські та бенгальські,— попросив я.— І перевірте, може, у місті друкуються газети для Одіші.

Вілсон скривився.

— Не забули, що я художник? Це ви, клоуни, детективи. Це ви мусите розшукувати газети для Одіші. На мене чекають інші підозрювані.

— Дякую,— сказав я і повернувся до дверей.

— Хай щастить, Віндгеме,— відповів він.— А вам, сержанте Банерджі, не варто вештатись із такими, як капітан. Шкода, якщо такий талант пропадатиме, перевіряючи, що там селюки у візках перевозять.

Ми сіли у поліцейський автомобіль, і Не Здавайся мовчав усю коротку дорогу від Лал-базара до «Ґранд-готелю», обличчя у нього видовжилося, немов ті ґрати на воротах «Бенгальського клубу». Не скажу, що мені самому так кортіло поговорити. Розповідати, що ти не зміг запобігти вбивству, не дуже приємно.

— Як добре ви знали принца? — нарешті запитав я.

— Досить добре,— відгукнувся Не Здавайся.— Він навчався з моїм братом у Гарроу, був на кілька років старшим за мене. Ми зійшлися трохи згодом, коли обидва були вже в Кембриджі.

— Приятелювали?

— Не дуже, хоча у школах індійські хлопці тримаються разом. Почуваються безпечніше у великій компанії. Хоч Аді й був принцом, але для інших школярів він був просто ще одним темношкірим. Боюся, ті часи справили на нього глибоке враження.

— Вас Кембридж, схоже, не налякав.

— Я був непоганим боулером,— пробурмотів сержант.— Хлопці можуть не помічати колір шкіри, якщо ти допоможеш перемогти Ітон у крикет.

— Маєте якесь припущення, чому його вбили?

Сержант похитав головою.

— Боюся, ні, сер.

Автомобіль під’їхав до прикрашеного колонами фасаду «Ґранд-готелю» і зупинився біля головного входу. Вийшов привітний лакей у тюрбані й відчинив дверцята.

Ми пройшли по алеї з мініатюрних пальм і увійшли в сяючий мармуровий вестибюль, де ледь чутно пахло квітами й поліруванням для меблів. У дальньому кінці на бездоганній підлозі стояла конторка червоного дерева, за якою привітно посміхався адміністратор-індус у фраку і з вусами. Я показав йому своє посвідчення і попросив провести нас до номера принца.

— Самбалпурські апартаменти, сер. Четвертий поверх.

— А який номер кімнати?

— Вона не має номера, сер,— відповів він.— Це апартаменти, сер. Самбалпурські апартаменти. Їх постійно винаймає штат Самбалпур.

Він так високо задирав носа, що роздивитися вираз його обличчя було важко, але він явно вважав мене дурнем. Завжди дратує, коли місцеві розмовляють із тобою дивлячись зверху вниз, але я не став робити зауважень, прикусив язика, подякував і вручив банкноту в десять рупій. Добрі стосунки з персоналом найкращого готелю в місті ніколи не зашкодять. Хто знає, може, колись він поділиться важливою інформацією.

Ми з Не Здавайся повернули до сходів, міркуючи, скільки ж коштує постійно знімати апартаменти в «Ґранд-готелі».

Двері відчинив слуга у смарагдово-золотій уніформі.

— Капітан Віндгем і сержант Банерджі до прем’єр-міністра Даве,— відрекомендувавсь я.

Слуга кивнув і повів нас до вітальні в кінці довгого коридора.

Самбалпурські апартаменти виявилися розкішнішими, ніж я уявляв; усюди золоті листочки на білому мармурі, такі ж звичні у Калькутті, як червона цегла у Лондоні, стіни оздоблені східним орнаментом і гобеленами. Таку вишуканість не часто зустрінеш у кімнатах готелю, принаймні у тих, де бував я.