Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 35)
На сьогодні був тільки один запис: час і місце, але жодного імені — «6.30 p.m, новий храм».
— Р.ш.— це ж від латинської «post meridiem», тобто ввечері?
Я кивнув.
Двадцять п’ять
Ще раз погортав сторінки щоденника. Майже поряд із кожною зустріччю стояло ім’я. Із ким же хотів побачитися Ґолдінґ о пів на сьому і чому біля храму? — Ходімо!
Я схопив кітель зі спинки стільця і кинувся до дверей.
Ми збігли сходами у двір і попрямували до гаражів із тильного боку будинку.
— Ось цей згодиться,— повернув я до старого Мерседеса-Сімплекса.
Металевий корпус автомобіля виблискував у вечірньому світлі.
— А ключ ви маєте? — запитав Не Здавайся.
— Він нам не потрібний,— показав я на отвір під ґратами радіатора.— Потрібно крутнути колінвал! Залізайте! — наказав я, витягуючи пускове руків’я.— Ця крихітка брикається, коли її починаєш заводити, і мені не хочеться, щоб вас понівечило.
Я повернув руків’я, двигун застукав, тоді загарчав, автомобіль ожив і підскочив не гірше за дикого коня.
Незабаром ми вже виїжджали через ворота палацу, прямуючи до мосту через Маханаді. На щастя, дорога була вільною, подекуди пленталися корови, траплялися вози. Я не міг позбутися відчуття, що людина, з якою збирався зустрітися Ґолдінґ, якось пов’язана із тим, про що він хотів зі мною поговорити. Чи прийде ця особа? Може, вона вже дізналася про зникнення бухгалтера, і сама налаштувалася втікати? У глибині душі я навіть плекав надію, що й сам Ґолдінґ прийде, що йому вдалося втекти від викрадачів і весь цей час він переховувався, чекаючи на цю зустріч. Адреналін зашкалював. Ми мчали запилюченою дорогою, сподіваючись дістатися до храму ще до половини на сьому.
Коли ми під’їхали, світло вже згасло. Я зупинився за кілька сотень ярдів від храму, припаркувався за деревами. Звідти ми дійшли до воріт храму пішки. Я послав Не Здавайся обійти територію по периметру, а сам зайняв пост під шатром розлогого баньяна.
Навколо було спокійно. Кілька літніх чоловіків і жінок сиділи схрестивши ноги за воротами. Ніхто не був схожий на людину, з якою міг би зустрічатися Ґолдінґ.
Підійшов Не Здавайся, збадьорений обходом території.
— Щось помітили?
— Ні, сер. Інших виходів немає.
Це означає, що ми мусимо пильнувати лише цей.
— Добре,— сказав я.— У такому разі нам залишається сидіти й чекати, хто прийде.
Доки ми чекали, до невеличкої групки біля воріт приєдналися інші, і поступово вона розрослася людей до п’ятдесяти.
О сьомій пролунав дзвін. Ворота відчинилися, увійшли кілька священиків у шафранових мантіях і почали роздавати милостиню. Невдовзі юрба почала розходитись, і священики повернулися в храм.
— Схоже, ніхто не прийде,— зітхнув я.
— Може, ще почекаємо? — запропонував Не Здавайся.
Я поглянув на годинник. Схоже, марно ми квапилися до храму. Той, кого мав зустріти Ґолдінґ, знає, що бухгалтер зник. Тож вештатися тут немає ніякого сенсу. До того ж на нас чекає полковник Арора.
— У нас обмаль часу,— сказав я.— Їдьмо.
Двадцять шість
Поруч зі мною похмуро мовчав Не Здавайся. І це дратувало мене ще більше. Мабуть, виною цього є розчарування та біль у черепі.
Арора й досі був у Будинку троянд.
— Що скажете? — поцікавився він.
Я щось пробелькотів, та він усе одно був занадто зайнятий своїми думками, щоб прислухатися до моєї відповіді: ми не мусили запізнюватися на вечерю на честь ювраджа.
— Спочатку зайдемо в будинок для гостей,— запропонував він.— Ви, певне, хочете перевдягнутися до вечері.
Будинок для гостей виявився гарненькою віллою зовсім поруч із головним палацом. Нас залишили під опікою слуги у лівреї, який провів нас сходами, дорогою розповідаючи історію будинку. На його слова я не звертав уваги. Єдина історія, яка мене цікавила,— що сталося з моєю валізкою за останні дванадцять годин.
— Ваша кімната, сер.
Я подякував і, ледь стримуючись, щоб не здатися грубим, зайшов і зачинив за собою двері. Кімната була пишно, але з великим смаком обставлена, з обов’язковим набором французьких меблів і ліжком із балдахіном завбільшки з тенісний корт. Але все це мене не цікавило, я кинувся до шафи тикового дерева, мало не перечепившись через тигрячу шкуру на підлозі. Паща у тварюки була ледь не більша від моєї голови. Я смикнув за ручку шафи і рвучко відчинив двері.
Усередині в мене все похололо.
Мій одяг було охайно розкладено на полицях. Валізки і сліду не було. Я повернувся й у розпачі оглянув кімнату, нарешті помітив її на складеному столику в кутку.
Я кинувся до неї і натиснув на замочки. Вони клацнули й відкинулись, і з тривогою, якої не відчував із часів війни, я підняв кришку.
Зітхнув із полегшенням.
Набір для приготування опію і досі там лежав, і досі був замкнений. Я витяг із маленької кишеньки ключика і відкрив. Усе було на своїх місцях. Моя таємниця залишається зі мною. Та все одно я вилаяв себе за те, що склеїв дурника, прихопивши його із собою в Самбалпур.
Прийнявши душ, я з подивом побачив накрохмалену білу сорочку, чорний фрак і краватку, що висіли у шафі поруч із моїми сорочками. Доки вдягався, намагався підсумувати все, що нам удалося дізнатися.
Адгір виявився не такою простою людиною, як мені здавалося. Слова Катерини Пемберлі лише підтверджували те, що за день до цього розказала мені Шрейя Бідіка. Адгір не був дилетантом. Його любив не лише власний народ, а й англійські жінки. Від цієї думки ставало сумно. Від цього в душі прокидалося щось таке, чого я інстинктивно намагався уникнути.
Я спробував зосередитися. Безліч білих чоловіків мали коханок-індусок; та й чорт мене забирай, жінка, за якою я впадав останні дванадцять місяців, також не була лілейно-білою, чому ж мусить бути інакше, коли індієць закохується в білу жінку? Утім, це була геть інша справа. Це знає кожен англійський чоловік — чи то ба, відчуває,— бо ніхто ніколи не пояснить цього відкрито. Ти просто вбираєш усе це в себе, як і все інше сміття про вищість білої людини. І схоже, хоч мені й удалося позбутися більшості дурниць, кохання між індусом та англійкою я прийняти був неготовий.
І тут мене немов блискавкою вдарило. Я зрозумів, що більше за все мене пригнічує не те, що індійця привабила біла жінка,— це, хоч і неприємно, але зрозуміло,— а той факт, що вона могла відповісти на його кохання. Виявляється, мені це не подобається, утім важко сказати, що саме викликає відразу: почуття міс Пемберлі чи мої власні.
Потрібно спрямувати енергію на більш продуктивні справи. Кількість потенціальних підозрюваних зростала, тепер серед них опинилися Пуніт, дружина покійного принца, британська військова розвідка й Англо-Індійська діамантова корпорація. Єдиною, кого можна було виключити, на мою думку, була жінка, яку місцева влада вже заарештувала за цей злочин.
Сюди додалася ще й таємниця зникнення бухгалтера. Чи існує якийсь зв’язок між убивством Адгіра і зникненням містера Ґолдінґа?
Мої думки перервав стук у двері.
— Капітане Віндгем, сагибе? — пролунав голос із коридора.— На вас чекає полковник Арора.
Я подякував голосу, закінчив зав’язувати краватку і надягнув фрак. Сидить вельми непогано, не гірше за той, що лишився в моїй шафі у Калькутті. Я вимкнув вентилятора на стелі та вийшов із кімнати.
Ми зупинилися біля входу до Сур’ї Махал. Кілька автомобілів уже стояло там, вогні палацу так і сяяли на відполірованому хромуванні.
Арора повів нас усередину, повз ряд охоронців, крізь цілу аркаду дверей, які розчинялися по першому його слову, і ми опинилися в кімнаті, повній диму, досить просторій, щоб там міг станцювати слон. З одного боку стояв сер Ернест Фіцморіс і щось говорив Кармайклу, в одній руці якого було віскі, а в іншій — сигара. Схоже, посол усім серцем із ним погоджувався. Власне, Кармайкл усім серцем погоджувався геть із усим, що б не казав цей ділок.
На канапі по центру кімнати сиділи місіс Кармайкл і приваблива молода індуска в зеленому сарі. Дружина посла зітхала над сапфіровим намистом жінки, яку така увага бентежила.
У дальньому куті, подалі від інших гостей, шепотілися про щось диван і майор Бхардвадж. На диванові була кремова курта до колін, майор прийшов у військовій формі, і на грудях у нього дзенькало стільки медалей, неначе він пограбував королівський монетний двір.
— Хто це? — поцікавивсь я, вказавши на молоду індійську жінку, коли до нас підійшов слуга з келихами шампанського на срібній таці.
— Це, мій любий капітане,— відповів полковник Арора,— магарані Девіка, третя дружина Його Високості магараджі.
Оце так несподіванка! І не тому, що вона за віком в онуки королю годиться, а переважно тому, що, як мені здавалося, королівські жінки не можуть відвідувати такі заходи. Мені казали, що вони можуть подорожувати в особливому автомобілі, але я вважав, що лише в ті місця, де немає чоловіків.
— Хіба вона не мусить залишатися на жіночій половині? — запитав я.
Полковник так глянув на мене, ніби я бовкнув щось безглузде чи навіть образливе.
— Капітане,— зітхнув він.— Жіноча половина — не в’язниця. Якщо чоловікам не можна туди заходити, це не означає, що жінкам не можна звідти виходити. Вони можуть заходити й виходити, коли захочуть.