Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 34)
— А дружина Адгіра? — поцікавивсь я.— Як вона ставилася до того, що він стільки часу проводить із вами?
Вона підняла одну руку й почухала мочку вуха.
— Навіть не знаю,— відповіла.— Із того, що мені розповідав Адгір, відомо, що вони одружилися, коли були ще зовсім дітьми. Він казав, вона змирилася з роллю принцеси в королівському домі Самбалпура і з усим, що з цього випливає: з пурдою, наложницями, навіть із прокляттям. Ви ж чули про це прокляття?
Я кивнув.
— Отже, ви не вважаєте, що вона мала причини для вбивства чоловіка?
— Може, якби вона була англійкою, капітане. Але, наскільки мені відомо, її влаштовувало власне становище.
— А жінку на ім’я Шрейя Бідіка знаєте? — запитав я.
— Авжеж. Ми разом працювали в школі. Запевняю вас, до смерті Адгіра вона аж ніяк не причетна.
— Ви в цьому впевнені, міс Пемберлі? Міс Бідіка сама зізналася, що не є великою прихильницею королівської родини. Вона б не проти була побачити, як їх скинуть.
Жінка на мить замислилась. А коли відповіла, відчувалося, що вона намагається добирати слова.
— З міс Бідікою ми знайомі вже більше року. Це правда, ми мали певні розбіжності щодо королівської родини, але...— Вона замовкла.
— Які саме розбіжності?
— Щодо цінності магараджі і його родини для народу Самбалпура. Шрейя нарікала на їхню екстравагантність: наложниці, коштовності, марнування часу. А тим часом їхні підлеглі, селяни, ледь виживають, щодня балансують між життям і смертю. Але вона не бачила добра, яке зробила королівська родина. Налагодили зрошення, провели електрику, побудували школи... Ви здивовані, капітане? Можу додати, що королівська родина має складні і глибокі стосунки зі своїми підлеглими. Вони розкошують, але мають певні зобов’язання щодо свого народу; і до цих зобов’язань вони ставляться дуже серйозно. А Шрейя... Вона може бути ким завгодно, але не вбивцею. До того ж...— Голос її затремтів.
— До того ж що, міс Пемберлі?
Вона завагалася, знову витягла зі схованки хустинку, але цього разу піднесла її до губ. Щось у погляді її змінилося. Вираз болю замінило дещо інше: рішучість.
— Шрейя знала про наші стосунки з Аді.
— Ви про це з нею говорили?
Вона кивнула.
— Самбалпур — маленьке місто. Мені потрібно було з кимось поговорити, а Шрейя так уважно слухала. Вона порадила мені прислухатися до свого серця. Тож бачите, капітане. Я не вірю, що вона причетна до вбивства Аді. Це вас дивує? Що я довірилась місцевій жінці, хоча при дворі так багато англійок?
Сьогодні мало що здатне мене здивувати. Вона випробовувала мене, хотіла побачити, що я за англієць: той, хто вважає ставлення до індійців як до рівних зрадою нації, чи інший. Той, хто усвідомлює, що всі ці стосунки не що інше, як удавання та лицемірство, породжене відчуттям провини. Але я не маю жодної причини викривати, до якого з цих типів я належу.
— Гадаю,— припустив я,— що іноді легше довіритися зовсім незнайомій людині, ніж своїм землякам.
Вона криво посміхнулася.
— Знаєте, капітане, Шрейя була ближче до мене, ніж усі мої землячки.
Двадцять чотири
— Міс Ґрант вирішила врешті-решт їхати з вами, сер?
— Можна й так сказати,— погодивсь я, сідаючи за стіл.— Пощастило з покоївками?
— Так, сер,— похмуро відповів він.— Знайшли ту, яка поклала записки в спальню Адгіра. Зараз вона в кабінеті полковника Арори.
— Ну?
— Що ну?
— Це вона їх написала?
Він похитав головою.
— Ні, сер. Вона неписьменна.
Надії мої пішли на дно швидше за підводний човен. — Отже, повертаємося до квадрату один.
Не Здавайся криво посміхнувся.
— Не обов’язково, сер,— похитав він головою.— Їй передавала записки одна з жінок на жіночій половині. Ви мали рацію, сер. Змову варто шукати всередині палацу.
— І хто їй давав ці листи? Дружина Адгіра?
— Ні.
— Хто ж тоді?
— У цьому і проблема, сер. Це інша жінка з гарему, наложниця на ім’я Рупалі. Я попросив у полковника Арори дозволу її допитати, але враховуючи те, що магараджа відмовив у зустрічі з принцесою Ґітанджалі, полковник дозволу не дав.
Він не міг приховати розчарування. Моя реакція була схожою. Тепер мені потрібно допитати двох жінок, і єдиною надією лишається те, що Енні якось удасться умовити магараджу дозволити їй поговорити з ними. Нам же доведеться зайнятися не менш терміновими справами.
Кабінет Ґолдінґа розташувався на тому ж поверсі, що й кімната полковника Арори. Він був маленький, заставлений коробками із пронумерованими теками: майже на кожній пласкій поверхні лежали стоси паперів і тек, придавлених прес-пап’є у вигляді скляних куль зі шматочками коралів або монетами всередині. На стінах також висіли папери: діаграми з цифрами межували з картами королівства Самбалпур, і все це було поцятковане міріадами символів та хрестиків. Вентилятор на стелі було вимкнено.
— Якщо в кабінеті такий хаос,— зауважив Не Здавайся,— чи можна бути впевненим, що в будинок до нього вломилися?
Я пропустив зауваження повз вуха.
— Спробуємо знайти звіт для ювраджа, над яким він працював,— сказав я.— Той, що стосується продажу копалень Англо-Індійській діамантовій корпорації.
Сержанту я довірив переглядати лавину паперів. Він досить кмітливий, щоб у них розібратися, а я навіть у найкращі часи не відчуваю прихильності до цифр. Тепер же я почувався так, ніби мене запхали до телефонного довідника. Я повернувся до графіків на стіні. Один із них привертав особливу увагу. Угорі чорним чорнилом було написано «КОПАЛЬНІ», нижче — силует королівства Самбалпур, який уже був мені знайомий: із півночі на південь тече ріка Маханаді, на її правому березі — місто Самбалпур. Угору за течією — з дюжина червоних хрестиків. На південному заході — один-єдиний хрестик, уже чорним.
— Що скажете? — запитав я Не Здавайся.
Той відірвався від своїх паперів і підійшов ближче.
— Схоже, розташування алмазних копалень, сер.
— А цей хрест на південному заході?
Сержант знизав плечима.
— Може, нею вже не користуються?
У двері постукали, увійшов полковник Арора.
— Справа просувається? — поцікавився він.
— Важко сказати.
— Може, моя новина вам допоможе,— сказав він.— Вам виділили кімнати на території палацу, у будинку для гостей. Ваші речі саме зараз туди перевозять.
Мене аж у холод кинуло. Після вчорашньої невдалої спроби приготувати опій я поклав подорожній набір у валізку, але не пригадую, чи замкнув її, кваплячись на зустріч із Ґолдінґом.
Полковник помітив мої вагання.
— Ви ж не проти, капітане?
— Усе гаразд,— зітхнув я.— Дякую.
Коли він пішов, я висипав усе, що було у шухлядах Ґолдінґа, на підлогу. Голова ішла обертом, я боявся, що мій подорожній набір знайдуть. Тієї миті я міг би натрапити на прощальну записку Ґолдінґа і не звернути на неї уваги; краще вже б дійсно у відпустку пішов — результат був би однаковий. На щастя, Не Здавайся пильності не втратив.
— Вам варто поглянути, сер,— пролунав його голос з-поза стосу документів.
— Що це?
— Схоже на щоденник Ґолдінґа.
Він передав зошита мені, і я перегорнув кілька сторінок: ділові зустрічі, терміни здачі документації, звичайний розклад бюрократа.