Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 33)

Я подякував і повернув до сходів.

Коли я постукав у дерев’яні двері, ті аж ходором заходили. За мить вони відчинилися, і на порозі постала міс Пемберлі, і досі вбрана в біле сарі. У мене перехопило подих: схожість із Сарою була вражаюча. Очі в міс Пемберлі почервоніли, волосся, нещодавно так охайно заплетене, тепер розсипалося по плечах.

— Міс Пемберлі?

— Так?

Схоже, думки її були чимось зайняті. І це зрозуміло, враховуючи обставини.

— Моє ім’я капітан Віндгем. Я з Імперської поліції міста Калькутти. Ви не проти, якщо я поставлю кілька запитань?

— Навіщо вам зі мною говорити? — почала захищатися вона.

Утім, багато хто занервував би, якби його мав допитувати поліцейський.

— Я допомагаю розслідувати вбивство принца Адгіра. Наскільки я зрозумів, ви з ним були близькі. Сподівався, ви зможете мені допомогти.

Вона на мить завагалася. Мабуть, і досі приголомшена. Гадаю, вона тільки на кремації й побачила тіло принца і лише тепер почала усвідомлювати всю значущість події.

— Можна мені увійти, міс Пемберлі?

Думки її повернулися до реальності.

— Авжеж,— відступила вона вбік.

У кімнаті панував безлад. На ліжку стояли наполовину спаковані валізи, зі скрині на підлозі звисали сукні й інший одяг. Вона простежила за моїм поглядом.

— Вибачте, будь ласка, за стан кімнати,— вибачилася жінка.

— Їдете? — запитав я.

— Не маю причин залишатися тут і далі,— відповіла вона. А тоді похитала головою: — Це не правда, але залишатися мені не можна.

Я провів її до невеличкої канапки у кутку кімнати поруч зі скляними дверима, що вели на веранду. Сам улаштувався на стільці поруч.

Вона сіла й узяла себе в руки.

— Отже, капітане, що вас цікавить?

— Розкажіть, як ви познайомились із принцом.

Вона кивнула.

— Адгіра я зустріла років зо три тому.

— У Самбалпурі?

— Ні, у Лондоні. У «Східному клубі» влаштували вечірку... прийом, на честь королівських штатів, які допомагали нам під час війни. Я супроводжувала батька, який представляв Адміралтейство. Там були й Аді з магараджею. Їх ушановували за те, що зібрали загін добровольців, ну і, звісно ж, за фінансову підтримку. За вечерею ми сиділи поруч. Майже нічого не сказали одне одному, але я одразу ж зрозуміла, що сподобалася йому. Не раз ловила на собі його погляд. Досить безсоромний, до речі. Пригадую, що тоді вважала дуже неввічливим витріщатися так на мене без усякого сорому. Два дні по тому прийшов лист, де принц запрошував мене на чай у готель «Ріц». Я була молода і дурна і повірити не могла в таке нахабство. Та водночас мене це дуже тішило. Сама думка про роман із принцом... Це ж мрія кожної дівчини, еге ж? Урешті-решт я вирішила прийняти запрошення й зустрітись із ним. Очікувала побачити такого собі персонажа з «Тисячі й одної ночі», але він прийшов у сорочці від «Тернбул і Ессер» і костюмі від «Севіль Роу»; його легко було б прийняти за англійського джентльмена, якби не колір шкіри...

Вона замовкла і подивилась у вікно. Гадаю, бачила вона там не Самбалпур, а відкриту терасу ресторану готелю «Ріц».

— Міс Пемберлі? — нагадав я про себе.

Вона витягла хусточку з-поза манжети рукава блузки й обережно промокнула одну щоку.

— Вибачте.

— Авжеж,— сказав я, злякавшись, що вона розридається.

На такий випадок існує два надійні способи запобігти сльозам. Перший — чай, але телефону не було, тож і зателефонувати вниз і замовити горнятко не можна. Лишався другий. Я витяг із кишені пачку «Кепстенса» і запропонував їй одну з тих кількох, що в мене залишилися.

Вона похитала головою.

— Ні, дякую. Я не палю,— вибачилася вона.

Більше ніяких ідей у мене не було. Якщо хлинуть сльози, доведеться гладити її по спині, а то вже буде незручно для нас обох. Та я її недооцінив. Вона не розплакалася. Витерла очі і сховала хустинку.

— Ви зустрілися з принцом Адгіром у «Ріці»,— нагадав я.

— Так. Там і тоді він мені освідчився. Сказав, що ми втечемо в Індію, і я стану принцесою. Пообіцяв життя, про яке тільки мріяти можна.

— І?

— Спокуслива пропозиція. Секунд на десять. Я читала історії дівчат, які виходили заміж за індійських принців. У Лондоні — вино і троянди, але варто йому привезти тебе додому десь у глушині Індії, таке собі містечко, де вулицями воли ходять, де час зупинився ще в тисяча семисотому році, і ти в гаремі, одна з десятьох дружин і хтозна-скількох наложниць, і сама не розумієш, що це з тобою трапилося. Ні, капітане, таке життя не для мене. Я сказала, що мені дуже приємно, але ні, до Індії я з ним не тікатиму.

— Але ви тут,— луною відгукнулася фраза, яку я лише годину тому сказав Енні.

Вона знизала плечима.

— Не думаю, що Аді звик, щоб йому відмовляли. Це лише змушувало його бути наполегливішим. Він присилав мені квіти, тоді прикраси: дрібнички — сережки, намиста. Я була про них не дуже високої думки, аж доки мама не віднесла їх до ювеліра, щоб той оцінив. Урешті-решт я погодилася знову з ним зустрітися. Він повідомив, що затримався в Лондоні, щоб бути поруч зі мною. Серце моє не витримало. Я побачила його інший бік — уразливість. Наступні кілька тижнів він старанно домагався моєї прихильності, і моє ставлення до нього змінилося. Переді мною був не якийсь там розбещений принц, він дійсно прагнув кращого життя для свого народу. Урешті-решт я погодилася приїхати сюди — не як дружина, але як подруга, і лише в тому разі, якщо можу зробити щось добре.— Вона посміхнулася своїм спогадам.— Пригадую, як це його потішило: він радів, як цуценя новій іграшці. Домовився про посаду для мене у місцевій школі, і місяць по тому ми вилетіли разом. Я почала працювати у школі, викладати англійську, а Аді... Тут він був зовсім іншим чоловіком. Показав мені королівство, свій народ, природу. Полювання його не дуже приваблювало, на відміну від батька і брата. То була ідилія. Ми влаштовували пікніки у джунглях і літали в Бомбей на вихідні. Я закохувалася в нього. І мені здавалося, що тут у мене справжнє життя. Я порозумілася не лише з дітьми, а й з деякими матерями. Індія — країна дуже консервативна, але в певному сенсі люди тут на диво сприйнятливі... принаймні жінки. Та шість місяців тому все почало змінюватися. Батькові Аді стало гірше. Аді мусив узяти керівництво у свої руки. Загруз у державних справах, але все одно намагався знайти час, аби побачитися зі мною.

— Чому саме він присвячував свій час? — запитав я.

— Пропозиції віце-короля вступити в Палату принців, наприклад,— відповіла вона.— Аді був рішуче налаштований проти цього, незважаючи на тиск із боку Міністерства у справах Індії і його власних міністрів. Британці йому не дуже подобалися.

— Окрім вас, звісно?

Вона посміхнулася.

— Іноді мені здається, що Аді залицявся до мене, щоб укотре дошкулити британцям. І я його не звинувачую. Ви знаєте, що за нами стежив Скотленд-Ярд?

— Невже?

— Так. Минулого року по дорозі до Санкт-Морица ми зупинились у Парижі. Аді бездоганно володів французькою. Там він домовився зустрітися з індійцями з Берліна. Вони хотіли, щоб він підтримав їхню кампанію за незалежність Індії. Весь час, що ми там були, Аді був переконаний, що за нами стежать. Він навіть показав мені одного чоловіка, який принаймні двічі вечеряв у тих же ресторанах, що й ми. Аді казав, що чолов’ягу видав його костюм. Лише, мовляв, англійські поліцейські носять костюми від «Мосс Брос» у французьких Альпах.

Це вже цікаво. Не стільки костюм, скільки підозри Адгіра. Звісно, це ще не доказ, що за ними дійсно стежили, і були то, певне, не офіцери Скотленд-Ярду, а агенти військової розвідки, але така ситуація цілком можлива. Індійські політичні агітатори — ось головний інтерес військової розвідки. Якщо вони стежили за Адгіром у Європі, то могли встановити зв’язок і з «Відділом Н» в Індії, і це пояснює присутність майора Доусона на вокзалі в Говраху кілька днів тому.

— Чим іще він займався?

— Були ще алмазні копальні, звісно. Англо-Індійська діамантова корпорація усюди встромляла свого носа. Один із їхніх директорів майже оселився в цьому готелі, провів тут останні шість місяців. Аді каже, що вони збиралися зробити пропозицію.

— Не знаєте, чи збирався він продавати?

— Якщо ціна буде доброю.

— А релігією Його Високість цікавився? — запитав я.

— Наскільки мені відомо, ні,— знизала вона плечима.— Релігія його не дуже приваблювала. Йому вистачало й того, що люди вважали його божеством, але сам він у це не вірив. Релігійне життя королівства — парафія його мачухи, першої магарані. Вона дуже побожна. Важко навіть уявити, що магараджа одружився з такою жінкою.

Лишилося одне запитання, якого я так уникав. Важко було запитувати про це жінку в жалобі, але вибору я не мав. Я зібрався з духом.

— Чи не знаєте, хто міг би бажати смерті ювраджу?

Вона підняла на мене очі.

— Хіба це не зрозуміло?

— Будь ласка, скажіть і мені, міс Пемберлі.

— Авжеж його брат Пуніт. Тепер, коли на шляху не стоїть Адгір, законними спадкоємцями магараджі залишаються він і малий принц Алок. Пуніт є першим у черзі на престол. Враховуючи поганий стан магараджі, він посяде на нього ще до Різдва.

Пуніт очолював список підозрюваних, особливо відколи полковник Арора повідомив, що після вбивства брата принц не побажав скасувати полювання. І, як вважає Не Здавайся, мотив у нього також вагомий. Та все одно робити висновки ще зарано.