Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 29)

— Що ж нам залишається? — поцікавивсь я.

— Ви можете оглянути спальню принца Адгіра і поспілкуватися з англійкою.

— Небагато,— зауважив я.

— Подивимося, що можна зробити, щоб зустрітись із принцом Пунітом. До речі, він сьогодні також буде на святі. Може, там ви зможете поставити йому кілька запитань.

Двадцять один

партаменти ювраджа розташувалися майже у самісінькому кінці одного крила Сур’ї Махал. Оцінити помешкання було важко, бо розміром воно було ледь не таке як палац, та й думки мої були зайняті іншим.

Нас провів чоловік, який приніс полковнику Арорі записку, Не Здавайся щосили намагався не відставати. Нарешті ми зупинилися перед арочними дверима в алькові, прикрашеному вишуканим різьбленням у вигляді павичевого пір’я та інкрустованим нефритом і блакитним топазом. Двері охороняв іще один бородатий воїн такої ж статури, як і наш провідник.

Ці двоє обмінялися кількома словами. Враховуючи їхню зовнішність, я б припустив, що то мова якоїсь місцини на північному заході. Вартовий суворо кивнув, відчинив перед нами двері та відступив убік. Наш провідник повернувся до мене.

— Апартаменти Його Високості ювраджа,— оголосив він і жестом запросив нас увійти, а тоді зачинив за нами двері.

Ми увійшли до маленького передпокою, із нього — у більшу вітальню, мебльовану у стилі, який журнал «Дім і сад» назвав би східною розкішшю. У кімнаті було прохолодно, хоча пунки ніде не було видно, стояв аромат жасмину і трояндової олії.

— Приємне місце,— промовив Не Здавайся.

— Ммм...— кивнув я.— Це вам не вулиця Премчанд Борал.

— Що саме ми шукаємо? — запитав він, зазирнувши у сусідню кімнату, де, певне, була спальня ювраджа.

— Хочу відчути атмосферу місця,— відповів я.— Навряд чи щось краще розповість про людину, ніж кімната, у якій він живе.

— Навіть якщо це принц? — скептично хмикнув Не Здавайся.

Він роздивлявся коштовні дрібнички на поличці поруч із великим ліжком із балдахіном, застеленим золотими шовковими простирадлами, з інкрустованим мармуром узголів’ям. Схоже, він має рацію.

Я сів на ліжко. Воно було жорстким, матрац, певне, був набитий бавовною, а не на пружинах, як у англійських ліжках. Несподівано. Мені здавалося, що ліжко принца буде м’яким, схожим на західні, як і все у палаці.

Я перевернув одну подушку. Вона також була твердою, як це прийнято в індусів. Я пригадав, що сказав принц у автомобілі, коли ми їхали до Майдану, незадовго до свого вбивства. Одну записку він знайшов під подушкою, іншу — у кишені костюма. Це змусило мене задуматися.

На іншому кінці кімнати стояв елегантний письмовий стіл. Я підійшов до нього, відсунув шухляди і почав роздивлятися, що там: офіційні папери з державною печаткою, якесь приладдя для писання, оздоблених коштовностями, та нічого, що б мене зацікавило.

Закривши шухляди, я пішов до маленької кімнати, заставленої великими шафами. Відкрив одну і побачив вішалку не менш як із тридцятьма костюмами.

Коли я повернувся в спальню, Не Здавайся роздивлявся шовкові гобелени, що висіли обабіч позолоченого дзеркала на повний зріст.

— Чому? — запитав я.

— Що чому, сер?

— Чому записки підкинули саме туди, де їх знайшли?

Він заблимав очима.

— Тобто в апартаменти принца?

— Чому під подушку? Чому в костюм? Чому не на стіл?

— Це ж зрозуміло,— відповів сержант.— Той, хто їх приніс, хотів бути впевненим, що їх знайде принц і ніхто інший.

Я перетнув кімнату, відчинив єдині двері, які ми ще не відчиняли, й опинився у приватній ванній принца. На поличці, облицьованій блакитним кахлем, лежало з дюжину охайно згорнутих рушників. Я струсив кожний і кинув у купу на підлогу.

— Що ви робите, сер? — здивувався Не Здавайся.

— Навіщо лишати два листи, в яких написане те саме? — запитав я.

Сержант замислився над запитанням.

— Не знаю, сер.

— Може, першого листа не знайшли? — припустив я.— Принц сказав, що знайшов перший під подушкою, а другий у кишені костюма. Але він принц, має, напевне, сотню костюмів. А якщо першого поклали в кишеню, а він просто знайшов його пізніше?

Я потрусив передостанній рушник. Із нього випав маленький клаптик білого паперу і приземлився на підлогу. Я підняв його, розкрив і поглянув на Не Здавайся.

— Гадаю, це мусило бути другим посланням принцу,— сказав я.— Ризиковано залишати записку в рушнику, особливо коли їх у принца стільки, що вистачить на всю турецьку лазню, але ними користується лише він, і ймовірність того, що він знайде листа, набагато більша, ніж якщо сховати його в кишені костюма. Коли і його принц не знайшов, втретє застереження поклали під подушку, де його гарантовано б побачили.

— Те, що листи так ховали, вказує на велику секретність,— зауважив Не Здавайся.— Якби принца збиралися вбити, чому б не сказати йому прямо?

— Поміркуйте,— запропонував я.— Листи написані місцевою мовою. Це означає, що писав їх місцевий мешканець. Рівень освіти він має обмежений: читати та писати вміє, але лише місцевою мовою — цією мовою принц не розмовляє. Хто має доступ у спальню принца, але не має права звертатися до принца безпосередньо?

Відповідь очевидна.

— Покоївка,— зробив висновок Не Здавайся.— Варто повернутися до полковника Арори і попросити дозволу допитати покоївок, які обслуговували апартаменти принца.

Із цими словами він вийшов до вітальні й попрямував до дверей.

— Стривайте. Маю кращу пропозицію.

Я підійшов у спальні до столу і підняв слухавку.

— Хочете допитати покоївок? Зараз?

У голосі полковника бриніло роздратування.

— А хто ще міг полишати записки в таких місцях? — не здававсь я.

— Звідки ж покоївці знати про змову проти ювраджа?

— Ми нічого не дізнаємося, доки їх не розпитаємо,— наполягав я.

— Гаразд,— зітхнув полковник.— Подивимося, що можна зробити. Ви побачили все, що хотіли, в апартаментах ювраджа?

— Так, ми закінчили,— відповів я.

— У такому разі буду вдячним, якщо ви зустрінете мене біля Будинку троянд за десять хвилин. Автомобіль чекатиме.

— Ми їдемо в цікаве місце?

— Якщо так можна назвати квартиру бухгалтера.

— З Ґолдінґом щось сталося?

Полковник помовчав.

— Я намагався його знайти, як ви просили,— нарешті сказав він.— Уранці його ніхто не бачив, телефон у нього вдома не відповідав.

Мені стало моторошно.

— Може, він кудись поїхав?

— Сумніваюся,— відповів полковник.— Навіть у випадку крайньої потреби Ґолдінґ ніколи не їхав не попередивши.

Мерседес загальмував біля чистенького бунгало у стилі тюдорського відродження, яке у графстві Кент виглядало б дуже доречним. Пофарбовані зеленим металеві ворота у живій огорожі вивели нас на стежку, що розтинала підстрижений лужок і проходила повз клумби з англійськими квітами. Сам будиночок, схоже, нещодавно білили, дерев’яні рами пофарбували в той же відтінок зеленого, що й ворота.

Повітря було нерухомим, тишу порушували тільки крики пташки майни.

Водій залишився стояти біля автомобіля, а ми з Не Здавайся пішли до дверей. Полковник з нами не поїхав. Передав із водієм записку, що його в останню мить викликали допомагати з похоронами.

Я взявся за молоток на дверях і кілька разів стукнув. Ми почекали. Ізсередини не доносилося ні звуку.

— Стукати потрібно так, щоб і мертвого розбудити,— зауважив Не Здавайся.

— Сподіваюсь, до цього не дійде, сержанте,— відповів я.— Обійдіть будинок. Може, знайдете якесь відчинене вікно чи двері.