Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 28)

— Дуже добре,— зітхнув він.— Я не проти.

— А тепер, якщо ви більше нічого не хочете нам повідомити, ми із сержантом мусимо повертатися до роботи. Гадаю, у вас також багато справ. Ви ж представлятимете на похороні британський уряд.

— Так,— підвівся він зі стільця.— Як ви правильно зауважили, я мушу йти. Бажаю вам обом гарного дня. Побачимося пізніше.

— Схоже, комусь угорі не до вподоби ваше перебування тут,— сказав Не Здавайся, щойно Кармайкл вийшов.

Він має рацію. І я можу назвати двох кандидатів: віце-король, який не довіряє мені після справи Сена минулого року, і шпигуни «Відділу Н», які, правду кажучи, ніколи нікому не довіряють. Але хто із цих двох і чому — загадка. Знову ж таки, це свідчило про те, що тут криється дещо більше за релігійні суперечки та місцеву політику Самбалпура. І це мене турбувало.

— Гаразд,— відповів я.— Ми отримали відстрочку, але Кармайклу багато часу не знадобиться, щоб телеграфувати в Делі та прояснити питання. Якщо за цим стоїть віце-король, то і кількох годин йому вистачить, щоб змусити лорда Таггарта мене відкликати.

Якщо чесно, у глибині душі я навіть полегшення відчув від такої перспективи. Після вчорашньої невдалої спроби приготувати опій нерви мої були загострені. Пригнічувала сама думка про те, що в Самбалпурі, так далеко від опію, доведеться застрягнути надовго.

Але Не Здавайся був іншої думки.

— Я знаю, як його можна випередити, сер...

Двадцять

 ічого не вийде,— кинув я.

Ми бігли коридором.

— Ми нічого не втрачаємо, якщо спробуємо,— відповів Не Здавайся.

— Мусимо поквапитися,— сказав я.— Кармайкл уже туди їде.

Ми шукали кабінет полковника Арори. Я відчинив перші двері, що нам трапилися, і зазирнув усередину, але кімната була порожньою. Я вилаявся, повернувся і мало не налетів на сержанта.

— Тут нікого,— сказав я, посунувшись.

Ми продовжили пошуки, відчиняючи двері порожніх кабінетів. Схоже, на всьому поверсі нікого. Мене все це вже почало дратувати, аж тут Не Здавайся мене зупинив.

— Зачекайте,— видихнув він.

— Облиш,— відповів я.— Відпочинеш у кабінеті Арори. І не пропускай занять із фізичної підготовки для офіцерів, коли повернемося до Калькутти.

— Ні,— сказав він.— Усе це можна зробити набагато простіше.

Він увійшов до одного з порожніх кабінетів, підняв слухавку і заговорив із оператором.

— Я хочу поговорити з полковником Аророю,— сказав він.— Це терміново. З’єднайте з його кабінетом.

На іншому кінці лінії почулися гудки. Тоді сержант повернувся до мене і посміхнувся.

— Полковнику Арора! Це сержант Банерджі,— представився він.— Маю до вас прохання, сер.

За кілька хвилин ми вже стояли в кабінеті полковника, а він розмовляв по телефону. Тоді поклав слухавку і поглянув на нас із-поза свого столу.

— Готово,— сказав він.— У місті два телеграфи: один тут, у палаці, інший — на вокзалі. Обидва цілу годину не працюватимуть через технічні проблеми.

— Дякую,— з полегшенням зітхнув Не Здавайся.

— А тепер, чи не поясните ви мені, навіщо вам це?

Не Здавайся покосився на мене, і я кивнув, щоб він продовжував. Немає причин, приховувати від полковника Арори правду. Та й часу не маємо вигадувати вірогідну брехню.

— Містер Кармайкл отримав телеграму з Делі, в якій капітану Віндгему наказується негайно повертатися до Калькутти. На щастя, через адміністративну помилку наказ був переданий від Громадянської служби, а не від поліції. Містер Кармайкл поїхав проясняти це питання у свого начальника. Доки ж пояснень не отримано, капітан може лишатись у Самбалпурі...

Полковник повернувся до мене.

— Чому ж вони так хочуть бачити вас у Калькутті, капітане?

— Не хочуть,— відповів я.— Якби хотіли, то і телеграму надіслали б із управління поліції в Калькутті. Вони просто хочуть прибрати мене із Самбалпура.

— І яка тому причина?

Не знаю, але маю підозри, і всі вони такі огидні, що ділитися ними з полковником аж ніяк не можна.

— Кому ж це відомо? — знизав я плечима.

— Отже, ви не хочете, щоб Кармайкл поспілкувався з Делі? А чому б йому просто до них не зателефонувати? У посольстві ж є телефонна лінія?

— Офіційні накази мусять бути в письмовій формі, та коли ви вже про це загадали, було б непогано, якби й телефон трохи зіпсувався,— відповів я.— Мусон до Самбалпура ще не дістався, але десь між посольством і столицею негода могла не на жарт розбушуватися. Цілком імовірно, що десь і пошкодило лінію.

Обличчя полковника розпливлося в посмішці.

— Мені потрібен дозвіл. Диван навряд чи погодиться, але Його Високість магараджа проти не буде. Йому подобається час від часу морочити британців. Якось, щоб ушанувати шляхетного посла, він подарував Кармайклу сумку та ключки для гольфа. Кармайкла аж роздуло від гордощів. Та не знає він, що сумку ту зроблено зі шкіри слонячого пеніса.

— Цікаво,— кивнув я.— Якщо зможете відстрочити мій від’їзд на кілька днів, я вмовлю його зіграти.

— Ви граєте у гольф? — зрадів полковник.

— Ні. Досі навіть і не хотілося.

Полковник розреготався, і це добре, бо доводило, що допомогти він може.

— Чи надовго ви хочете ускладнити містеру Кармайклу спілкування зі світом? — нарешті запитав він.— Я ж не можу відрізати його назавжди. Війни починалися і з менших провокацій, а я не маю дозволу розв’язувати конфлікти цього тижня. До того ж я не хочу бути тим, хто поклав край британському пануванню в Індії.

Настала моя черга посміхнутися.

— Авжеж,— погодивсь я.— Містер Ганді ніколи не пробачить, якщо ви його обійдете. Будь ласка, спробуйте витримати якомога довше. В ідеалі — тиждень.

— Максимум три дні,— відрізав він.— Але за однієї умови.

— Кажіть.

— Ви ніколи не розкажете містеру Кармайклу про походження його улюбленої сумки для гольфа.

— Гадаю, це в моїх силах,— погодивсь я.

— У такому разі,— вишкірився він,— не турбуйтеся: у найближчі сімдесят дві години містеру Кармайклу швидше буде дістатися до Делі пішки, аніж додзвонитися чи послати телеграму.

Ми вже зібралися виходити, аж тут у двері кабінету постукали. «Постукали», мабуть, не зовсім відповідне слово, оскільки забухкало так, ніби хтось гупав молотком. Двері відчинилися, й увійшов темноокий чоловік із бородою, волохатою, немов той персидський килим. На ньому була широка смарагдово-зелена шовкова туніка, перехоплена на талії паском, а в руці — конверт, якого він вручив полковнику.

Арора кивнув, чоловік повернувся і виструнчився поруч із Не Здавайся, загородивши його собою так, ніби сержант опинивсь у затінку дерева.

— Щодо зустрічей, про які ви просили,— сказав полковник, ніби і не вражений тим, що прочитав,— Його Високість відмовляє у дозволі поставити запитання принцесі Ґітанджалі.

Не Здавайся з полегшенням зітхнув.

— А принцу Пуніту? — запитав я.

— Його Високість не має заперечень.

— Добре, це вже щось.

Арора прикусив губи.

— Навіть не знаю,— відповів він.— Юврадж завтра вирушає на полювання. Сьогодні мусить бути на кремації брата. Сумніваюся, що він знайде для вас час.

— Полювання одразу ж після похорону брата?

Полковник кивнув.

— Початок полювання було призначено ще на вчора. Принц був змушений відкласти від’їзд на день і не бажає чути навіть іще про день затримки.

Цікаво. Коли мій зведений брат Чарлі загинув на війні, я на кілька тижнів поринув у чорну безодню зневіри, а я його ледь знав. Про полювання б я точно не думав.