Абир Мукерджи – Необхідне зло (страница 30)

— Так, сер.— І він вирушив навколо дому.

Я ж зайшов з іншого боку і спробував зазирнути у вікна, як мені здалося, вітальні. Усередині було темно, на вікнах висіли легкі занавіски, тож роздивитися нічого не можна було. Повернувшись до дверей, я добряче штовхнув їх ногою. Тверді. Замкнені. Ніякого бажання виносити їх плечем. Коли я минулого разу виламав двері, мене зустрів град куль. Більш того, я ж офіційно у відпустці. Тут я пригадав, що власник — бухгалтер, і, піднявши килимок під ногами зазирнув ще туди.

От дідько! Запасного ключа немає.

Повернувся з обходу Не Здавайся. Усе, що мені було потрібно, я побачив у нього на обличчі.

— Задні двері зламані.

Задній сад був більшим, утім таким же охайним, як і той, що перед будинком. Біля самого дому вишикувалися рядочки рожевих і червоних троянд, під деревом жакаранди притулився столик і два очеретяні стільці. Така собі картинка з листівки, якби не стан задніх дверей. Не Здавайся дуже м’яко описав ситуацію, сказавши, що їх «зламали». Схоже, тут хтось добре попрацював сокирою. Половина дверей перетворилася на скіпки і тепер лежала на землі, решта висіла на одній завісі. Одне можна сказати напевно: Ґолдінґ не хотів улаштувати собі вихідний.

Я штовхнув залишки дверей і обережно переступив поріг, під ногами захрустіли скіпки. Усередині було тихо. На кахельній підлозі стояла пара брунатних чобіт.

Не Здавайся зайшов слідом. Я відчинив найближчі двері: кухня мала такий вигляд, ніби в ній вибухнула бомба. Шухляди висунуті, шафи повідчинені, підлога засипана розбитим посудом.

Я озирнувся на Не Здавайся.

— Револьвер із вами, сержанте?

— Боюся, ні, сер,— прошепотів Не Здавайся.— Лишився у посольстві.

Не можу його звинувачувати, бо мій узагалі за чотириста миль звідси, у Калькутті.

— Сподіваюсь, що той, хто це зробив, давно вже пішов або такий же недбалий, як і ми.

Ми обережно наблизилися до дверей у дальньому кінці коридора. Я трохи їх прочинив і зазирнув у кімнату, яка колись була вітальнею. Тепер тут панував хаос. Книжки валялися на підлозі, канапу явно пошматували ножем, і з усіх дірок стирчали жмути сірої бавовни. Цупкі оксамитові завіси зірвали, а підкладку ще й порізали.

Позаду нас щось загуркотіло. Отямившись від переляку, ми кинулися назад у кухню. Не встиг я й слова сказати, як Не Здавайся вже відчинив двері: дуже необережно з його боку, враховуючи, що в жодного з нас немає зброї. Я очікував, що нас зустріне вогонь, тож кинувся, пригнувшись, за ним і збив на підлогу, але ніхто не стріляв. Натомість перед нами стояв чорно-коричневий кіт, приголомшений нашим уторгненням.

Не Здавайся підвівся й обтрусився. Кіт застрибнув на буфет, скинувши на підлогу ще кілька тарілок. Я повернувся і пішов оглядати будинок далі.

Спальня була лише одна: доволі простора кімната, в якій стояли ліжко, шафа, комод і стіл, але тепер це більше нагадувало смітник, засипаний пір’ям із порізаної перини. Шухляди повитягували, усе, що було всередині, розкидали по всій кімнаті.

Я шукав слідів боротьби, але їх не було. Судячи з безладу, господар міг чинити опір, але, як на мене, імовірніше, тут щось шукали. Слідів крові не було, хоча ножом добряче попрацювали. Певне, коли до будинку вломилися, Ґолдінґа вдома не було.

До кімнати увійшов Не Здавайся. У руках у нього була кішка.

— Бачу, ви знайшли собі друга,— хмикнув я.

— На нашийнику написано, що його звуть Мордекай,— відповів сержант.— Мабуть, належав Ґолдінґу.

Із висновками Банерджі явно поквапився.

Задні двері були відчинені, і тварина могла запросто пробратися всередину слідом за нами.

— Чому ви так упевнені в цьому? — поцікавивсь я.

Сержанта запитання трохи здивувало.

— Бо в Індії ніхто не даватиме кішці таке кумедне ім’я.

А він має рацію. Я опустився навколішки і підняв із підлоги дві світлини в рамочках. Скло на одній потрощилося й випало. На обох був Ґолдінґ, років на десять-п’ятнадцять молодший, він стояв поруч із літньою жінкою. Я пошукав інші світлини, але не знайшов.

— Що скажете? — передав я світлини Не Здавайся.

— Мати Ґолдінґа? — припустив він.

Схоже, він був неодруженим, та й чоловіки без дружин набагато частіше заводять котів, ніж одружені. Усім потрібен компаньйон, навіть бухгалтеру.

Я зайшов до ванної і нахилився, щоб роздивитись аптечку, яку вивернули в цинковий рукомийник.

— Що робити з котом? — пролунав за спиною голос Не Здавайся.

— Облиште його,— порадив я.— Коти здатні самі про себе подбати.

— Гадаю, це англійський кіт, сер,— не відступався сержант.— Не думаю, що він і п’ять хвилин протримається на індійських вулицях.

Я нагадав, що головним нашим завданням є знайти Ґолдінґа, а не хвилюватися про його кота.

— Так, сер. Вибачте, сер,— ніяково пробелькотів він.— Вважаєте, Ґолдінґа викрали?

— Якщо й викрали, то не звідси.

— Де ж він?

— Не знаю.

Я підняв маленьку блакитну пляшечку, наполовину заповнену круглими білими пігулками.

— Може, він потрапив у якусь халепу і тепер переховується? — припустив Не Здавайся.— Учора ввечері він поводився якось дивно.

— Можливо,— кивнув я, хоча мав до цього певні сумніви.

Я дивився на пляшечку з пігулками і міркував, що Ґолдінґ не планував нікуди надовго їхати.

— Його будинок обшукували,— сказав я.

Ми стояли в кабінеті полковника Арори. Він сидів за столом і пив чай.

— Гадаєте, його викрали? — запитав він, зробивши ковток.

— Можливо. А може, він уплутався в якусь справу і вирішив зникнути, доки до нього не дісталися. Важко сказати. Але я думаю, що його схопили, коли руйнували будинок.

— Утім, і такий варіант не можна відкидати.

Полковник поставив чашку і витяг із кишені срібний портсигар. Відкрив його, запропонував кожному з нас сигарету, а тоді взяв і собі.

— Хто б не обшукував його будинок, він щось хотів знайти,— сказав я.— Якщо вони викрали Ґолдінґа, то він їм не сказав, де шукати.

— Це не доводить, що вони нічого не знайшли,— втрутився Не Здавайся.— Адже обшук вони проводили вельми старанно.

— Цілком можливо,— погодивсь я.— Але я маю сумніви.

— Чому? — поцікавився полковник.

— Кожну кімнату в будинку перевернули догори дриґом, навіть ванну. Навіщо їм це робити, якщо б вони знайшли те, що шукали? Тож вони або знайшли цю річ в останній кімнаті, або не знайшли взагалі. Ставлю на останнє.

— Вам відомо, що шукали? — запитав Арора.

— Я сподівався, ви скажете.

Він нічого не сказав, просто пильно глянув на мене, нічим не видавши своїх емоцій. Важко було сказати, про що він думає, але за кілька днів я познайомився з ним трохи більше, тож можу припустити, що він саме вираховував, скільки мені можна розказати. Переконаний, що він щось від нас приховує. Урешті-решт, він почав непокоїтися про Ґолдінґа, не встигли ми попросити знайти цього чоловіка. Мій досвід підказує, що ніхто не буде просто так турбуватися про звичайнісінького бухгалтера.

— Вам відомо, над чим він працював? — наполягав я.

— Він готував звіт про вартість алмазних копалень королівства. Ви самі розумієте, що сер Ернест Фіцморіс сюди не чистим повітрям подихати приїхав. Англо-Індійська діамантова корпорація щось винюхує. Цього разу Його Високість наказав дивану почати діалог щодо потенційного продажу копалень. Диван мусив звітувати принцу Адгіру. Ґолдінґу доручили вирахувати можливу ціну.

— А тепер принца вбили, бухгалтер кудись зник,— підсумував я.— Не бачите зв’язку?

Полковник мало не спопелив мене своїми зеленими очима.

— Ґолдінґ чудова людина, капітане,— відповів він.— Абсолютно чесний. Самбалпуру потрібні такі, як він.

Це не відповідь на моє запитання, але його слова багато мені сказали. Я затягнувся сигаретою.

— Я хочу оглянути його кабінет,— сказав я.— Може, ми знайдемо щось таке, що проллє світло на його зникнення.

— Гаразд,— погодився полковник.— Домовлюся, щоб це можна було зробити одразу ж після кремації.