Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 9)
— Іще когось він міг назвати другом?
— Не можу пригадати. Як я вже казала, його не дуже любили... Хоча був один проповідник; гадаю, звали його Дунн чи Ґунн, якось так. Мак-Олі ніколи не відрізнявся релігійністю, але місяців шість тому зустрів цього проповідника, здається, той нещодавно приїхав до Калькутти. Такий, як і всі інші: щойно ступив із корабля і заходився рятувати маленькі брунатні душі від пекельного вогню...
Я міг би вказати, що певна справедливість є в тому, що його зарізали і кинули в багнюку, але доречніше було поставити ще кілька запитань.
— А чи були у нього вороги? — запитав я.— Хто б виграв від його смерті?
Вона тихо розсміялася.
— Його ненавиділа половина працівників у цьому будинку, але не можу уявити, що хтось його вбив. Крім них, була ще ціла купа людей, життя яких він зруйнував, щоб допомогти своїм патронам, але я не скажу, хто це.
— А індійці? Чи мав він ворогів серед них?
— Наважуся припустити, що мав. Кілька місцевих землевласників і агентів із продажу джуту збанкрутували завдяки Мак-Олі. Не кажучи вже про тих, хто постраждав, коли лорд Курзон поділив Бенгалію. Хоча під наказом і стояло ім’я Курзона, але рапорт і рекомендації написані самим Мак-Олі. Це сталося п’ятнадцять років тому, але багато бенгальців цього йому і досі не пробачили. І не забули.
Може, це і є мотив? У газетах багато писали про масові протести в Калькутті, коли було оголошено про розподіл. Тоді віце-король, лорд Курзон, вирішив розділити Бенгалію на дві частини. Пояснив це тим, що Бенгалія начебто завелика, щоб успішно нею керувати. Певна правда в цьому була: провінція була більша за Францію, і населення мала чи не вдвічі більше, але місцеві мешканці побачили в цьому спробу розділити і правити. Дали відсіч. Але навіщо чекати п’ятнадцять років, щоб помститися? Хоч і кажуть, що наші східні брати мають добру пам’ять, та якщо хтось так довго готував помсту, то вигадав би щось більш точніше за ніж.
Думки мої почали розбігатися. Ці ознаки мені вже знайомі. За кілька годин я вкриюся холодним потом. Потрібно зосередитись.
— А знайомі жінки у нього були? — запитав я.— Може, супутниця?
— Ні, наскільки мені відомо,— похитала вона головою.— Його важко назвати привабливим.
І знову вона має рацію. З такими очима!
— Він був закоренілим холостяком,— продовжила вона.— Принаймні, при мені він ніколи не згадував супутниці. Я три роки укладала його розклад і не пригадую, щоб він колись попросив забронювати вечерю чи купити комусь квіти.
Я дістав світлину, яку знайшов у гаманці Мак-Олі, і показав їй.
— А ця жінка? Не впізнаєте?
Вона похитала головою.
— Не пригадую, щоб коли-небудь бачила. Це важливо?
— Не певен,— зітхнув я.— Може. А вчора у Мак-Олі були зустрічі?
Вона відчинила шухлядку стола, витягла великий щоденник із золотим обрізом, перегорнула сторінки.
— О десятій він зустрічався з лейтенант-губернатором. Останнім часом вони частенько бачились. Як і минулого року у цей самий час. Перед тим як лейтенант-губернатор зі своїм кортежем відбувають у Дарджилінг, справ завжди багато. Після цього він обідав із сером Годфрі Сомзом з Асоціації землевласників. У «Великому східному». Повернувся сюди десь о четвертій, трохи напідпитку, і скоро пішов. Гадаю, пішов додому спати.— Вона продовжила читати: — О дев’ятій мусив дещо зробити в «Бенгальському клубі». Мабуть, чергова вечірка містера Бучана.
— А Бучан часто влаштовує вечірки?
— Так,— сказала вона, узявши зі столу олівець.— Раз чи двічі на місяць. Гадаю, це можна пояснити кліматом і шотландським темпераментом. Якщо ртутний стовпчик сягає вісімдесяти п’яти[14], вони божеволіють і мусять випити та погаласувати.
Як на мене, не таке вже і погане життя. Якщо вчора Мак-Олі збирався на вечірку Бучана, це пояснює вбрання, у якому його знайшли, але не те, що він робив у Чорному місті за кілька миль від «Бенгальського клубу».
— Як ви можете пояснити те, що вчора він був у Коссіпорі[15]?
Вона похитала головою.
— Боюся, ніяк. Він ніколи не заходив на територію індійців без поважної причини. Відвідував лише одне місце — сирітський притулок того проповідника, але той у Дум-Думі[16], а не в Коссіпорі.
— Дум-Дум? — Щось у цій назві знайоме.
— Район біля нового аеродрому, за десять миль звідси. Там розташований військовий завод, де винайшли експансивні кулі. Сподіваюся, ви про нього чули.
— Звісно.— Я пригадав демонстрацію цих куль у Скотленд-Ярді. Експансивні кулі — одні з перших у світі куль із м’яким наконечником, які, влучаючи в тіло людини, розплющувалися і завдавали максимальних пошкоджень. Можна сказати, що експансивні кулі не пробивали, а розривали тіло. До війни ми залюбки користувалися ними, щоб придушити повстання місцевих племен у Африці. Пізніше міжнародна конвенція їх заборонила, і немало наших генералів вважають це дуже недоречним.
— У будь-якому разі,— продовжила вона,— учора він не мав жодної причини відвідувати сирітський притулок.
А якби і мав, подумав я, навряд чи з’явився б там у чорній краватці.
— А що в нього було заплановано на сьогодні?
— Він мав зустрітись із лейтенант-губернатором о дев’ятій, щоб обговорити бюджет на наступний період, після цього — обід із директором одного з місцевих банків. Більше в щоденнику нічого немає.
— Коли Мак-Олі не прийшов на зустріч о дев’ятій, чи телефонував хтось від лейтенант-губернатора, питався, де він?
Вона трохи подумала і похитала головою.
— Ні. Я тут із восьмої. Перший дзвінок із приймальні лейтенант-губернатора був об одинадцятій: телефонував мій знайомий, щоб сказати, що знайшли тіло.
— А військова розвідка? — запитав я.— Чи мав до них Мак-Олі якесь відношення?
Вона широко розкрила очі.
— Мені невідомо, капітане. Якщо і мав, то тримав язика за зубами.
Суттєві запитання у мене скінчилися. Я поміркував, чи не запитати у неї щось несуттєве, але гостинністю вродливої жінки краще не зловживати. Що довше ти біля неї, то більше шансів вона має тебе розкусити. Я подякував за приділений час і підвівся, щоб іти. Вона встала і провела мене до дверей.
— Капітане,— сказала вона на прощання,— якщо я можу ще чимось допомогти, дайте мені знати.
Я подякував, іще разок крадькома поглянув на ці гладенькі засмаглі ноги, а тоді почув, як з мого рота злетіли слова:
— Якщо пропозиція і досі в силі, то я був би радий, якби ви показали мені Чоурінгі-роуд.
Вона посміхнулась.
— Гаразд, капітане. Із задоволенням.
Я спустився сходами і зупинився, запалив сигарету і подивився в далечінь. Сонце стало схоже на червоний диск на заході, спека спадала. Це не означає, що стало комфортніше, просто не так жарко. Вважалося, що сутінки тут — найкраща пора дня, хоч і тривали вони недовго. Ніч камінням падала на тропіки. Перехід від світлого дня до темряви відбувався менше ніж за годину.
Над головою пролетіла зграя птахів і приземлилась у центрі площі. Я перейшов дорогу і схилився над поруччям: дивився у воду і розмірковував над тим, що почув від прекрасної міс Ґрант. Александр Мак-Олі, шотландець, родом звідкілясь неподалік від Данді, двадцять п’ять років у Індії, без друзів і родини. Радник повновладних урядовців, завдяки чому й отримав безліч ворогів. Огидна робота, навіть власна секретарка вважала його покидьком. Та раптом кілька місяців тому він знайшов Бога і став геть іншою людиною.
І це аж ніяк не проливає світла на те, хто міг бажати йому смерті. Я кинув недопалок у воду і подивився, як він із шипінням погас. Недалеко ж я просунувся, от хіба дізнався про зв’язок Мак-Олі з Бучаном та чому він розгулював у костюмі пінгвіна. Якщо не брати до уваги знайомство з Енні Ґрант, звісно. Чомусь це здавалося найбільшим успіхом, відколи я покинув Лондон.
На вулицях засвітилися ліхтарі. Спочатку жовто-гарячим світлом, а невдовзі — сліпучо білим. Урядові заклади та крамниці закривалися на ніч. У темряву виливалися потоки чиновників і крамарів. Я повертався на Лал-базар, маневруючи поміж робітників, які квапилися і штовхалися, аби влізти в трамвай, що довезе їх додому.
Лал-базар заливало світло, крізь шпарини віконниць проривалося жовте сяйво. На столі мене чекала записка від Не Здавайся. Я зателефонував у «яму» і попросив чергового сержанта запросити Банерджі. За хвилину той уже стукав у мої двері. Увійшов, відсалютував і став, виструнчившись, як велетенський олов’яний солдатик.
— Ви не на параді, Не Здавайся,— сказав я.
— Сер?
— Вільно, сержанте. Не варто віддавати честь, щоразу як заходите до кабінету.
Бідолаха насупив брови.
— Ні, сер. Перепрошую, сер. Хочу доповісти новини. Я послав охоронця в морг, як ви і наказали. Доступ до тіла матимуть лише уповноважені особи.