Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 11)

Петерса це аж ніяк не зацікавило.

— Пів на десяту! — вигукнув Бірн.— Саме так. На годину попереду решти країни! «Час чайних плантацій» — ось як це називається.

— А чому так, містере Бірн? — запитала місіс Теббіт, підводячись, щоб покласти на Петерсову тарілку ще один шмат риби. Вона вважала себе господинею не гіршою за лондонських дам, тож виконувала свій обов’язок підтримувати світську бесіду поміж своїх постояльців.

— Розумієте, місіс Теббіт,— відповів той,— справа у денному світлі. Як ви знаєте, збирачі чаю працюють у полі від перших променів сонця до заходу. Але Ассам так далеко на сході, що сонце сходить о четвертій, коли в Калькутті іще темно, а заходить о пів на п’яту дня. Власників плантацій це не дуже влаштовує, їм не до вподоби, коли працівники встають посеред офіційної ночі. Тож вони і перевели годинники на годину вперед.

Місіс Теббіт повернулася до мене.

— Як вам це, капітане?

Чхати мені на той «час чайних плантацій», але суспільна мораль диктує свої правила, і така чесна відповідь вважалась би поганою манерою. Натомість я проковтнув рибу і видав приємнішу відповідь, принаймні набагато приємнішу за рибу місіс Теббіт:

— Вважаю, що це розумне рішення.

— Дурниці! — хмикнув полковник з іншого кінця столу.— Мій любий хлопчику, розумним тут і не пахне. Малодушність, ось як це називається! У мій час ми слухняно вставали о третій ранку, якщо нам наказували. А зараз із цього роздувають справжню проблему. Ніякої дисципліни. Країна загинула!

За столом запанувала тиша. Бірн із Петерсом кивали, але чи погоджувалися вони, чи просто хотіли, щоб старий дурень стулив пельку, зрозуміти було важко. У будь-якому разі їхнє рішення точно було розумним.

Після вечері Теббіти пішли до своєї кімнати, а Бірн із Петерсом запросили мене у вітальню покурити. Я вибачився і відмовився. Справа в тому, що після війни компанія з мене нікудишня, що й казати про час, коли я в такому стані. Я повернувся до своєї кімнати, зачинив двері і ввімкнув вентилятор на стелі. Скинув черевики й упав на ліжко, закинувши руки за голову. Лежав і дивився, як ліниво обертається вентилятор. Про сон можна було і не мріяти. Гнітюча ніч, і нерви напнуті, як струни. Я в сотий раз поглянув на годинник. Іще годину чекати, доки всі в домі заснуть.

Час ледь плентався. Мені край потрібна затяжка. Її потребували і тіло, і душа. Без неї снитимуться жахи, ті ж самі жахи. Наші траншеї, нескінченний артилерійський обстріл. Крики поранених. Майже просто на мене летить фугас, збиває з ніг. Отямився на спині на дні траншеї, під чорною водою. Заборсався, намагаючись піднятися на ноги, та марно. Багнюка міцно мене тримала, і я занурювався дедалі глибше, несамовито розмахуючи руками, аби тільки вхопитися за щось, аби ступити на щось тверде, та не було нічого, крім смердючого багна. Сили мене покидали. Легені от-от вибухнуть. Смерть уже схопила мене за горло. Помру, захлинусь у диявольській липкій грязюці на дні траншеї. Перед очима все розпливлося. Підступила темрява. Я перестав опиратися. Здався. Ні, не здався, підкорився. Смерть стане звільненням. Більше не можу затримувати дихання. Відкрию шлях до легень і покладу всьому кінець. Аж тоді, в останню мить, мене схопили сильні руки. Потягли вгору. Я вирвався на поверхню, ледве дихаючи, але живий. Снаряди і досі падають. Мене безцеремонно притулили до стіни окопа. Не бачу обличчя свого рятівника. Мені б віддихатися. Поряд зі мною тіло, обличчя засипане землею. Мене охоплює жах. Лізу до нього. Відчайдушно, гарячково струшую землю з обличчя. На мене холодними, мертвими очима дивиться Сара.

П’ять

ас.

Вивалився з ліжка, доплівся до умивальника і змив з обличчя піт. Натягнув першу-ліпшу сорочку і штани і мовчки пішов із кімнати, спустився і вийшов, обережно зачинивши за собою двері. На розі майдану стояло кілька рикш, щось палко між собою обговорюючи. Коли я вийшов, усі їхні очі звернулися на мене, розмова обірвалася на половині фрази.

— Англійська? — запитав я.

— Я розмовляю англійською, сагибе,— відповів наймолодший, жилавий, у жовтому жилеті й картатих червоних лунгхі[20].

Я окинув його поглядом. Чорні очі, шкіра того ж кольору, що і сигара у пальцях, укритих плямами тютюну. Він підніс її до рота і добряче затягнувся. Щоки запали, підкресливши кутасте рябе обличчя.

— Мені до Тангари,— сказав я.

Решта рикш розреготалися, перекинувшись незрозумілими словами на клятій іноземній мові. Молодик похитав головою і посміхнувся, як тільки вміють посміхатися місцеві, коли збираються повідомити погані новини.

— Тангара далеко, сагибе. Задалеко для рикші.

Я вилаявся. От дурень! Мав здогадатися, що жоден рикша не повезе мене в Тангару за п’ять миль звідси. Мені точно розум затьмарило. Та я не з тих, хто легко здається. Особливо якщо справа стосується опіуму.

— Тоді вези мене до стоянки тонга[21].

Він кивнув і допоміг мені влаштуватися, а за мить ми вже стрімко неслися вулицями поблизу площі Маркус.

— Навіщо тобі в Тангару саме зараз, сагибе? — запитав молодик на бігу.

— Хочу до китайського кварталу.

Існує лише одна причина, з якої європеєць поїде до китайського кварталу серед ночі. Але промовляти це вголос недоречно.

— Сагибе,— сказав юнак,— я можу відвезти вас до маленького китайського кварталу. Тіретта-базар біля Кулутола. Усе, що можна знайти в китайському кварталі, можна знайти і в Тіретта-базарі. Китайська їжа... Китайські ліки...

А він не дурний.

— Гаразд,— погодивсь я.— Вези туди.

І похмуро усміхнувся, уявивши, що б сказала місіс Теббіт, якби дізналася, де перебуває її трофейний постоялець у таку годину. Та вона і сама в цьому частково винна. Якби не дала мені ключа, я спав би зараз собі в ліжку.

Ні, брехня. Бажання було занадто сильним. Якщо б вона не дала ключа, я б знайшов інший спосіб утекти — може, через вікно, по простирадлу чи ринві. От і користь від навчання в англійському пансіоні — отримуєш першокласні знання, як зайти і вийти майже з будь-якого приміщення.

Та й не обходить мене те гіпотетичне незадоволення місіс Теббіт. Те, що я роблю, не є протизаконним. Для англійця в Індії існує дуже мало суворо заборонених законом речей. Візит до курильні опіуму точно не з цієї категорії. Що ж до китайців, то заборонити їм буде вкрай важко, бо ми, бачте, самі дві війни проти їхнього імператора влаштували, аби тільки отримати право торгувати цією клятою штукою в їхній країні. І торгували. Так завзято, що підсадили на неї чверть чоловічого населення. Якщо так подумати, то королеву Вікторію[22] можна вважати найбільшим торговцем наркотиками в історії.

У цю годину місто мовчало, якщо взагалі можна сказати, що Калькутта замовкає. Ми просувалися на південь, і дороги вужчали, а будинки ставали занедбанішими. На задніх вуличках, здається, не було нікого, крім бездомних собак і бродячих матросів, які переповзали з шинку до борделю, радо розстаючись із тим, що залишилося від платні, готуючись вийти в море з наступним припливом.

Ми завернули в сумнівну алею і зупинилися біля старих дверей. Ані вікон, ані вивіски, просто двері в мурі, а над ними — паперові ліхтарики, які так полюбляють китайці. Я зійшов і розплатився. Слова вже не потрібні. Мій розум зайнятий іншим. Хлопець кивнув на знак подяки, гучно постукав і гукнув. Двері відчинив присадкуватий китаєць у брудній сорочці та шортах хакі. Пухкенькі коліна лишалися неприкритими, і він мав вигляд бойскаута, який пішов слизькою доріжкою.

Він оглянув мене з ніг до голови, оцінив, як, бува, селянин оцінює кульгавого коня, щоб вирішити, чи не пристрелити його, і помахав рукою, щоб я заходив.

— Хутко, хутко,— кинув він, дивлячись повз мене на алею, немов сама думка про розмову була йому неприємною.

Цілий тиждень я тільки і зустрічав, що улесливих індійців, тож така поведінка мене на диво порадувала.

Я пішов за ним тьмяним коридором, ми спустилися сходами і вийшли в інший коридор, менший, у дальньому кінці якого виднівся вхід, прикритий побляклою завісою. У повітрі висів запах опіумного диму, солодкого, смолистого, землистого, у моєму мозку щось спалахнуло. Уже недовго.

Китаєць витягнув руку. Я і гадки не мав, які тут ціни, тож витяг кілька брудних банкнот і передав йому. Він перерахував і усміхнувся.

— Чекайте тут,— сказав і зник за завісою.

Потяглися хвилини, я вже почав непокоїтися. Підняв завісу, зазирнув усередину. Голі стіни і приземкуваті ліжка з дерева і мотуззя, освітлені мерехтливим світлом тьмяного ліхтаря. Про вишуканість і мови не йде. Ні тобі м’якеньких канапок, ні позолочених люльок, ні гарненьких дівчат. Тут місце для справжніх наркоманів: маленьких людей, у яких мало що залишилось у житті. Саме для мене. Не можу сказати, що вважаю себе наркоманом. Вживаю суто з медичних міркувань. Потребую «О», щоб заснути, а для цього нора на задній вулиці навіть краща за дорогий особняк, хай навіть і без гарненьких дівчат. Головна проблема в першокласних закладах — якість опіуму. Занадто він добрий. Чистий опіум збуджує. Надає сил. А сил зараз не хотілося. Хотілося забуття, а для цього потрібен дешевий товар: грубий, із домішками, саме такий, як тут, перемішаний із попелом та ще Бог знає чим. У результаті маєш ейфорію, за якою — анестезія, втрата сил, ступор. Благословенний «О». Найкраща річ у світі після морфію.