Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 13)

Це мене схвилювало. Звісно, газета має право висловити свою думку, і якщо чесно, проти «безжалісної» і я б не заперечував. Непокоїла мене «негайна», оскільки це залежало від мене і моєї команди, і, якщо судити з учорашніх подій, поспіхом ми багато не зробимо.

На диво швидко ця історія потрапила до них. Попри всі зусилля лейтенант-губернатора не випускати пару з-під покришки, навіть військову розвідку долучив. А тут по всій сторінці повно трагічних деталей смерті Мак-Олі, тепер уся увага звернеться на нас. Можна не сумніватися, що суспільство охоплює паніка від найменшого натяку на проблему. Люди вимагатимуть негайних результатів. Хоча і непогано було б, якби це змусило лейтенант-губернатора повернути мені місце злочину.

За годину я вже сидів за своїм столом і дивився на Дігбі. Коли я увійшов, він уже нетерпляче на мене чекав.

— Віндгеме! — зустрів мене він.— Здається, справа зрушила з місця!

Я й оком не повів, запросив його до кабінету й улаштувався за столом, а він забігав по кімнаті.

— Розкажіть мені, що там у вас.

Він навис над столом.

— Один із моїх інформаторів щось відкопав. Каже, що чув, хто міг убити Мак-Олі. І може назвати ім’я.

— Ви йому довіряєте?

— Авжеж ні,— пирхнув він.— То ж індієць. Але я йому плачу, й інформація, яку він зливає, як правило, достовірна.

— Де він?

— У Чорному місті. Торгує бетелем. Проходить під іменем Вікрам. Має клаптик землі поблизу Шіам-базару.

— Гаразд,— кивнув я.— Перевірте автомобіль. Їдемо до нього.

Дігбі посміхнувся.

— Туди не можна поїхати отак просто, старий. Якщо побачать, що він розмовляє з парочкою сагибів у поліцейському авто, про нього як інформатора можна забути, не кажучи вже про те, що це вплине на тривалість його життя.

— Що ж тоді?

— Відпочивай,— сказав він, постукавши по кінчику носа.— Я все влаштував. Сьогодні ввечері.

Сидіти цілий день і чекати, що там розкаже агент Дігбі, я не став. Це аж ніяк не підпадає під тлумачення «негайної і безжалісної справедливості» газети «Стейтсмен», та й комісара це не вразить.

— А раніше не можна?

— Довірся мені,— відповів він.— Під прикриттям темряви надійніше.

Я неохоче погодився і кивнув.

— Чудово! — потер долоні Дігбі.— Ще щось буде, старий?

Я попросив його сісти і стисло переказав учорашню розмову з міс Грант.

— Її слова честі Мак-Олі не роблять,— сказав він.— Завжди вважав його темною конячкою.

— Тож ви його добре знали? — запитав я.— Чому ж раніше не казали?

— Та не те щоб знав,— пробелькотів він.— Зустрічав кілька разів, оце й усе. Калькутта — село маленьке, і сам знаєш, люди патякають різне. Хлопці з клубу казали, що він дивакуватий, якщо ти мене розумієш.

Нічого я не розумів, так йому і сказав.

Дігбі повагався.

— Ну... він не з багатьма сходився. Не зрозумій неправильно, я не сумніваюся, що він був старанним чиновником, тримав місцевих на припоні, але він... не з наших. Ходять чутки, що батько у нього був шахтарем.

Сказав він це таким тоном, ніби, принаймні на його думку, це трохи краще за кулі.

— А що скажете про Бучана? — поцікавивсь я.— Його знаєте?

Дігбі помовчав.

— Не дуже добре. Зустрічав кілька разів по роботі, оце й усе.

— А він із наших?

Дігбі розреготався.

— Він мільйонер. Захоче, стане нашим. Якщо не заперечуєш, старий, піду займуся справами.

Він пішов, зачинивши за собою двері. Я обміркував подальші дії. Думка про те, щоб чекати аж до вечора, аби розпитати інформатора Дігбі, не дуже приваблювала. Тож я вирішив дотримуватися свого плану. Тобто поговорити з Бучаном, колегами і слугами Мак-Олі, побути присутнім під час розтину, домовитися про зустріч із лейтенант-губернатором і знайти проповідника, про якого згадувала міс Грант. Та найбільше мені хотілося ще раз розпитати ту дівчину, Деві. Щось вона нам не сказала, і вкрай потрібно було дізнатися, що саме. Для цього мушу забрати її подалі від місіс Боуз.

Я зателефонував у «яму» і попросив з’єднати з Банерджі. Черговий сержант гукнув через кімнату, і за мить Банерджі відповів.

— Що ви дізналися, сержанте?

— Сер,— акцент у нього був своєрідний, немов то архієпископ Кентерберійський говорить,— я зателефонував до млинів містера Бучана в Серампорі. Секретар повідомив, що містера Бучана вже кілька днів немає на місці і невідомо, коли він повернеться. І дав мені телефон резиденції містера Бучана. Я туди дзвонив і отримав відповідь, що містер Бучан на цьому тижні в Калькутті, у своїх апартаментах у клубі.

— У якому саме?

— У «Бенгальському клубі», сер. Я взяв на себе сміливість зателефонувати до вітальні клубу. Клерк повідомив, що містер Бучан дійсно у своїх апартаментах, але наказав його не турбувати до десятої. Також він сказав, що містер Бучан снідає зазвичай десь близько одинадцятої. Можливо, зможемо його застати.

— Добре,— похвалив я.— Не доведеться їхати до млинів. Спробуй реквізувати авто і водія. Хочу зустрітися з нашим приятелем Бучаном, доки він не пішов із клубу.

— Так, сер.

— А проповідник? — запитав я.— Знайшли хоч якийсь слід?

— Іще ні, сер. Я телефонував у відділок у Дум-Думі, мені сказали, що поблизу є кілька притулків для сиріт і християнських місій. Вони отримають інформацію і негайно сповістять мене.

— Іще щось?

— Останнє, сер,— сказав сержант.— Мені відома адреса помешкання Мак-Олі, якщо хочете допитати слуг.

— Дуже добре, сержанте,— сказав я, занотовуючи адресу на клаптику паперу.— Повідомите, коли домовитеся про автомобіль.

Не встиг я покласти слухавку, як телефон знову задзвонив. Я вирішив, що то Банерджі щось забув мені розказати, але з подивом почув голос Деніелза, секретаря комісара.

— Віндгеме,— квапливо заговорив він,— будь ласка, негайно приходьте до кабінету комісара. Це терміново!

Сім

 овірити не можу, що Таггарт так розпоряджається нашим часом,— поскаржився Дігбі, витираючи з лоба піт вологим носовичком.

Як же я йому співчуваю, і не лише через температуру, що сягає ста десяти в затінку. Принаймні, сягала б, якби той затінок був.

Квітень навряд чи можна назвати найприємнішим місяцем у Калькутті. Таких узагалі було мало, а квітень — початок літа, тож із кожним днем ставало дедалі гірше. Земля задихалася під пекучою ковдрою спеки, і місцеві мешканці знемагали так само, як і англійці, у нескінченному і виснажливому очікуванні сезону дощів, до якого залишалося іще два довгі місяці.

Ми втрьох — Дігбі, Банерджі і я — уже годину як їхали геть від міста. По обидва боки дороги тяглися зелені поля. Тут, далеко від міської метушні, час не рухався, і чоловіки обробляли землю, поганяючи волів, які тягали плуги по полі. Водій зупинився на узбіччі, а ми подерлися на крутий берег футів за двадцять над полем до залізничних рейок. Попереду, немов товстий металевий слимак, застиг потяг. Чорний як смола локомотив, а за ним — вісім вагонів, і пасажирські, і товарні, усі пофарбовані в кольори Східної бенгальської залізничної компанії. Навколо крутилося кілька місцевих констеблів, намагаючись уникати сонця. На них, як і майже на всіх офіцерах і поліцейських у Індії, була форма кольору хакі. Тільки Калькутта відрізнялася. Наша форма була білою.

— Як, на його думку, ми розслідуватимемо справу Мак-Олі, якщо він посилатиме нас на вбивство кожного Тома, Діка чи Гаррі? — бурчав Дігбі.

— Певен, що комісар має на це свої причини,— сказав я, хоча сам зараз жодної не назвав би.

— Хіба не можна було знайти когось іншого? Це ж смерть кулі, заради Бога! Тут і офіцери місцевої дільниці впоралися б.

Від спеки і такої напруженої прогулянки він увесь укрився потом.

За наказом Таггарта нас послали розслідувати вбивство. У рапорті писалося, що на потяг напали дакоїти[25], невдала спроба пограбування, під час якої загинув залізничник-індієць. Хоча колір шкіри і не мусить впливати на важливість справи, у реальності він таки впливав, і, зізнаюся, мене, як і Дігбі неабияк здивувало, що Таггарт вважає за потрібне відривати нас від справи Мак-Олі і перекидати на розслідування невдалого пограбування.

Усі події, схоже, розгортались у вагончику охоронця в кінці потяга. Я наказав Дігбі опитати машиніста, а сам пішов до місця злочину. Два констеблі опускали тіло, загорнене в простирадло, на землю.

Я попросив відкрити голову жертви. Видовище не з приємних: зламаний ніс, криваві синці та сплутане волосся, липке від крові. Хто б це не зробив, махати кулаками він не соромився. Я кивнув констеблю, щоб той закрив простирадло.

У вагончику можна було розгледіти силуети двох чоловіків; схоже, вони про щось палко сперечалися. Той, що був нижчим на зріст, у гостроверхому капелюсі, здавався дуже схвильованим, розмахував руками, тицяв товстим пальцем у груди іншого. Я зробив висновок, що саме він і є старшим офіцером на місці злочину. Яким же було моє збентеження, коли я не побачив на ньому форми поліцейського: то був залізничник. Англо-індієць на вигляд, він завзято лаявся з місцевим сержантом поліції. Обидва зустріли нас з явним полегшенням.

— Англійські офіцери! — вигукнув залізничник.— От тепер буде діло!