Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 15)

Повернулися до потяга і попрямували на південний схід, до бруківки, якою, за свідченням машиніста, пішла решта дакоїтів.

— Що це за дорога? — запитав я у Банерджі.

— Велика магістраль, сер.

— Веде до Калькутти?

— Так, сер.

— А в іншому напрямку?

Банерджі посміхнувся.

— Вона понад двісті миль завдовжки, сер. Веде до Делі, а тоді до перевалу Гибер і до Кабула.

— Гадаю, можемо не зважати на можливість утечі наших злочинців до Афганістану, сержанте,— зауважив я.— Мене цікавить, яке велике місто на ній наступне?

— Найближчим до нас, сер, є, мабуть, Нар’янпор.

— Скільки до нього?

— Не знаю, сер. Не можу точно визначити, де ми перебуваємо.

Ми пройшли ще кілька хвилин, доки не побачили невеличкий, добре утоптаний майданчик поряд із дорогою.

— Погляньте,— вказав я Банерджі на сліди по землі.

— Відбитки шин,— кивнув він.— Тут був моторний засіб, може, зовсім недавно. Автомобіль?

— Ні,— не погодивсь я.— Шини занадто широкі для автомобільних. Сліди лишило щось більше, скоріше вантажівка.

Ми пройшли іще трохи, але більше нічого не знайшли. Я подивився на годинник. Майже пів на десяту. Мусимо їхати, якщо хочемо застати містера Бучана в «Бенгальському клубі». Я неохоче кликнув Банерджі, звелівши повертатися до потяга.

— Версії, джентльмени? — запитав я, щойно автомобіль рушив до Калькутти.

Ми втрьох тулилися на задньому сидінні.

— Мені, старий, усе ясно як день,— почав Дігбі.— Дакоїти напали на поштовий потяг, сподіваючись пограбувати сейфи. Нічого не знайшли, а від розчарування зігнали злість на охоронцеві. Коли той помер, вони злякались і втекли. Мусимо наказати місцевій поліції перевірити тутешніх злодіїв. Тут явно не естети працювали. Хтось та й не втримає язика за зубами і здасть усю банду.

Спокусливий напрямок. Звинуватити в усьому незграбних бандитів і перекласти роботу на місцевих хлопців. Проблема лише в тому, що цей сценарій суперечить фактам. Із того, що я побачив, назвати злодіїв незграбними аж ніяк не можна. Усе свідчить про те, що вони все ретельно спланували. Усе, крім наслідків — звісно, тут і полягає найбільше запитання. Якщо їхнім мотивом було пограбування, чому ж вони нічого не вкрали?

Вісім

енгальський клуб» розташувався на Еспланаді, широкій авеню між резиденцією лейтенант-губернатора і річкою Хуглі. Біля воріт стовбичило двоє велетенських бородатих сикхів, і, зважаючи на їхні габарити, особливої потреби у воротах не було. Обидва охоронці були в червоно-білій формі, рясно оздобленій золотими кісьми, у яку вбирався полк внутрішньої кавалерії. Золоті кокарди на білих тюрбанах вогнем палали на полуденному сонці.

Не встигли ми під’їхати, як один із величезних вартових зробив крок уперед і підняв долоню завбільшки з тенісну ракетку. Водій повільно зупинився, Банерджі вийшов і підійшов до сикха. Сержант ледь сягав грудей велетня. Того, що сталося, ніхто не очікував. Банерджі закричав і почав розмахувати руками як навіжений. Переляканий охоронець змінився на обличчі, вклонився і несамовито замахав, щоб ми проїжджали, а його напарник витягнувся струнко і відсалютував. Ну прямо Джек-Рассел тер’єр на смерть налякав добермана!

— Чудова вистава, Не Здавайся,— сказав я, коли сержант повернувся.— На якусь мить я злякався, що він вас розчавить.

Автомобіль котився по довгій доріжці з гравію поміж бездоганних лужків. Кілька місцевих садівників підстригали і без цього ідеальну траву, нагадуючи цирульників, що клацали ножицями над лисою головою клієнта. Сам «Клуб» вважався мініатюрною копією Бленгеймського палацу, вибіленого і перенесеного у тропіки, і являв собою ще один взірець втілення наших імперських фантазій в архітектурі. Британська Індія, де кожен англієць мав замок.

Автомобіль зупинився перед пишним входом. На мідній табличці, пригвинченій до однієї з колон, було написано: «Бенгальський клуб, 1827». Поряд стояв дерев’яний знак, на якому бездоганними білими літерами вивели таке повідомлення:

СОБАКАМ І ІНДІЙЦЯМ

ДАЛІ ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО

Не Здавайся помітив моє незадоволення.

— Не хвилюйтеся, сер,— сказав він.— Ми, індійці, знаємо своє місце. До того ж британці за сто п’ятдесят років досягли певних успіхів, яких наша цивілізація і за чотири тисячі не мала.

— Свята правда,— пробубонів Дігбі.

— Наприклад? — запитав я.

Губи Банерджі розтяглись у ледь помітну усмішку.

— Ми так і не навчили собак читати.

Він сказав, що огляне територію, доки ми з Дігбі шукатимемо Бучана.

— І чути не хочу,— відмахнувсь я.— Дідько мене забирай, якщо ти прохолоджуватимешся, а ми з Дігбі виконуватимемо всю брудну роботу.

Він посміхнувся.

— Так, сер. Перепрошую, сер.

— Якщо хочеш знати мою думку, старий,— заявив Дігбі,— то ліпше б сержант тут залишався. Ми ж не хочемо, щоб до нас повернулися спиною, особливо коли потребуємо відповідей на кілька запитань.

Мабуть, так було б тактовніше, але щось я був не в гуморі для демонстрації такту. На щастя, втрутився Не Здавайся.

— Сер,— запропонував він,— я можу опитати прислугу.

— Добре, сержанте,— погодивсь я, і Не Здавайся повернув до лужка, а ми з Дігбі пішли в дім.

Передпокій був великим, а мармуру, колон і бюстів у декорі було значно більше, ніж того вимагає приміщення, яке не є Британським музеєм. Якби Юлій Цезар чи Платон заскочили б на чарочку, вони б почувалися як удома. У дальньому кінці, притулившись за конторкою, сидів індієць середнього віку в чорному сюртуку й кашкеті з емблемою клубу. Доки Дігбі розпитував про Бучана, я скористався нагодою і розглянувся довкола.

На стіні велика дубова панель перелічувала покійних членів клубу: довгий сувій полковників, генералів, лицарів королівства і навіть один «високошанований», що невідомо яким дивом туди потрапив, усі увічнені золотими літерами. На інших стінах висіли голови тигрів, носорогів і стільки рогів, що й оленів стільки не бігало у горах. Сама конторка розташувалася під черговим портретом Ґеорґа V на весь зріст, цього разу у цілком військовому обмундируванні і на вигляд трохи зіпрілого. Мене завжди дивувало, як він схожий на кайзера Вільгельма. На мою думку, єдиною відмінністю між ними було волосся на обличчі. Поміняй на них форму, і, я певен, ніхто б не помітив і не відрізнив. Навіть зважаючи на те, що вони кузени, схожість була просто неймовірною. І дуже прикро, що стільки народу загинуло внаслідок незначної родинної сварки.

— Бучан снідає на веранді на другому поверсі,— повідомив Дігбі, указавши на пишно прикрашені сходи.— Сюди.

Я пішов за ним. Ми піднялися сходами, обабіч яких висіли дзеркала, й увійшли в простору вітальню, у якій не було майже нікого, крім кількох сивих пихатих старих, які читали газети. Вони нагадали мені полковника Теббіта: вуса, котлети з баранини, обличчя бурякового кольору...

Затримуватися ми не стали, пройшли крізь скляні двері до прохолодної веранди. Під навісом стояло півдюжини столиків і плетені стільці. Усі порожні, крім найдальшого, за яким сидів присадкуватий джентльмен у білій сорочці та блакитному шовковому жилеті й читав газету. На столі перед ним стояла тарілка з жовтими спілими манго. І без Дігбі було зрозуміло, що саме його ми й шукали. Щось у ньому було, якась прихована сила, що в будь-яку мить могла прорватися назовні, як у колишнього боксера. Почувши наші кроки, він підвів погляд і відклав газету. Сталево-сірі очі, міцна щелепа і неймовірне відчуття сили, за якою ховається погроза. Людина-скеля.

— Містере Бучане, сер,— сказав Дігбі,— чи не приділите нам кілька хвилин?

— A-а, Дігбі! — проскреготів Бучан. Голос нагадував ревіння танкового двигуна.— Як справи, чорт тебе забирай?

— Прекрасно, сер, прекрасно. Дякую, що поцікавилися.— Дігбі немов чоботи самого віце-короля облизував. Він махнув у мій бік: — Дозвольте представити капітана Сема Віндгема, він служив у Скотленд-Ярді.

Бучан привітав мене ледь помітним кивком чисто поголеної кулеподібної голови.

— Містере Бучане...— Я привітався так само.

— Ми з капітаном Віндгемом сподіваємося, що ви зможете відповісти на кілька запитань, сер, стосовно цієї справи Мак-Олі.— Дігбі кивнув на заголовок у газеті, що лежала перед Бучаном.

Бучан вказав на два порожні плетені стільці.

— Звісно, джентльмени. Прошу, приєднуйтесь.

Біля столика матеріалізувався офіціант у тюрбані.

— Що замовлятимете? — запитав Бучан.

Я похитав головою.

— Нічого, сер.

Зневажливим жестом Бучан відпустив офіціанта, і той розчинився в повітрі так само непомітно, як і з’явився.

— Джентльмени, це просто сором, дідько мене забирай,— сказав Бучан, похлопавши своєю велетенською долонею по газеті.— Куди котиться ця країна, якщо якісь покидьки наважуються на вбивство радника лейтенант-губернатора? І де? Прямо серед Калькутти!

— Ми розслідуємо справу, сер,— заявив Дігбі.— Не сумнівайтеся, зробимо все можливе.

Бучан не звернув на його слова уваги.

— А що кажуть про це наші добрі друзі з Індійської партії конгресу? Нічого. Теж мені, проповідники «ненасильства»! Хоч хтось із них прокляв цей прояв надприродної жорстокості? Жоден... Чортові лицеміри. Послухайте мене, джентльмени, той, хто це зробив, мусить бути покараний для науки іншим. Ми мусимо показати цим аборигенам, що з такою брехнею панькатися не маємо наміру. Перевішати їх із півдюжини, та ще й з родинами, то більше такого і не утнуть.