Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 8)

Це архітектура домінування, і виглядає вона трохи абсурдно. Палладіанські будівлі з колонами і фронтонами, статуї давно померлих англійців у тогах, латинські написи на всьому — від палаців до громадських туалетів. Незнайомцю, який уперше все це бачить, можна було б пробачити, якби він вирішив, що Калькутту колонізували італійці, а не англійці.

На площі вирувало життя. Крізь течію білих і місцевих службовців, попри спеку, у костюмах і краватках, проривалися трамваї і моторні автомобілі. Крізь широкі портики будинків вливалися і виливалися потоки людей.

На вході я запитав, як можна знайти міс Ґрант; клерк пошукав у довіднику і натиснув кнопку мідного дзвоника на мармуровій стільниці конторки. З’явився лакей у тюрбані, і клерк заговорив із ним різким тоном, яким зазвичай бюрократи на незначних посадах розмовляють зі своїми підлеглими. Лакей улесливо посміхнувся і помахав, щоб я ішов за ним. Ми перейшли вестибюль і підійшли до ліфта, на якому було написано «ЗАБРОНЬОВАНО». Він відчинив ґратчасті двері й запросив мене увійти. Кнопок не було. Натомість він витяг із кишені ключ, вставив у мідний паз і повернув. Ліфт здригнувся, а тоді почав плавно підніматися. Лакей посміхнувся.

— Швидкісний ліфт, сагибе!

Ми раптово зупинилися на четвертому поверсі, і чоловік повів мене по обшитому дубом коридору з блакитним килимом, таким товстим, що в ньому легко задихнувся б маленький песик. Зупинився біля одної з багатьох однаковісіньких дверей без номерів і посміхнувся. Зсередини доносився стукіт друкарської машинки. Я подякував, а він склав долоні в індуському жесті «пранаам» і пішов коридором назад.

Я постукав і увійшов. За столом, замалим для величезної друкарської машинки, телефону і стосу паперів, сиділа молода жінка. Вона так заглибилась у свою роботу, що нічого не помічала.

— Міс Ґрант?

Вона схаменулася, підняла на мене почервонілі очі.

— Я капітан Віндгем.

— Капітане,— вона прибрала з обличчя пасмо каштанового волосся,— будь ласка, заходьте.

Підводячись зі стільця, вона зачепила стос паперів, і ті розсипалися по підлозі.

— Вибачте,— сказала вона і швидко нагнулася, щоб їх підняти.

Я намагався не дивитися на її ноги, хоч було це нелегко, бо ноги у неї дуже гарні, і мені такі дуже подобаються. Вона це помітила, і, щоб приховати збентеження, я опустився навколішки, підняв кілька розсипаних папірців і передав їй. Відчув дотик її пальців, запах її парфумів. Не квіткових — набагато землистіших. Вона посміхнулась і подякувала. Приємна посмішка. Найприємніша з усього, що я досі бачив у Калькутті. Кілька ґудзиків на комірці блузки були розстебнуті і відкривали гладеньку засмаглу шкіру. Занадто засмаглу для англійки, занадто бліду для індійки.

Схоже, вона змішаного походження. Таких ми називаємо «англо-індійцями». У якомусь поколінні їй дісталася місцева кров. І цього достатньо, щоб вибракувати її і таких, як вона, викинути в переддвер’я пекла. Не індійці, але і не британці.

— Будь ласка, сідайте,— сказала вона, підсунувши стілець.— Бажаєте чогось випити? Може, чаю?

Я попросив води.

— Упевнені, капітане? Знаєте, що кажуть про тутешню воду? Може, краще джину з тоніком? Принаймні це безпечніше.

Думка про джин із тоніком у такій компанії була зовсім непоганою, навіть враховуючи, що ми сидітимемо в цьому кабінеті й обговорюватимемо вбивство її наймача. Але я виконував свій обов’язок.

— Вода мене цілком влаштує, дякую.

На маленькому столику стояв графин і кілька пляшок. Вона наповнила водою дві склянки і передала одну мені.

— Я дізналася вранці,— сказала вона, відпивши.— Подруга зі штаб-квартири лейтенант-губернатора зателефонувала. Сказала, що знайшли тіло містера Мак-Олі. Це правда?

— Боюсь, так.

На її очах з’явилися сльози. Мені не хотілося, щоб вона плакала, бо я ніколи не знав, що казати, коли жінок переповнюють емоції. Урешті-решт я зробив те, що і завжди робив у таких ситуаціях,— запропонував їй сигарету. Вона взяла, я і собі запалив.

Вона вдихнула дим і опанувала себе.

— Чим я можу допомогти?

— Потрібно, щоб ви відповіли на кілька запитань, міс Ґрант.

Вона кивнула.

— Будь ласка, називайте мене Енні.

Таке ім’я їй підходить.

— Може, почнемо з того, що розкажете мені про містера Мак-Олі. Як довго ви знайомі, яку роль він тут відігравав, хто його друзі, і таке інше.

Вона ненадовго замислилася, зробила ще одну затяжку. Я дивився, як жевріє кінчик сигарети. Вона вийняла її з рота і нервово видихнула.

— Містер Мак-Олі очолював фінансовий відділ Індійської цивільної служби в Бенгалії. Але обов’язки у нього були значно ширшими. Він був одним із людей внутрішнього кола лейтенант-губернатора, його радником у різноманітних політичних справах. Щодня він займався питаннями різного рівня: від переговорів щодо платні працівникам пошти до контролю за тим, щоби вчасно ходили потяги,— почала вона повільно, немов пригадувала слова.— Я працювала на нього десь зо три роки, з кінця шістнадцятого року, коли його попередній секретар вирішив послужити королю і країні і загинув у пустелі десь під Багдадом.— Вона затягнулася.— Що ж до містера Мак-Олі, то він у Калькутті вже чверть сторіччя, а то й більше. Вечори проводив переважно в «Бенгальському клубі».— Дивилася вона повз мене, немов говорила до стіни.— Друзів у нього було небагато. Такі люди друзів не мають.

Співчуваю. У мене і самого за останні роки лишилося небагато дорогих друзів.

— Якою ж він був людиною?

— Такою, яка сприймає вас, виходячи з того, що ви можете зробити. Якщо ви багатій, то і штани змусить вас зняти своїми чарами. Якщо ні, і хвилинки для вас не знайде.— Вона нервово розсміялася.— Схоже, і тут він залишався у виграші. Він був близьким із кількома дуже впливовими особами.

— Як хто?

— Звісно, лейтенант-губернатор. Але тут ділові стосунки. Про дружбу і мови не може бути. Лейтенант-губернатор Бенгалії, заступник віце-короля всієї Індії не опускається до таких, як Мак-Олі, якими б корисними вони не були.

— Корисними в якому сенсі?

Вона поглянула на мене так, ніби моє запитання, а може, і я сам, були геть дурними.

— Мак-Олі був радником лейтенант-губернатора, капітане. Він виходець із робочого класу; твердолобий чолов’яга, який може швидко і тихо все владнати і не дуже переймається, чи не образив когось у процесі. Саме такі й можуть бути корисними політикам на кшталт лейтенант-губернатора.

Я мовчав, сподіваючись, що вона розвине думку. Люди часто говорять, щоб заповнити паузу, та вона не з таких. Дозволила тиші повиснути в повітрі.

— З ким іще він був близьким?

— Джеймс Бучан,— сказала вона, немов це ім’я мало для мене якесь значення. Вона зрозуміла це по виразу мого обличчя і посміхнулась.— Я так розумію, у Калькутті ви новачок, капітане. Це джутовий барон, ще й шотландець, як і Мак-Олі. Його родина торгувала джутом і гумою понад сторіччя, ще з часів Ост-Індської компанії. Колись, іще на старій батьківщині, вони мали кілька млинів. Якщо спуститеся річкою, побачите баржі з написом «Бучан Воркс — Данді». Вони переправляли джут зі Східної Бенгалії, через Калькутту до Шотландії. А там уже з неї плели все, від мотузок до парусини. Бучану заманулося перевезти свої млини з Данді і розпочати виробництво тут. Усе, що він раніше виготовляв у Шотландії, тепер робиться тут, і вартість значно нижча. Кажуть, не встиг він і оком моргнути, а вже потроїв прибутки. Він давно вже мільйонер. Володіє кількома млинами за десять миль угору річкою, у місцині, що називається Серампор, і особняком завбільшки з палац магараджі.

— Ви там були?

Вона кивнула.

— Він практично керує містом.

— Як він це робить?

— Гроші вміють розмовляти, капітане. Усі місцеві чиновники у нього в кишені, а може, і поліція. Не знаю, як там у Англії, але тут будь-кого можна купити за певну кількість рупій. Майже всі там, нагорі, так чи інакше зобов’язані йому своєю посадою. Він навіть привіз кілька сотень своїх людей із Шотландії, щоб ті стежили за його справами. Данді на Хуглі — от як називають те містечко. Вам варто прогулятися по Чоурінгі-роуд у неділю, капітане. Кожен другий із усіх, кого ви зустрінете, буде людиною Бучана з Серампора,— приїхав провести вихідний у місті. Удома вони були простими чорноробами, а тут кожен має власного слугу і походжає з бундючним виглядом, як той лорд.

— Чоурінгі? Вулиця навпроти парку?

— Ой, капітане,— піддражнила вона,— коли ж ви приїхали? Чоурінгі — це ж наша Піккаділлі. Саме туди виходять усі великі й усі хороші.— Вона зробила паузу.— Охоче вам її покажу.

Чудово. Піти кудись із нею було б просто чудово. Але я відразу ж пошкодував про цю думку і докорив собі. Урешті-решт, я чоловік у жалобі. Що б там не було, а в Англії я не зустрічав таких хоробрих дівчат. Утім, міс Ґрант не англійка.

Я спробував зосередитись.

— А які стосунки були в Бучана з Мак-Олі?

— Містер Мак-Олі завжди казав, що він єдиний, кому Бучан довіряє. Ніби через те, що вони з одного міста. Бучан ніколи його не соромився. Вони часто напивалися разом. Після вечірки з Бучаном Мак-Олі міг наступного дня з’явитись у своєму кабінеті о десятій, а то й об одинадцятій ранку. Вони знали, як розважитися.

— Чи були вони близькими друзями?

Вона трохи поміркувала.

— Не впевнена, капітане. Мак-Олі точно був до Бучана ближче, ніж до лейтенант-губернатора, але це не означає, що Бучан поводився з ним як із рівнею. У мене склалося враження, що Мак-Олі сам був людиною Бучана. Усе для того робив: тут дозвіл, там зміна закону. Можливо, Бучан непогано йому за це віддячував, але доказів я не маю, звісно.