Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 30)
— Це серйозніше, ніж мені здавалося,— нарешті сказав він.— Що ви знаєте про Сена, капітане?
— Небагато,— зізнавсь я.— У нас на нього тоненька тека. Я сподівався отримати доступ до вашої.
Доусон замислився.
— На жаль, це неможливо, але ось що я вам скажу. Беной Сен напрочуд небезпечна особа. Ви ж читали про його зв’язки з німцями? Але ви не знаєте, що головною метою цієї змови було змусити індійські полки калькуттського гарнізону виступити проти нас. Здається, тоді тут стояв чотирнадцятий північно-індійський полк. Розквартирувалися прямо тут, у форті. Якщо б почалося повстання, усім білим тут би перерізали горлянки. Одного разу Сен від нас утік. Зробити це вдруге я йому не дозволю.
— Тож ви нам допоможете його вистежити?
— Можете на це розраховувати,— сказав Доусон.— Мої люди зараз же візьмуться до роботи.
— Ви ж негайно повідомите мені, якщо матимете щось? — попросив я.
Доусон ледь посміхнувся.
— Неодмінно, якщо буде щось правдоподібне. Але не можу гарантувати, що чекатимемо, доки ви дізнаєтесь, а тоді вже будемо діяти. Особливо після того, як ви розказали, що він планує значно більшу кампанію. Ця людина переховувалася чотири роки, і якщо ми не схопимо його, доки він у Калькутті, можемо загубити його ще на чотири.
— Розумію,— сказав я, усвідомлюючи, що Доусон повідомить мене, коли Сен буде або мертвим, або за ґратами якоїсь військової в’язниці. У будь-якому разі розвідка дістанеться до нього першою і не залишить мені жодного шансу його допитати.
Я подякував полковнику за час, допив чай і пішов.
Я спустився вниз і вийшов на сонце. Не Здавайся стояв у затінку великого бананового дерева і курив сигарету Побачивши мене, він швидко її загасив і кинув недопалок у траву Віддав честь і підійшов до мене.
— Маємо проблеми, сержанте,— сказав я.— І щоб вирішити їх, мені знадобиться ваша допомога.
— Авжеж, сер,— відповів він, і ми пішли назад до будинку.
Піднялися сходами і підійшли до кімнати 207.
— Слухайте уважно,— прошепотів я.— Я представлю вас милій пані на ім’я Марджорі Брейтвейт. Ви з нею потеревените.
— Сер?
— Побалакайте про те та інше з міс Брейтвейт, а тим часом придивіться до її боса. Чоловік у кабінеті в кінці кімнати. Але переконайтеся, що він вас не помітив. Як вважаєте, впораєтесь?
Банерджі сухо відкашлявся. Ще трохи, й у нього ноги підкосяться.
— Не знаю, сер,— відповів він, смикаючи комірець сорочки.— Мені ніколи не вдавалися розмови з англійськими жінками.
— Годі вам, Не Здавайся,— наполягав я.— Хіба вони якось відрізняються від розмов з індійськими панянками?
— Якщо чесно, сер, у мене і з тими не дуже виходить.— Вигляд у сержанта був такий, немов він ішов на власний похорон.— У нашій культурі контакти між чоловіками й жінками суворо обмежені. Я навіть не знаю, що і сказати жінці... От хіба вона крикетом цікавиться,— просяяв він,— тоді проблем не виникне.
Міс Брейтвейт аж ніяк не нагадувала жінку, яку вразить пояснення, у чому полягає різниця між мертвим м’ячем і ноуболом.
— Гаразд, я трохи подумав,— здавсь я,— і вирішив, що краще тоді попросити у неї дозвіл до місця вбивства Мак-Олі. Це зможете?
Банерджі енергійно закивав.
— Тримайтеся, сержанте! — підбадьорив я його.
Ми увійшли до кімнати 207. Я подивився в бік кабінету Доусона. Двері були зачинені, крізь матове скло можна було побачити тільки його силует. Я підштовхнув Банерджі в напрямку міс Брейтвейт, представив його.
— Радий познайомитися,— пробелькотів він.
Так і стояв із відкритим ротом, переводячи погляд від мене до зачинених дверей Доусонового кабінету, немов золота рибка на тенісному матчі.
— Міс Брейтвейт,— сказав я,— забув дещо запитати у полковника Доусона. Якщо ви не заперечуєте, поясніть сержанту, що потрібно, аби потрапити на місце злочину, а я зазирну до полковника на хвилинку?
Не чекаючи на відповідь, я рушив до кабінету Доусона, постукав і широко відчинив двері.
— Вибачте, що турбую, полковнику,— сказав я.— Забув, як називається храм, який ви згадували.
Він саме розмовляв по телефону, тож таке втручання йому геть не сподобалося.
— Храм Калі в Дакшинешварі,— відповів він, прикривши слухавку рукою.— По дорозі в Барракпор. Ваш водій зрозуміє.
Я подякував і повернувся, щоб іти. Поглянув через кімнату на Не Здавайся. Він перехопив мій погляд і кивнув, тож я зачинив двері й пішов до нього. Міс Брейтвейт щось написала на папірцеві і вручила сержанту. Не Здавайся посміхнувся і вклонився їй.
— Добре роздивилися полковника? — запитав я, коли ми спускалися сходами.
— Так, сер.
— Гарна робота, сержанте. А чи не свій домашній телефон передала вам міс Брейтвейт?
Банерджі зашарівся.
— Ні, сер,— пробелькотів він.— Це пароль, який потрібно показати охоронцю на місці злочину.
— Добре,— похвалив я.— Але наступного разу, коли я попрошу вас потеревенити з жінкою, ви мусите принаймні отримати номер її телефону, якщо так і не зможете запросити на вечерю.
— Ось чого я від вас хочу, сержанте,— почав я, щойно ми сіли на заднє сидіння автомобіля.— Чоловік, якого ви бачили в кабінеті,— полковник Доусон. Він буде шукати нашого підозрюваного, і, враховуючи його можливості, усі шанси, що він знайде Сена скоріше за нас. Ось чому мені потрібно, аби ви сіли йому на хвіст і повідомили мене, щойно вирішите, що він вистежив Сена.
У Банерджі розширилися очі.
— Ви хочете, щоб я стежив за старшим офіцером військової розвідки?
— Саме так,— кивнув я.— Сподіваюся, для вас це набагато легше, ніж розмовляти з міс Брейтвейт.
— Ви хочете, щоб я шпигував за шпигуном? Хіба він не вчився розпізнавати таке? Він помітить мене, не пройду я і милі.
— Не думаю. Наразі його не цікавить нічого, крім Сена. Сподіваюся, він буде заглиблений у свої думки і не зверне на вас уваги.
— Але як же я його вистежуватиму? Він сидить у надійнішому місці в усій Індії, і звідти є принаймні п’ять виходів.
— Доведеться ризикнути,— відповів я.— Якщо Сен і досі в місті, де, на вашу думку, він може переховуватись?
Банерджі на мить замислився.
— Серед індійців,— сказав він.— Серед таких, як і він. А це означає: або в Північній Калькутті, або за рікою Гоуврах.
— Отже, якщо і коли Доусон викриє місце перебування Сена, він зі своїми людьми поїде прямо туди найкоротшою дорогою. Може, на кількох автомобілях. Або навіть із цілою вантажівкою солдатів.
Банерджі миттєво підхопив мою думку.
— У такому разі, я засяду біля воріт Плессі. Це найближчі ворота до північних доріг. На дорозі Плессі-Гейт розташований поліцейський відділок. Можу скористатися ним як базою для операції. І домовлюся про спостереження за мостом — на випадок, якщо вони поїдуть за Гоуврах. Це єдина переправа для автомобілів і вантажівок.
— Добре,— похвалив я.— Сподіваюся, Доусон сам очолить рейд, та якщо ні, ви мусите виглядати кілька автомобілів, що кудись летять світ за очі.
Не найдосконаліший план, але іншого ми не мали. Якщо пощастить, цього вистачить. У будь-якому разі, щоб вистежити Сена, підрозділу «Н» знадобиться днів зо два. Це дає нам шанс вигадати щось краще. До того ж залишається надія, що інформанти Дігбі вистежать його першими. Урешті-решт, вони мають фори в кілька годин.
Банерджі наказав водію їхати до воріт Чоурінгі, а тоді на північ до поліцейського відділку на дорозі Плессі-Гейт. Я віддав інструкції щодо спостереження за мостом через Гоуврах і попросив зв’язатися зі мною, щойно з’являться новини. Лишивши сержанта у відділку, я попросив водія відвезти мене на Лал-базар, а тоді повертатися до Банерджі і чекати його наказів.
Повернувшись до кабінету, я зачекав хвилин десять і викликав Дігбі.
— Як просуваються пошуки Сена?
— Не дуже. Вікрам нещодавно звітував. Його люди нишпорять по Чорному місту, між Бара-Нагаром і Дум-Думом, але іще зарано чекати результатів, старий.
— А інші інформанти?
— Боюсь, та ж сама історія. Я зв’язувався з тими, хто міг би допомогти, але вони
Він ніби вибачався.
— А з Доусоном домовилися? — запитав Дігбі у свою чергу.
Я ввів його в курс справи.