Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 29)

Водій показав наші папери похмурому вартовому, той театрально прискіпливо їх вивчив і лише тоді махнув, щоб ми проїжджали за червоні мури кілька футів завтовшки. Опинившись усередині, ми проїхали повз кількох триповерхових будівель, бараків, як я зрозумів, і охайних рядів офіцерських бунгало, за якими починалася вулиця з крамницями, поштовим відділенням і кінотеатром. У центрі розташувалася церква Святого Петра з вежами і контрфорсами. Загалом, усе містечко нагадувало скоріше якесь селище в Суссексі, ніж військовий гарнізон.

Військовій розвідці я не довіряв. Це почуття вигострилося за багато років, починаючи з моєї служби в особливому відділку, тоді, під час війни, коли я і сам був гвинтиком у цьому механізмі. Так, людьми вони були розумними і винахідливими, працювали, як самі були переконані, на благо нації та імперії. Але якщо ціль була шляхетною, засоби такими не були. Як поліцейський, що підкоряється букві закону, я вважав, що їхні методи часто бувають огидними, аморальними і, найгірше за все, не-англійськими. Утім, зараз до них звернутися — справжнє полегшення. Їхня допомога є життєво необхідною, якщо ми дійсно хочемо запобігти добре підготовленій терористичній кампанії.

Я виклав Банерджі свою теорію про те, що вбивство Мак-Олі й напад на поштовий потяг Дарджилінга пов’язані між собою і за обома цими справами стоїть «Джугантар», і ми мусимо просити військову розвідку допомогти вистежити Сена.

Обличчя у Банерджі потемніло.

— Вам щось не подобається, сержанте?

Він нервово посовався на сидінні.

— Я можу бути відвертим, сер?

Я кивнув.

— Зробіть таку ласку.

— Ви справді зацікавлені в тому, щоб дізнатися правду про це вбивство?

Запитання мене здивувало.

— Дізнатися правду — наш обов’язок, і ми не мусимо мати ані страху, ані упереджень,— відповів я.— Саме це ми і робитимемо.

— Перепрошую,— сказав Банерджі,— але якщо це дійсно ваш намір, то допитати Сена напрочуд важливо. Чи не так, сер?

— Саме так.

— У такому разі, сер, я б порадив бути обережним у розмові з військовою розвідкою. Вони мають репутацію швидких на розправу.

— Ви пропонуєте приховати інформацію від підрозділу «Н»?

— Я кажу, сер, що коли ви хочете знайти Сена живим, то важливо знайти його раніше за розвідку.

Ми зупинилися біля великої адміністративної будівлі, а з голови мені не йшли слова Банерджі. Підсвідомо я був тієї ж думки, але виконати його прохання неможливо. Іншого вибору я не маю, мушу викласти все підрозділу «Н». Занадто високі ставки. До того ж я і так уже все розповів лорду Таггарту, а він звітував лейтенант-губернатору. Якщо я і триматиму язик за зубами, вони все одно дізнаються.

Тепер мушу сушити голову, що робити з Банерджі. Планував узяти його із собою на зустріч із полковником Доусоном, але вже сумніваюся. До того ж Доусон триматиметься сторожко, якщо під час нашої розмови в кімнаті буде присутній індієць. Урешті-решт, я пішов сам, залишивши Банерджі з водієм.

Я увійшов, минув двох млявих охоронців і постукав у перші-ліпші двері та запитав молодшого офіцера, де можна знайти полковника Доусона. Він спрямував мене до кімнати 207 на третьому поверсі.

Кімната виявилася великим кабінетом, у якому кипіла діяльність. Там стояло з дюжину столів для офіцерів та їхніх помічників. На одній стіні було пришпилено кілька великих мап Індії, Бенгалії і якогось міста, певне Калькутти. Кожну вкривала купа прапорців, хрестиків та кружечків. Через гудіння голосів і гуркіт друкарських машинок на мою появу ніхто не звернув уваги. Я запитав юну секретарку у формі кольору хакі, де знайти Доусона. Вона вказала на перегородку з матовим склом у кутку кімнати. Я подякував, підійшов до перегородки і постукав.

— Заходьте,— пролунав гучний голос.

Я так і зробив. І ступив у хмару диму.

— Полковнику Доусоне? — Крізь туман я роздивився кремезного офіцера-вусаня з люлькою в зубах.

Років під сорок, вирішив я, груба бронзова шкіра і каштанове волосся із сивиною на скронях. Він читав надрукований звіт.

— A-а, капітане Віндгем,— підвівся він потиснути руку.— Прошу, сідайте.

Очевидно, він мене знав. У голосі була така впевненість, немов ми зустрічалися раніше. Не скажу, що мене це здивувало. Це ж розвідка.

— Бажаєте чогось освіжаючого? — запитав він, піднявши важку бронзову руку і подивившись на годинник.— На жаль, для алкоголю ще зарано. Горнятко чаю? Міс Брейтвейт! — гримнув він, не чекаючи на відповідь. У двері просунула голову сердита жінка з конячим обличчям.— Будь ласка, два чаї, Марджорі.

Жінка кисло кивнула і зникла, гучно зачинивши за собою двері.

— Отже, капітане,— звернувся він до мене,— я так розумію, ви недавно в Калькутті. Як вам наше місто?

Схоже, домашню роботу щодо мене він виконав. Б’юся об заклад, що вже читав документи стосовно мене з часів війни. У такому разі мусить знати про моє поранення і демобілізацію, а може, й факти особистого життя. І знає про мене більше, ніж мені самому хочеться пам’ятати.

— Непогане, мені подобається,— відповів я.

— Добре, добре...— Він пихнув люлькою.— Не думаю, що мали змогу оглянути визначні місця, еге ж?

— Не думав, що тут багато цікавого.

Доусон усміхнувся.

— Залежить від того, що хочете подивитися. Рекомендую відвідати храм у Дакшинешварі. Індуська рака богині Калі. Вони називають її Руйнівницею, і вигляд вона має цікавенький. Чорна як ніч, очі налиті кров’ю, на шиї метляється гірлянда черепів, а язик вивалився в несамовитому екстазі. Бенгальці її шанують. І цього досить, щоб зрозуміти, з якими людьми нам доводиться мати тут справу. Їй приносять криваві жертви. Сьогодні це кози та вівці, але не завжди вони були такими цивілізованими. Кажуть, що це місто назване на її честь. Калькутта, місто Калі.— Він помовчав, усміхаючись.— Іронія, еге ж? У нашому сучасному мегаполісі досі б’ється чорне серце язичницької богині знищення.— На мить він замислився.— Гадаю, вам сподобається.

Повернулася міс Брейтвейт із тацею. Зі стуком поставила її на стіл, проливши чай. Доусон виразно на неї подивився, вона відповіла таким же самим поглядом і вийшла.

— Молоко і цукор, капітане?

— Нічого, дякую,— відповів я, беручи з таці горнятко. На його місці лишилося мокре коло.

— Що ж, капітане, здається, ви понюхали пороху на війні.

Я кивнув.

— Повоював. Пішов у п’ятнадцятому, відслужив три роки, а тоді гансам пощастило і на голову мені впав снаряд.

Тепер кивнув Доусон, немов я підтвердив те, що він уже знав.

— А ви, полковнику? — запитав я.— Були на фронті?

На обличчі у нього промайнуло роздратування.

— Ні, капітане. Не мав такої честі. На жаль, мої обов’язки не дали мені покинути Індію.

Він пихнув люлькою і нахилився вперед.

— Тож чим я можу вам допомогти? — запитав він, наливаючи молоко з маленького порцелянового глечика й розмішуючи чай.

— Убивство Мак-Олі. Мені б хотілося дізнатися, що ви знайшли на місці злочину.

— Авжеж.— Він поклав люльку на стіл і відпив чаю.— Та, боюсь, багато не розповім. Багато крові, це й усе. Шкода, що собаки знайшли тіло раніше за вас. Хоча нам таки вдалося знайти один палець. Його поклали в пакет і відправили до моргу.

— Можна мені копію вашого звіту?

— Аякже, капітане,— погодився він.— Накажу зробити копію і надіслати вам.

— А ваші люди і досі охороняють місце злочину? — запитав я.

— Безумовно, і там вони і залишаться, доки не отримаємо іншого наказу від лейтенант-губернатора. Не хвилюйтеся. Нікого стороннього вони туди не пустять.

— Це заспокоює,— відповів я.— Якщо ви не проти, мої люди продовжуватимуть обшукувати алеї. Може, знайдуть ще щось цікаве.

Від приязної поведінки Доусона і сліду не лишилося.

— Сподіваюся, ви не вважаєте, що мої люди нездатні провести обшук?

— Аж ніяк,— запевнив я його.— Просто буває, що в запалі можна прогледіти дрібнички.

— У моїх людей такого не буває,— відрізав він.— Та нехай ваші люди зв’яжуться з Марджорі. Вона організує для них дозвіл. Чим іще можу бути корисним?

— Є ще одна справа.

— О, хіба? — І він підняв звіт, який читав, коли я увійшов.

Я розказав про зустріч у домі Амарната Дутта, про повернення Беноя Сена до Калькутти. Сподіваюся, ця інформація приспала усі тривоги щодо моєї довіри йому, але я йому таки не довіряв.

Почувши ім’я Сена, полковник не продемонстрував ніяких емоцій. Просто кивнув і пихнув люлькою.

— Іще дещо,— сказав я.— У четвер уранці було здійснено напад на поштовий потяг Дарджилінга. Спочатку вирішили, що це невдала спроба пограбування, яку здійснили дакоїти, але боюсь, що це справа рук терористів, зокрема Сена. Вважаю, що він шукає готівку, щоб купити зброю. Не мені вам казати, що це означає.

На мить вигляд у Доусона став таким, немов його праскою шваркнули. Уперше за нашу бесіду я відчув, що розказав йому щось таке, чого він не знає. Добре.