Абир Мукерджи – Людина. що підводиться (страница 31)
— От і добре,— сказав він,— Сена вистежити нам допоможуть.
— Сподіваюся,— зітхнув я.— Маю певні сумніви щодо масштабів співпраці з нашими новими друзями. Але все одно ми маємо бути напоготові, якщо вони знайдуть Сена. Тут мені знадобиться ваша допомога.
— Кажи, що робити, старий.
— Хочу зрозуміти, як підрозділ «Н» організовує рейди.
Очі у нього насмішкувато виблиснули.
— Тобто як вони їх планують?
— Скоріше, як організовують сам рейд, який персонал задіяний, де розташовуються основні сили, якого протоколу дотримуються.
— Ну,— почав Дігбі,— із того, що я бачив, можу сказати, що людьми переважно обходяться своїми. Не знаю точно, скільки їх там, але по допомогу звертаються нечасто. А якщо і виникне така потреба, то біжать спочатку до військових, а тоді вже до нас.
— І всіма операціями керують із форту Вільяма?
Дігбі кивнув.
— Наскільки мені відомо, так. Звісно, у них багато агентів у місті, але всі офіцери перебувають у форті.
— А як вони підтримують зв’язок із нами?
— Залежить від того, потрібно їм щось чи ні. Якщо чогось від нас хочуть, просто беруть.
— Але ж поліція не підкоряється військовим,— зауважив я.
— Тут тобі не Англія, старий,— хмикнув він.— В Індії всі шляхи ведуть до одного: до віце-короля. А в Бенгалії — до віце-короля через лейтенант-губернатора. Якщо вони від нас чогось хочуть, лейтенант-губернатор просто віддає наказ комісару і ми його виконуємо. Візьми, наприклад, наше місце злочину. Як швидко вони його у нас відібрали? За кілька годин?
— І Таггарту це подобається?
— Авжеж ні. Та що він може вдіяти? Кому скаржитися? Віце-королю? Той сидить у Делі і голубиться з принцами та махараджами. І гадки не має, що тут відбувається, та йому і байдуже. Він радо дозволяє лейтенант-губернатору робити, що тому заманеться, аби тільки тримав під ковпаком сепаратистів і революціонерів. Ні, старий, Таггарт змушений із цим миритися.
— А якщо нам від них щось потрібно?
Дігбі пирснув.
— Тоді все залежить від того, як добре ти знайомий із якимось офіцером і наскільки вони хочуть зробити тобі послугу.
— Вам доводилося мати з ними справу?
Дігбі ледь помітно напружився.
— Один раз, і то лише дрібничка. Кілька років тому, під час війни. У той час я служив у Райганджі, відповідав за цілий район. Підрозділ «Н» викрив у сусідньому селищі терориста. Мені так і не сказали, навіщо він їм здався. Вони наказали нам перекрити дорогу до села, доки не під’їдуть війська. Звісно, контроль здійснював я особисто. Цілий день ми провели на блокпостах і стежили за полями. Нарешті увечері прибуло кілька вантажівок із солдатами. Цілу ніч вони утримували селище в оточенні, а з першими ранковими променями виступили.
— Упіймали?
Дігбі відвів погляд.
— У певному сенсі. Пристрелили, коли той чинив опір. Разом із кількома селянами.
— Ви розслідували ці смерті? — запитав я.
— Командуючий операцією повідомив, що цих смертей не можна було уникнути. Запевняв, що вони переховували підозрюваного терориста.
— А що сказали на це інші селяни?
Він гірко розсміявся.
— Гурт переляканих селян, які щойно стали свідками, як половину їхнього селища зрівняли із землею... Як гадаєш, капітане, що вони могли сказати? Нічого. Надто залякані були.— Він помовчав і додав: — Для мене не знайшлося складу злочину.
Вісімнадцять
Не знаю, де Стівенс. Міс Ґрант сказала, що її новий бос зараз до мене приєднається. Це було десять хвилин тому. Хвилин п’ять я роздивлявся світлини Стівенса з дружиною, що стояли на столі, а тоді втомився і виглянув із вікна. Набагато цікавіший вид. Унизу розкинулася площа Далхаузі. Звідси, подалі від спеки і смороду, вона здавалася красивішою. Найкращий вид часто дістається тим, хто має владу
— Вражає, чи не так?
Я обернувся: до мене підходив Стівенс. На обличчі у нього грала посмішка, як у дитини, яка отримала нову іграшку.
— Вид чи кабінет? — уточнив я.
— Вид, звісно. Кабінет, ну-у...— Фразу він не закінчив.
На вигляд йому можна було дати ледь за тридцять, молодий для такої високої посади. У ньому вирувала нервова енергія, рухи були рвучкими, і це видавало його напруженість.
— Капітане Віндгем? — Він вказав на стілець. Сів за стіл, відрегулював шкіряне крісло з високою спинкою, піднявши його на кілька дюймів.— Ви застали мене у складну мить. Лейтенант-губернатор наступного тижня перебирається до Дарджилінга, доки не настала спека, і половина уряду вирушає з ним. І ми тут, у Будинку письменників, мусимо організувати цей переїзд. Найгіршого часу для нещастя з Мак-Олі й не вибереш.
— Так,— погодивсь я.— Це вбивство створює для вас масу незручностей.
Він пильно глянув на мене, намагаючись зрозуміти, що ховається за моїми словами. Цікаво, чи щось знайде? Враховуючи, що мені й самому не ясно.
— Чим можу вам допомогти, капітане? — нарешті сказав він.— Боюся, не зможу приділити вам багато часу. Маю бути по обіді на терміновій нараді із сером Евеліном Кріслом.
Ім’я нічого мені не підказало. Та й яка різниця? Навіть якби він був дружкою у мене на весіллі, я б усе одно удав, що його не знаю, аби тільки побачити реакцію Стівенса.
— Керуючий директор Банківської корпорації Бенгалії та Бірми,— пояснив він.
Я спробував напустити на себе підходящий благоговійний вигляд. Схоже, Стівенс із тих, хто полюбляє кидатись іменами. Добре. Упевнений у собі чоловік навряд чи став би повідомляти, з ким зустрічається після мене.
— Перейду до суті,— погодивсь я.— Як довго ви працювали з Мак-Олі?
— Занадто довго,— розреготався він. Невдалий жарт, він це і сам зрозумів. Голос у нього став серйозним.— Я звітував йому останні три роки. Раніше я служив у іншому місці.
— Де саме?
— У Рангуні.
— А ваші стосунки з містером Мак-Олі? Як би ви їх охарактеризували?
— Професійні.
— Не дружні? Ви три роки разом працювали...
Стівенс узяв ручку і неуважно постукав по столу.
— Працювати з ним було нелегко.
— У якому сенсі?
— Скажімо, він завжди наполягав на своєму. Сперечатися з Мак-Олі не можна було. Тільки робити так, як він вимагає. Таке враження, що незалежні думки він сприймав як особисту образу.
— Отже, вам було важко з ним працювати?
— Не важче, ніж із іншими.— Він уважно подивився на ручку, немов уперше її побачив. Може, так воно і було. Може, це ручка Мак-Олі.
— Ви останнім часом не сперечалися?
Він похитав головою.
— Ні.
Я пригадав слова Енні про суперечку Мак-Олі та Стівенса минулого тижня щодо податків на імпорт. Дивно, що Стівенс про це забув.
— А інші? Ворогів у нього було багато?
— Можливо. Як я сказав, його тут не дуже любили, навіть враховуючи, що він шотландець.