Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 47)

Він глитнув і взяв дружину за руку.

— Вибачте мене, я на хвилинку,— промовив Доусон.

Лишивши Маꥳрів із охоронцем, він вивів нас із Не Здавайся до коридору.

— Ви тут більше не потрібні, Віндгеме,— заявив він, спрямовуючи нас до дверей.

Я зупинився й обернувся до нього.

— Невже ви його впіймали? — поцікавився я.— З виразу обличчя Маꥳра я б цього не сказав.

Доусон сунув руку в кишеню, витяг аркуш паперу й розгорнув його.

— Ні, ми його ще не схопили, але після того, як ви повідомили його ім’я і полк, ми запросили його старших офіцерів і намалювали портрет. Його роздали всім нашим людям і охоронцям на вході.

Я поглянув на малюнок, гмикнув і передав його Не Здавайся. Якщо чесно, портрет вийшов доволі схожим, але Доусону я не збирався у цьому зізнаватись.

— Що скажете, сержанте? — запитав я.

Не Здавайся демонстративно оглянув малюнок.

— Це може бути хто завгодно,— зробив він висновок.— Та хоч би будь-який гуркх.

— Саме так.— Я забрав у нього аркуш і вручив Доусону.— Хай вам щастить, якщо хочете знайти його з цим. Дозвольте здогадатись: ви попросили намалювати його англійця, такого, що не може відрізнити непальця від китайця. З усією повагою до вас, майоре, це поселення завбільшки з невеличке містечко. Якщо Ґурунг вирішить сюди заявитись, щоб його зупинити, вам знадобиться набагато більше, ніж купка офіцерів військової розвідки, озброєних грубим портретом. Вам потрібні люди, які бачили його не дуже давно, ще й зблизька, і, якщо я не помиляюсь, ми з сержантом Банерджі — ваші єдині свідки.

Обличчя Доусона скривилося, як від болю; втім, цей вираз мало відрізнявся від того, з яким він спостерігав за мною, коли я блював у нього в кабінеті кілька ночей тому.

— Навіть не намагайтеся жартувати, Віндгеме,— буркнув він.— Вам не личить. Можливо, ви й упізнаєте Ґурунга, але вас він бачив. Якщо побачить вас або вашого сержанта до того, як ви помітите його, він утече, і ми його загубимо. Це наш останній шанс зупинити його, доки... хтозна, що може статися. Не хочу, щоб ви все зіпсували.

Тут до мене дійшло.

— Усі ті гарні слова, які ви щойно казали Маꥳру та його дружині про те, що справжньої небезпеки немає... дурниці, еге ж? Вам відомо, що єдиний спосіб зупинити Ґурунга — це спіймати його на гарячому, під час нападу на Маꥳра. Вам байдуже, виживе полковник чи загине, головне — захопити Ґурунга.

Обличчя Доусона спохмурніло.

— МакҐір — офіцер на службі. Він знає, до чого це веде. І так, я залюбки пожертвую ним, якщо це не дозволить Ґурунгу застосувати вкрадений гірчичний газ.

— А що, як він застосує газ тут? — не відступав я.— У Барракпурі?

— Якщо ми не спроможні це попередити, то нехай він ліпше випускає його тут, ніж серед натовпу в центрі Калькутти. Це військове поселення. Більшість людей на ярмарку — солдати та члени їхніх родин, ми маємо протигази, і, що важливіше, територія ярмарку відкрита. Велика ймовірність, що більшість народу втече, не зазнавши серйозних ушкоджень. Але боюся, що Ґурунгу вистачить розуму, щоб також це збагнути. Кількість жертв у разі, якщо він випустить газ серед п’яти сотень людей на відкритому майданчику, навіть порівнятися не може з тим, що станеться на вулицях, заповнених у п’ятдесят разів більшою юрбою.

Безсердечні міркування, навіть за стандартами Доусона.

— І ви готові пожертвувати усіма цими людьми? — запитав я.

— Заради більшого блага? — відповів він питанням на питання.— Ви б учинили по-іншому?

До розмови підключився Не Здавайся.

— Якщо дозволите, майоре Доусоне. Я так розумію, що ви будете керувати операцією з якогось місця?

Доусон зміряв його важким поглядом.

— Яке це має значення?

— Я... я припускаю,— затинаючись, продовжив Не Здавайся,— що це така місцина, звідки добре видно ярмарок?

— Верхній поверх адміністративної будівлі, вікна, що виходять на спортивне поле.

— Можна, ми з капітаном приєднаємось до вас?

Майор замислився. Підозрюю, він не звик, щоб індійці висловлювали незалежні думки, принаймні ті з них, що на нашому боці.

— Дайте нам пару біноклів і дозвольте сісти на дах,— підхопив я.— Видно нас не буде, а шанс побачити його, доки він не підібрався до Маꥳра, лишиться.

— Добре,— нарешті погодився він.— Тоді вам краще іти за мною.

Механічний ярмарковий орган заграв веселеньку мелодію, яка долинула до нашого сідала на даху адміністративної будівлі військового містечка, і її штучна веселість була такою ж недоречною, як і сам ярмарок, який мав би набагато органічніший вигляд на набережній Брайтона, ніж посеред Бенгалії.

Пам’ять підкинула спогади про кілька вкрадених днів, які ми з Сарою провели у відпустці в Істборні. То був липень шістнадцятого, а може, серпень. Ті кілька днів були реальнішими, насиченішими за всі, що були раніше чи пізніше. Ці дні закарбувалися в моїй пам’яті, лишилися намальованими з такою силою, що й досі відчувалися яскравими.

Ми одружилися за рік до того, а за два тижні я поїхав на війну. Ті дні в Істборні були дуже близькими до щастя молодого подружжя, яке ми переживали разом, до тієї радості, яку до війни більшість чоловіків та дружин сприймали за належну. Ми з надією чекали на той день, коли скінчиться війна і ми будемо просто чоловіком і дружиною, але цього не судилося, і лють, яка охопила мене, коли я її втратив, ніколи не затихала. Ці спогади мали гірко-солодкий смак, і я відігнав їх і почав дивитись у польовий бінокль на ярмаркові атракціони, розставлені на спортивному полі внизу.

Хоча я говорив наполовину жартома, Доусон сприйняв мої слова в серйоз і замість того, щоб посадовити нас із Не Здавайся у своєму командному пункті на третьому поверсі, дозволив розташуватись на даху адміністративної будівлі, видавши нам один бінокль на двох. Цей дріб’язковий момент можна було вважати своєрідною заявою — на такій великій базі навряд чи важко було знайти ще один бінокль — так він показував, хто тут головний. Та я не заперечував. Після переслідування снайпера Ґурунга минулої ночі справа набула особливого значення як для мене, так і для Не Здавайся, і маленькою перемогою було вже те, що ми сиділи на цьому даху та брали активну участь у справі.

Ранок набирав сили, і натовп почав збільшуватись. Військові — британці, індійці та навіть кілька непальців — разом із дружинами і дітьми прогулювалися між ятками й атракціонами. Я навів фокус на Маꥳра. Вони з дружиною зупинилися помилуватись на мавпочку, вдягнену в червону жилетку, яка танцювала під мелодію, що награвав на дудочці її власник, виснажений індус зі шкірою кольору червоного дерева та смужечкою вус, у такій же жилетці, що й тваринка. Шия мавпочки була обв’язана мотузкою, яка виблискувала на сонці й інший кінець якої тримав худий чоловік. Вигляд у Маꥳра був знервований, очі вдивлялися в обличчя людей навколо.

— Щось є? — запитав Не Здавайся поруч зі мною.

— Поки що ні.

Я перевів бінокль з Маꥳра на юрбу навколо нього, видивляючись не лише Ґурунга, а й оперативників «Відділу Н». Доусон запевнив нас, що там їх четверо, і за ті двадцять хвилин, що ми провели на нашому пункті спостереження, я помітив щонайменше двох. Один, індус, стояв футів за десять від директора шпиталю, і хоча він, здавалося, спостерігав за тією ж мавпочкою, погляд його час від часу повертався до Маꥳра.

Інший, англієць, стояв подалі, начебто купував щербет у продавця цукрової тростини. Торговець у жилеті і дхоті пропускав стебла цукрової тростини крізь валики, схожі на ті, що кріпляться до пральних машин для віджимання білизни; він обертав більший валик і збирав сік у посудину біля ніг. Людину Доусона видавала зосередженість на нашому лікареві, а не на торговці щербетом.

Щодо третього я не був упевнений, але в око мені впав ще один місцевий, кремезний сикх, що тинявся стежкою від поля до берега річки. Хоча на Маꥳра він не дивився, мої підозри викликали його зріст та незацікавленість у розвагах.

Я передав бінокль Не Здавайся.

— Подивись,— сказав я,— чи не побачиш когось, хто міг би бути Ґурунгом.

Минула майже година, а він усе дивився. Сонце вже стояло над головою, і температура, яка на рівні землі була доволі приємною, на даху почала завдавати дискомфорту. Натовп унизу збільшився, біля деяких яток щільність була такою, що людям доводилося мало не тертися одне об одного, щоб пройти.

Я простягнув руку.

— Моя черга.

Не Здавайся опустив бінокль і передав мені.

— Маꥳр он там, біля тиру,— сказав він, указуючи на намет ліворуч.

Я взяв бінокль і навів його на описаний намет. Маꥳр узяв одну з рушниць, схожих на іграшки, і, вирішивши пробувати удачі, прицілився в ряд олов’яних фігурок. Я дивився, як він цілився і натискав на курок. Він був надто далеко від нас, щоб було чутно постріл, і все це нагадувало німе кіно в мутоскопах[24], які часто можна зустріти на набережних. Одна з мішеней упала, і Маꥳр перезарядив рушницю, навів її на наступну ціль. Знову натиснув на спусковий гачок, і за мить впала ще одна олов’яна фігурка. Мушу віддати йому належне. Зазвичай тир вів нечесну гру — цілі були ледь помітно відхилені чи нарізи ствола були скошені, щоб куля вилітала трохи не під прямим кутом,— але Маꥳр, схоже, це враховував. Непоганий стрілок, як на лікаря. Власник тиру скривився, коли Маꥳр знову перезарядив рушницю й приготувався стріляти. Тут до нього підійшов місцевий хлопчина й смикнув за кітель. На мить Маꥳр набув такого вигляду, ніби в нього влучила блискавка. Тоді опустив рушницю й повернувся до хлопця.