Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 46)

— Ні,— відповів Алленбі. Ми переступили останню сходинку й пішли коридором, застеленим килимом.— І буду вдячним, якщо ви про це не згадуватимете.

— Гадаєте, йому не варто говорити?

— Що саме говорити? Ми не отримували жодної погрози на його адресу. І Калькутта вам не Сараєво.

З точки зору географії він мав рацію, та що до погроз, ніхто і не вважав Сараєво небезпечним, доки там не вбили спадкоємця трону однієї з найбільших імперій у Європі.

Лишивши Не Здавайся у передпокої, ми увійшли до великої кімнати з величезною люстрою і полотном, де було зображено поразку Тіпу Султана у майсурській війні. Скляні двері виходили на балкон, і з них відкривався вид, який загалом можна було вважати приємним, але в таких будинках, як-от цей, переважна більшість видів були приємними.

У центрі кімнати на м’якій канапі сидів принц, усі навколо нього стояли. В одній руці він тримав склянку з напоєм, іншу елегантно відкинув на спинку канапи. За ті п’ять років, що минули, відколи я бачив його востаннє, він підріс. Уже не хлопчик, що удає із себе дорослого, а чоловік, який вільно тримається і має вигляд і шарм театрального кумира.

Алленбі вклонився і промовив:

— Ваша Королівська Високосте, дозвольте представити капітана Віндгема з Імперської поліції. Він виконуватиме роль посередника між нами та цивільною владою.

Принц підвівся.

— Доброго дня, капітане,— сказав він, дотискаючи мою руку.

— Ваша Королівська Високосте,— сказав я,— ми з вами якось зустрічалися, сер, у Франції, у 1917 році. Ви приїжджали до наших військ.

— Справді? Вибачте, якщо не пригадую. Я тоді зустрічався з багатьма людьми. Лишається сподіватись, що від тих візитів була користь.

— Не сумніваюся, що була,— збрехав я.

Принц повернувся до одного зі своїх ад’ютантів у військово-морському однострої.

— Арчі саме всоте пояснював маршрут на сьогодні.

Ад’ютант поморщився.

— Сер, дуже важливо, щоб усе пройшло гладко,— сказав він, ніби пояснював неслухняній дитині неприємні факти.

— Упевнений, що все відбуватиметься ідеально,— відмахнувся принц.— У Лакхнау всі мене просто обожнювали.

— З усією повагою до вас, сер,— уклонився ад’ютант,— Лакнау не Калькутта.

— Годі вам, Арчі. Від самого початку цього туру усі тільки й повторюють, як усе жахливо в Калькутті, але ж сьогодні Різдво. Чи може все бути аж настільки погано? До того ж сюди стягнули війська, щоб утримувати ситуацію під контролем.— Він повернувся до одного з військових офіцерів, огрядного чоловіка з сивим волоссям та підстриженими вусами: — Чи не так, генерале?

— Ми стежимо за ситуацією,— відрапортував офіцер.— Виїжджаємо з Будинку уряду рівно о чверть на першу та їдемо затвердженим маршрутом до міської ратуші, спочатку автомобілі з відкритим верхом, за ними закритий лімузин, приїжджаємо на Еспланад-Роу приблизно за п’ятнадцять хвилин.

— Міська ратуша виходить безпосередньо на дорогу, з обох боків від неї вищі будинки,— сказав я.— Його Королівській Високості доведеться пройти від машини й піднятися сходами. Я не сумніваюся, що були вжиті всі можливі заходи безпеки, але все одно кілька хвилин він буде відкритий. Можливо, було б ліпше, якби конвой зупинився позаду будинку. Тоді захищати було б легше.

У кімнаті запала тиша. Арчі, ад’ютант принца, збентежено закашлявся. Тишу порушив сам принц.

— Заради бога, я лише принц Уельський,— сказав він.— І я точно не крастимуся крізь задні двері, капітане, хай який там ризик.

Не найбезпечніший варіант, але звинувачувати його у відсутності хоробрості не можна. Власне, на його місці я і сам вчинив би так само.

— Дуже добре, сер,— погодився я.

До розмови вступив Алленбі, що стояв поруч зі мною.

— Капітан зробив слушне зауваження. Лідери Конгресу планують марш о тій самій годині, на яку призначено вашу промову в ратуші. Дороги будуть переповнені. Якщо вони на це наважаться, наша машина чекатиме вас біля заднього входу до ратуші, щоб привезти сюди після закінчення заходу.

Принц хотів було висунути чергове заперечення, але передумав.

— Вашу Королівську Високість зустріне на сходах ратуші дівчина з квітами,— продовжив Арчі,— після неї мер і різні місцеві сановники. Мер проведе вас усередину. За розкладом ваша промова починається о першій і триватиме приблизно тридцять хвилин, за нею — фотографування для преси. Усе мусить закінчитись до другої, тож сюди ми повернемося о пів на третю, а прийом у саду почнеться о третій.

— Коли я звільнюся? — поцікавився принц.

— О п’ятій, сер,— відповів Арчі.— О восьмій вас чекають у Бенгальській торгово-промисловій палаті на вечерю на вашу честь.

— Іще одна вечеря? — поморщився принц.— Чи не можна її скасувати? Сказати, що я захворів чи щось таке?

— Торгівля — це кров цього міста,— пояснив ад’ютант.— На вечерю завітають найвпливовіші люди країни.

— Але ж сьогодні Різдво, хай йому грець,— запротестував принц.— Чи не можна мені хоча б один вечір відпочити?

— Це останній офіційний захід під час цього туру, сер,— сказав Арчі.— Завтра ви відвідаєте святкові перегони, і наступного дня ми відпливаємо додому.

Згадка про перегони пом’якшила принца.

— Які тут коні? Не думаю, що варто багато від них чекати.

— Гадаю, ви будете приємно здивовані, сер,— вступив один із генералів.— Деякі магараджі тримають добрих жеребців.

Край зборам поклала поява слуги в тюрбані й червоно-золотій лівреї, який оголосив, що сніданок принца вже чекає. Офіцери почали виходити, і я повернувся, щоб і собі піти, але мене окликнув принц:

— Одну хвилиночку, капітане.

Я обернувся.

— Так, сер?

— Де ми з вами зустрічалися у Франції?

— В Іпрі, сер,— відповів я, вимовивши назву якомога чіткіше. На війні ми всі вимовляли щось на кшталт «Віпер», ніби двірники шкрябали по лобовому склу.

— Ми понесли страшні втрати в Іпрі,— замислено сказав він.— Гадаю, ви втратили там кілька друзів.

— Так і є, сер,— промовив я, хоча міг би і додати, що до того часу дожило не так і багато друзів, яких можна було би втратити.

Я повернувся до Не Здавайся в передпокої.

— Ходімо,— кинув я.— Потрібно рухатись на північ.

— Куди? — запитав він.

— До Барракпуру.

Ми спустилися сходами, пройшли коридором.

— Що скажете про принца? — поцікавився Не Здавайся, коли ми вийшли на денне світло.

— Не такий поганий, як я очікував,— гмикнув я.

— Велика похвала з ваших вуст, сер. Припускаю, що колись він стане королем-імператором.

— Це залежить від деяких фактів.

— Наприклад?

— Наприклад, чи переживе він сьогоднішній день.

Тридцять два

унгало полковника Маꥳра стояло на краю Барракпуру; непримітний білений будиночок, що нічим не відрізняється від своїх сусідів, із зеленими віконницями та бегоніями у горщиках на веранді. Позаду нього до річки спускався сад, попереду бездоганний моріжок розтинала навпіл стежка до дверей. У певному сенсі втілення мрії про Британську Індію: охайно, впорядковано і, якщо не рахувати слуг, ніяких місцевих.

Маꥳр сидів на канапі у вітальні, яку, здається, оздобила сама флора бенгальських джунглів, із важкими меблями і паркетом із темного лакованого тику. Поруч із ним сиділа жінка у твідовій спідниці і практичних черевиках. Середнього віку, з прямим волоссям, що вже почало сивіти, і бронзовою шкірою, яка свідчила про те, що англійка занадто довго перебувала на сонці; вона, схоже, була чимось засмучена і час від часу промокала очі хусточкою. Поруч із ними сидів чоловік із розвідки, один із тих громил, які краще працюють кулаками, ніж мозком, і ще питання, навіщо він тут: щоб захистити Маꥳра чи не дозволити йому чкурнути до виходу й сісти на перший пароплав до Британії. Судячи з виразу блідого обличчя полковника й темних кіл під пахвами на його сорочці, я би припустив останнє.

Навпроти сидів Доусон, який порівняно з ними являв собою взірець витримки, у всякому разі до нашої появи, бо обличчя його негайно скривилося так, ніби він страждає на жорстокий розлад травлення. Як правило, саме такою гримасою він мене і зустрічає, але сьогодні це стало несподіванкою, адже я вважав, що ми тут за його бажанням.

Він явно вагався, чи заговорити до нас, чи спочатку закінчити розмову з Маꥳром. Урешті-решт він вирішив, що підтримати впевненість Маꥳра, від якої мало що лишилося, є справою більш терміновою.

— З вас не зводитимуть очей,— сказав Доусон.— Серед натовпу будуть наші люди. Хтось із них за мить опиниться біля вас. Ризик зовсім незначний.— Про газ він нічого не сказав, та й навіщо? Маꥳр нічого не знав про його зникнення, і не було потреби хвилювати його ще більше.

Говорив Доусон таким тоном, який не передбачав заперечень. Авжеж, Маꥳр, хоч і був лікарем, лишався військовим, тож заперечувати не звик. Хай би що він думав про цей план, він був солдатом і мусив підкорятися наказам.