Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 26)
У її словах була правда. Проституція, як і торгівля наркотиками, підпала під юрисдикцію поліції моралі Каллаґана, але зупинити торгівлю комфортом — це те саме, що зупинити приплив або ненасильницький рух. Сьогодні можна заарештувати всіх сутенерів у місті, а назавтра у борделях буде повно новеньких дівчат. Час від часу поліція влаштовувала вистави з облавами, переважно заради звітів, але частіше вони зосереджувались на наркотиках, і тут до справи долучалися поліціянти з місцевих відділків: чекали у провулках на клієнтів дівчат і збільшували за їхній рахунок власні прибутки.
— А якщо ви таки мене заарештуєте,— продовжила дівчина,— матимете три проблеми.
— Три? — уточнив я.
— Три,— кивнула вона.— Перша: ви не зможете заарештувати мене, не прихопивши заразом інших дівчат на цій вулиці. Це походитиме на фаворитизм. Друга: всі знають, що в’язниці переповнені. Нас нікуди подіти.
— А третя?
— Третя...— багатозначно промовила вона.— Якщо з вулиці зникнуть усі дівчата, вона стане респектабельною, і володар будинку втричі збільшить плату за квартиру.
З такою логікою важко сперечатися. Бенгальські жінки — це сила, з якою потрібно рахуватися. Якщо їм щось упливло в голову, відмовити їх напрочуд важко. Я маю власну теорію щодо того, чому бенгальські чоловіки стільки часу обговорюють політику та агітують проти британського правління: легше протестувати проти нашої тирани, ніж проти домашнього свавілля їхніх жінок. Щонайменше це припущення заслуговує на глибше дослідження.
— Тепер ідіть,— продовжила вона, підводячись.— Прогуляйтеся. Куди там ви полюбляєте ходити серед ночі.
Я вже відкрив рота, щоб посперечатись, але подумав: чому б і ні? Час іще ранній, хоча вже темно, тож можу спробувати щастя в Тангрі, а не сидіти на Премчанд-Борал-стрит, відлякуючи клієнтів і викурюючи сигарету за сигаретою.
Я встав, кивнув їй і пішов у ніч.
Найближча стоянка рикш була за кілька вулиць звідси, і я покрокував просто до неї. Спочатку, коли я сюди переїхав, уникав її, ходив на інші, подалі, і часто змінював маршрут, але останнім часом кинув прикидатися, тяга до опію витісняла всі думки про осторогу. Про це мені ще доведеться пожалкувати. Повернувши на Коледж-стрит, я побачив світловолосого широкоплечого чоловіка, англійця, якщо судити з крою костюма; він стояв у світлі ліхтаря і читав газету. Коли я наблизився, він підвів на мене очі, і щось у його обличчі здалося мені знайомим.
— Перепрошую,— сказав він.— Чи не знайдеться у вас прикурити?
Я інстинктивно потягся до кишені за сірниковою коробкою, витяг сірник і чиркнув. Джентльмен протягнув руку, але в ній була не сигарета, а револьвер. За спиною заскреготіли гальма, на узбіччі зупинилося авто. Я обернувся і побачив відчинені задні дверцята.
Сірник догорів, обпік мені пальці, і я відкинув його в канаву.
Чоловік помахав пістолетом у бік автомобіля.
— Залізайте,— наказав він.
Я хотів було запротестувати, але важко сперечатися, коли тобі в живіт наставили револьвер. Тому зробив так, як мені наказали, і заліз в авто, а мій новий приятель з пістолетом — за мною. На задньому сидінні сидів іще один громило в костюмі, тож нам було не холодно. Щойно дверцята зачинилися, водій-індус натиснув на газ.
Я глибоко вдихнув і спробував заспокоїтись, запевняючи себе, що мої поневолювачі надто ввічливі, щоб викрасти мене просто для того, аби пустити кулю в голову. До того ж, міркував я, якби мене хотіли усунути, то послали б на цю роботу місцевих, а не англійців. Так було б чистіше.
І дешевше.
Тут думки мої повернули в інше русло. Хай би куди мене везли, то навряд чи був опійний притон. Організм вимагав дози «О», і тепер хто знає, коли мені доведеться її отримати. Мої нові друзі не були налаштовані на розмову, тож розтопити кригу випадало мені.
— Ми їдемо в якесь приємне місце?
— Ви дуже скоро дізнаєтесь,— відповів той, що просив у мене прикурити.
Правду кажучи, я вже почав здогадуватися, куди мене везуть. Урешті-решт, мені доводилося зустрічати таких типчиків — військових із шиями завтовшки зі стовбур дерева і м’язами, які важко ігнорувати. Їх у військовій розвідці особливо любили застосовувати на брудних роботах — вибивати двері чи зуби.
Автомобіль промчав повз майдан, удалині, як поганий сон, замайоріли товсті мури Форт-Вільяму. Саме там квартирувало командування Східною армією, та його військова розвідка, «Відділ Н».
Водію помахали, щоб проїжджав крізь браму, і автомобіль в’їхав за мури. Мені важко було назвати це місце незнайомим, і я вирішив, що, незважаючи на пізню годину, мене привезли на дружню розмову з одним із офіцерів «Відділу Н» — така ж приємна процедура, як і видалення зуба. Як і славнозвісний вампір Брема Стокера, «Відділ Н» робив свої справи після того, як опускалася темрява. Та замість того, щоб зупинитися біля будівлі з кабінетами розвідки, автівка поїхала далі, прорізаючи фарами темряву, і в мене раптом спітніла спина.
Кілька хвилин по тому автомобіль зупинився перед приземкуватою довгою будівлею. Громила поруч зі мною відчинив дверцята й вийшов. Коли я навіть не ворухнувся, щоб вилізти слідом, він нахилився і зміряв мене поглядом.
— Виходьте,— зітхнув він, і на випадок, якщо я мав протилежні плани, той, що сидів з іншого боку, добряче підштовхнув мене долонею завбільшки з тенісну ракетку. Я вибрався назовні, виструнчився і роззирнувся. Будівля мала сталеві двері і пів дюжини щілин замість вікон, по три з кожного боку від входу. Цівочка холодного поту стекла зі скроні, повз вухо на шию.
Мій споглядач важко постукав у металеві двері, і за мить відчинилося вічко. Відбувся короткий обмін словами, і загуркотіли засуви, двері повільно відчинилися. Товсті такі, кілька дюймів броньованої плити, ніби її притягли прямісінько з пекла битви. Бетонні сходи вели в темний підвал.
— Що там унизу? — поцікавився я.
Рука підіпхнула мене всередину.
— Незабаром сам побачиш. Зараз потрапиш у Чорну Діру Калькутти,— розреготався голос за спиною.
Я вже чув цю історію. Чорною Дірою називали в’язницю, у якій задихнулося чимало англійців та англійок. Подейкують, що в цьому місці й досі перебувають їхні душі, але мені достеменно відомо, що то дурниці, і не тому, що я не вірю у привидів, а тому, що
Міцно затиснутий між цими двома, я спускався крутими сходами глибоко в нутрощі першого форту, в історію.
У горлі зашкрябало від гострого дезінфікуючого засобу, бетон верхніх рівнів змінився холодними кам’яними стінами. Біля підніжжя сходів починався коридор, освітлений малопотужними лампочками. Ми пішли коридором, минули ряд камер, і тільки тоді мої охоронці зупинилися, штовхнули двері, відійшли і жестом наказали мені заходити.
Я вирішив, що попереду допит, хоча якщо вони думали залякати мене готичною обстановкою, то дуже помилялись.
— Що ж, покінчимо з цим,— сказав я і переступив поріг, а тоді збентежено обернувся, бо второпав, що камера порожня.
Охоронець вишкірив зуби. Він похитав головою і захлопнув двері у мене перед носом. Я закричав і кинувся на холодний метал дверей.
Вічко відчинилося.
— Що, чорт забирай, відбувається? — заволав я.
— Незабаром з вами зустрінеться майор Доусон,— промовив голос з іншого боку дверей.— А тим часом заспокойтеся і влаштовуйтеся.
На цих словах він із гуркотом закрив вічко, і я почув, як коридором віддаляються кроки.
По тілу прокотилася хвиля страху. Бити місцевих арештантів — це одне, а затримати та кинути за ґрати поліційного офіцера — справа набагато серйозніша. Невже «Відділ Н» дійсно має таку владу, що це зійде їм з рук?
Я поміркував, чи не погрюкати у двері ще раз, але чи був у тому сенс? До того ж усе тіло боліло, так прагнуло опію. Не вистачало ще додати собі болю марними вчинками.
Я обернувся і роздивився свою нову квартиру. Камера була маленькою і холодною, освітленою єдиною лампочкою, забраною за ґрати, високо на одній зі стін. Біля іншої стояла койка з тоненьким матрацом і такою протертою ковдрою, ніби вона зберігалася ще з часів Кримської війни.
Місто стрімко виходило з-під контролю, а я стирчав тут, прохолоджувався в підземеллі Форт-Вільяма. Кожна хвилина, проведена мною в карцері,— хвилина втрачена; слід до того, хто вбив Рут Фернандес і, можливо, китайця в Тангрі, холонув.
Я упав на койку і задумався, що казатиму Доусону, коли той з’явиться. Знаючи цього чоловіка, можна припустити, що він отримає чимале задоволення від того, що змусить мене чекати. Лишається молитися, що очікування не затягнеться надовго.
Шістнадцять