Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 27)
Час минав, біль наростав, мій вісцеральний страх також. А що, як Доусон планує тримати мене тут до самого ранку? Що, як він узагалі не прийде? З досвіду знаю, що таке справжня ломка. Уже кілька разів я намагався кинути цю звичку і зазнав невдачі, і жах від того, що мені уготовлено, якщо Доусон не прийде найближчим часом, був таким же фізичним, як і той біль, що я наразі відчував.
Годинник зупинився десь опівночі, і, за моїми розрахунками, відтоді минула вже година, очі мої почали сльозитися, з носа потекло. Цей стан називають опійний нежить. Передвісник справжнього болю. Останню сигарету я припас саме на цю мить. Якщо відкласти ще на довше, то в агонії я не зможу її викурити. Обережно дістав її з пачки, запалив тремтячими руками. Вдихнувши, із задоволенням відчув, як на короткий період відступає біль, ущухає вир думок у голові. Але передишка була недовгою, і біль повернувся, не встиг я докурити. Мене охопило нестримне тремтіння, я кинув недопалок на підлогу. Шкіра рук вкрилася сиротами — іще один із симптомів ломки.
Я щільно загорнувся в ковдру і зіщулився, намагаючись хоч трохи зігрітися, але все даремно. У грудні на Західному фронті було тепліше, ніж тут. Я помирав від холоду, а одяг і ковдра просочилися потом. Я відчував, що помираю, і в голові юрмилися образи, як Доусон приходить наступного ранку, але його зустрічає лише мій холодний труп. Я був надто слабким, щоб доповзти до дверей, тож зібрав усю силу і гукнув охоронця. Ніхто не почув, або ж усім було байдуже.
І тоді й зловив себе на тому, що роблю те, чого не робив від часів війни. Я шепотів молитву.
Напевне, я впав у стан оніміння, бо наступне, що я пам’ятаю,— як мене розбудив вартовий в однострої. За ним маячила постать, але перед очима все пливло, наче в тумані. Поступово зір сфокусувався: гладко зачесане назад каштанове волосся, вуса, усюдисуща люлька в зубах.
— Віндгеме,— заявив майор Доусон,— паршивий у вас вигляд.
Справедливе спостереження. За мить ніздрі мої вловили аромат тютюну, шлунок вивернуло, і я заблював усю підлогу перед ним.
Доусон подивився на це з огидою, яка свідчила про те, що певна частина вмісту мого шлунку приземлилася на його черевики. На це я і сподівався. Врешті-решт, маленькі перемоги допомагають нам рухатись далі.
— Відмийте його,— гримнув він своєму підлеглому.
Десять хвилин по тому, після того як в обличчя мені виплеснули відро води, білявий офіцер, який заговорив до мене на вулиці, провів мене до невиразної будівлі в адміністративній частині форту, затягнув сходами вгору й усадовив на стілець у кабінеті Доусона. У повітрі висів тютюновий дим, і довелося зібратися з останніми силами, щоб знову не вивернуло. Я привітав себе з таким досягненням. Ото була б ганьба заблювати кабінет майора, коли він сам іще не прийшов.
Двері за мною відчинилися. Увійшов Доусон, наказав своєму підлеглому відійти і зайняв місце за своїм столом. На кілька хвилин запала тиша, доки він демонстративно читав друкований аркуш паперу, що лежав на столі. Інтелектуальні ігри, прийомчик із керівництва з проведення допитів. Якщо він хотів мене залякати, це не спрацювало, і не тому, що я теж читав керівництво, а тому, що мені було байдуже.
Нарешті Доусон підняв очі.
— Отже, Віндгеме,— промовив він,— вибачте за те, як вас сюди привезли, але маю до вас кілька питань.
— Вам відомо, що незаконне затримання офіцера поліції є правопорушенням,— констатував я.
Він зміряв мене поглядом і зітхнув.
— Я можу протримати вас тут усю ніч, якщо захочу. Навіть тиждень, як на те пішлося, і всім начхати. Тож, може, триматимете скарги при собі і погодитесь на невеличку співпрацю зі мною?
— Що ви хочете знати?
— Я так розумію, що справу про вбиту медсестру в Рішрі передали вам?
— Новини швидко поширюються,— прокоментував я. Але не таке це й диво. «Відділ Н» усюди має своїх викажчиків. У місті, де людина за сотню рупій охоче переріже горло рідному брату, їхня щедрість приваблювала багатенько сумнівних друзів.— А чому це вас так цікавить?
— Вона служила медсестрою у військовому шпиталі.
— Вона була цивільною.
— Жінка була португалкою,— відрізав він.— Убивство іноземця, навіть мешканця Індії,— наша справа.
— Багато я вам не розповім. Вона поверталася додому з нічної зміни, і хтось випотрошив її, як оселедця.
— Є підозрювані?
Я міг би розповісти про її чоловіка або підозрілого індуса, на вигляд ассамця, якого бачили поблизу, але був не в гуморі йому допомагати.
— Ще ні.
Доусон кивнув, знову переглянув аркуш паперу перед собою.
— Також мені стало відомо, що ви рознюхували щось поблизу опійного притону в Тангрі. Там, де кілька днів тому поліція моралі влаштувала облаву.— Він зробив паузу.— Можете якось це пояснити?
— Не знаю, про що ви.
Він підвів очі.
— Не клейте зі мною дурня, Віндгеме. Ви вже мусите знати, що я такого не схвалюю. Ви були там минулої ночі, розпитували констебля.
Я вилаяв себе. Сказав же Каллаґан, що облаву влаштували за наказом «Відділу Н». Зрозуміло, що вони не спускали очей з цього місця навіть після облави. Я мусив бути більш обачним.
Доусон продовжив:
— Я хочу знати, що ви там робили.
— Це справи поліції,— відповів я.— Вони вас ніяк не стосуються.
Мої слова Доусона не переконали.
— Справа поліції? І всі інші ваші візити в Тангру? Теж справи поліції?
Я намагався зберегти самовладання, але відчув, що обличчя мене видає.
Доусон гірко розреготався.
— Саме так, капітане. Нам усе відомо про вашу паскудну звичку. Я збився рахувати, до скількох притонів ви учащали. Ви навіть знайшли такі, про які
Те, що Доусон дізнався про мою залежність, не мало бути для мене несподіванкою. У глибині душі я здогадувався про це, особливо після того, як на мене напали і мало не вбили біля притону кілька років тому. Я списав усе на параною, але так і не зміг позбутися відчуття, що за цим стоїть «Відділ Н». Та взявся мудрувати, яка брехня була б для нього досить правдоподібною, аби мене звідси випустити. Майор, схоже, неправильно витлумачив моє мовчання.
— Не створюйте проблем, Віндгеме. Нагадую, я маю надзвичайні повноваження і можу протримати вас тут усю ніч і довше, хоча, дивлячись на вас, припускаю, що це не знадобиться. Просто розкажіть мені те, що я хочу знати, і ви вільні. Я навіть організую авто, яке доставить вас за якою завгодно адресою, хоч би який смердючий притон там розташувався.
Я спробував зосередитись, скласти зв’язне речення чи навіть два, але біль в очах був нестерпним. Доусон узяв перо й почав щось писати на бережках документа. Шкрябання вістря по паперу посилювалося в сотню разів, і голос у голові спокусливо зашепотів:
Моя сила волі посипалася, як пісок у пісковому годиннику, доки бажання опиратись йому не почало нагадувати упертість. Що більше я міркував, то більш слушним здавалося його прохання. Про вбивство китайця я не розповідав нікому, бо не хотів викривати свою присутність в опійному притоні, але Доусон уже знав про мою залежність. Чи мені зашкодить, якщо я розповім йому все? Зрештою, ми на одному боці. Як він сам сказав, що раніше я зізнаюся, то скоріше виберусь звідси.
— Я там був,— почав я.— В опійному притоні. Тієї ночі, коли влаштували облаву.
Він відклав перо і подивився на мене — обличчя застигле, як маска.
— Продовжуйте.
— Одна з китаянок допомогла мені втекти саме перед тим, як увірвалися люди Каллаґана.
— Чому з усіх притонів Калькутти ви вибрали саме цей?
— Навмання,— знизав я плечима.— Ви ж знаєте, у мене великий вибір. Тієї ночі так трапилося, що я прийшов туди.
Я намагався витримати його погляд, але голова мало не вибухнула.
— Ви хочете, щоб я повірив? — гмикнув він.
— Так і є.
— А чому поверталися вчора? Якщо дійсно були там випадково і вам пощастило втекти, навіщо і далі цікавитись цим місцем?
— Через труп.
Обличчя Доусона потемнішало.
— Що за труп?
Не встиг я відповісти, як шлунок знову скрутило. Я зігнувся, і мене знову вивернуло на підлогу. Доусон загарчав від огиди, і тієї ж миті рука охоронця схопила мене ззаду за волосся і смикнула мою голову назад.
Доусон підвівся і перегнувся через стіл.
— Послухайте мене, Віндгеме. Розкажіть про той труп.
— Китаєць,— видихнув я.— Я перечепився через нього, коли тікав.
— І що ви зробили, коли знайшли цього китайця?
— Нічого. Не було чого
Майор похитав головою.