Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 25)

— Що?

— Він дійсно торгує чаєм? Усім відомо, що янкі не петрають у чаї. Інтуїція підказує мені, що він контрабандист, приїхав до міста на закупи дистиляційного обладнання.

Вона поглянула на мене з недовірою.

— Ні, тільки не починайте знову про свою славнозвісну інтуїцію, Семе. Стівен — торговець чаєм, а не якийсь там американський мафіозі. Варто придивитися до нього уважніше, і побачиш таку ж невинну людину, як і в будь-якій іншій, що приїжджає до Калькутти. Власне, це в ньому мені й подобається: він не ставиться з цинізмом до геть усього. Насолоджується життям. На відміну від вас. Ви ж сприймаєте життя як єпитимію, ніби постійно спокутуєте гріхи минулого, як справжній індуський містик.

Наші голоси, напевно, підвищилися, бо раптом на порозі з’явився Шмідт.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Просто чудово,— відповіла Енні.— Капітан Віндгем уже йде.

— Мені потрібно повертатись до штаб-квартири,— додав я, щоб лишити за собою останнє слово.

— О цій годині вечора? — здивувався він.

— Багато роботи,— пояснив я.— Принц Уельський приїжджає за два дні.

В очах Шмідта спалахнув вогник.

— Ви теж до цього залучені?

— Так,— збрехав я.— Потрібно востаннє перевірити систему безпеки. І, що більш важливо, мушу заарештувати вандала, який розбив шибку в будинку міс Грант.

П’ятнадцять

а Лал-базар я не повернувся. Натомість поїхав додому. Те, що сталося в домі Енні, зіпсувало мені настрій, до того ж організм вимагав дози гарбузового напою.

Коли я увійшов, у квартирі знову було темно, але Сандеш, попереджений про моє повернення скреготінням ключа в замку, уже вмикав електричне світло у вітальні. Обличчя у нього було доволі стурбованим.

Я попросив віскі та керду й упав у крісло.

— Так, сагибе,— відповів Сандеш, але навіть кроку не зробив до шафки з напоями. Натомість лишився стояти в незграбній позі за кілька кроків позаду мене. Не потрібно бути детективом, щоб здогадатись, що щось не так.

— Що сталося?

— Гарбузи, сагибе.

— Що з ними?

— Закінчилися,— нервово сказав він.

— Що?

— Лишалося два, сагибе, але сьогодні вдень я помітив, що вони гнилі. Я пішов на ринок, щоб поповнити запаси, але у продавців овочів їх не було.

— Не пробував шукати в іншому місці? — запитав я, намагаючись придушити тривогу.

— Я шукав на трьох різних ринках, сагибе. Сьогодні важко знайти деякі овочі. Багато фермерів та продавців не приїхали до міста або рано зачинилися через протест на мосту.

Моє чоло вкрилося потом.

— А чи не можна відрізати гнилі частини й використати те, що лишилося?

Сандеш похитав головою.

— Я їх уже викинув, сагибе.

Сміття з нашої квартири, як і з інших, виносили на спеціальний майданчик на узбіччі, й муніципальна влада вивозила його тоді, коли вважала за потрібне. Якусь мить я розмірковував, чи не повитягувати зі сміття гнилі гарбузи, але то було б уже занадто. Може, я і втратив до себе всю повагу, але не дозволю, щоб мій слуга дійшов того ж висновку.

— Тоді принеси просто віскі.

Коли він передав мені склянку, я похвалив себе. Маленька перемога то тут, то там допомагає замаскувати більші поразки. Та все одно я знав, що коли настане ломка, коли тіло моє скрутить як слід, рішучість похитнеться, випарується, як ранкова роса на Індійському плоскогір’ї.

Я проковтнув віскі і гукнув, щоб Сандеш приніс іще. Годинник у передпокої пробив чверть до першої, і мене накрило чорною хвилею розпачу. Останні сорок вісім годин — це щось. На додачу до двох убивств, зв’язку між якими не простежувалося, хоча понівечили їх однаково, я став свідком того, як жорстоко розігнали мирну демонстрацію Даса, а самого старого вояки упекли казна-куди. Я тільки й міг, що завадити Не Здавайся кинутися слідом і зіпсувати собі кар’єру. До того ж Енні просто зараз вечеряла з міліонером-янкі, обличчя якого запросто могло прикрасити обкладинку журналу «Тайм» і посмішка була гідна «Вісника стоматології», а я сидів тут і міркував, як викопати з купи сміття гнилі овочі.

Якщо в Калькутті й існувало таке поняття, як різдвяний дух, він явно заблукав десь по дорозі до Премчанд-Борал-стрит. Але й мене самого важко було назвати великим шанувальником цього свята. Останнє Різдво, яке затрималося в моїй пам’яті, датоване 1913-м, за рік до того, як почалася війна.

Ми з Сарою познайомилися за кілька місяців до цього, і тоді я навіть не мріяв, що менш ніж за рік ми одружимось, старанно улещував за нею. Водив її послухати Мері Ллойд[17] та на ковзанку у Вікторія-парк. Вісім років і ціле життя тому.

Як і в Енні, у Сари, коли ми познайомилися, було чимало залицяльників. Але я через них не переймався. Тоді я був іншим чоловіком, молодим і самовпевненим. Та й суперники відрізнялися: інтелектуали та політичні радикали, а не мільйонери та магараджі, що боролися за прихильність Енні. То були два окремі світи, але по суті вони мало чим відрізнялися. Залицяльники Сари намагалися залякати своїм інтелектом, а прихильники Енні — своїм багатством, і навіть не знаю, яку групу я зневажав більше.

Сара померла, коли війна добігала кінця, стала однією з перших жертв епідемії грипу, яка забрала стільки життів. Я не сидів біля неї; дізнався про її смерть лише кілька місяців по тому. Я сам лежав у шпиталі, накачаний морфієм, і зализував бойові рани, які вже давно мене вбили б, якби Бог дійсно існував. Натомість я вижив, продовжував жити, хоча палко бажав смерті, бо так було б справедливіше.

Можливо, Енні має рацію. Можливо, моє спокутування і є моїм довічним ув’язненням.

Саме смерть Сари загнала мене в Калькутту, а присутність Енні змушувала тут лишатись. Але пам’ять про Сару й досі жила в душі і щодня мене присоромлювала. Ненависною була сама думка про те, яким би вона побачила мене зараз: диявол, залежний від віскі та опію. Чи впізнала б вона хоча б частку того чоловіка, за якого колись вийшла заміж? Думка пекла гірше розжареної голки, увіткнутої в скроні, і я робив усе можливе, аби її позбутися.

Я поглянув на годинник. Уже пізно. Де Не Здавайся?

Він уже мусив би повернутися з Лал-базар. У глибині душі я підозрював, що він намагався з’ясувати, куди військові забрали Даса. Може, навіть поїхав за ними, але сенсу в цьому було мало. Вояки не мали звички терпіти поблизу ніяких поліціянтів, не кажучи вже про місцевих.

Я підвівся, підхопив кітель і пішов до дверей, радше тікаючи від думок, ніж у пошуках сержанта. Спустився сходами, вийшов крізь парадний вхід і сів на краєчок веранди. Запалив сигарету і почав чекати Не Здавайся.

Вечірнє повітря було прохолодним, і вулиця, ніби якась холоднокровна істота, не квапилася повертатися до життя. Світилися лише віконця спалень у борделях, звичний потік клієнтів зменшився до цівки; інші, вочевидь, відморозили собі лібідо. Я докурив сигарету і кинув недопалок на тротуар, запалив нову. Не схоже, що Не Здавайся скоро повернеться. Лишається сподіватися, що він і досі на Лал-базар, зайнятий паперами у справі в Рішрі. Врешті, хлопець він сумлінний — останнім часом навіть занадто, бо, підозрюю, робить усе можливе, щоб уникати мене вечорами. Я його не звинувачую. Якби я міг, я б і сам себе уникав.

Двері за спиною відчинилися, бетонну веранду залило жовтим світлом. Я озирнувся і побачив одну з дівчат із сусіднього борделю — силует у сарі.

— Кі корчхо, капітане, сагибе? — промовила вона удавано сварливим тоном, до якого часто вдаються жінки, коли не можуть відкрито накричати на чоловіків.

Голос я впізнав; ми кілька разів обмінювалися люб’язностями, але то було вже давненько, і ім’я дівчини я встиг забути.

— А що, на твою думку, я можу робити? Сиджу тут, курю,— відповів я, махнувши в її бік недопалком.

Вона похитала головою.

— Тут не можна курити.

— Можна, чорт забирай,— затягнувся я.

Іноді стає просто цікаво, що це за люди такі. Навіщо бути господарями їхньої країни, якщо англієць не може спокійно викурити сигарету?

— Містере поліцейський, сагибе, ви відлякуєте наших клієнтів,— сказала вона і зробила крок на веранду, ніби хотіла відігнати мене, як того бродячого собаку.

Я пригадав ім’я. Пурніма. Здається, вона сподобалася Не Здавайся, він вважав її, як і більшість гарненьких дівчат, спокусливою, і цього виявилося достатньо, щоб він витратив кілька днів на пошуки інформації про неї: розпитував її подружок, перевіряв поліційні звіти — власне, робив усе, от тільки не наважився заговорити з нею. Безглузда справа, авжеж, але в глибині душі я його розумів.

Він навіть розповідав, що означає її ім’я, але я не пам’ятаю. Може, має якесь відношення до сонця, місяця чи якоїсь богині. Більшість жінок в Індії називають на честь когось із цієї трійці.

— Яких клієнтів? — гмикнув я.— Доки я тут сиджу, ніхто на вулицю не вийшов.

Вона підійшла, опустилася поруч зі мною, протягнула руку за сигаретою. Я дав.

— Хто їх звинувачуватиме? — сказала вона, прикуривши від мого сірника.— На порозі сидить сагиб. Ще й поліціянт. Вони ледь глянуть на вас і наказують рикшам йти далі.

— То вони мають феноменальний зір, якщо можуть розгледіти мене в темряві на такій відстані. Ще й ясновидці, коли можуть визначити, що я поліцейський. У вас найвишуканіша клієнтура в місті. Щось нагадує мені, що в Калькутті спонукання до проституції є незаконним. Я можу заарештувати вас.

— Будь ласка,— закотила вона очі.— Усім відомо, що поліція не заарештовує робочих дівчат. Вони чекають на клієнтів за рогом, а тоді пригрожують, що кинуть до в’язниці, якщо ті не дадуть хабар.