Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 16)

— Згідно з наказом,— продовжив Ламонт,— усі справи, які можуть бути пов’язані з поточною напруженістю, мусимо передавати на Лал-базар.

— Чи хтось згадував особисто мене або сержанта? — допитувався я.

Ламонт стенув плечима.

— Не думаю, сер. Ми передали інформацію на Лал-базар. А рішення послати вас приймали вже там.

Я підійшов до столу, щоб краще оглянути тіло. На додачу до ран на голові та грудях я помітив, що палець на лівій руці у неї був вигнутий, ніби нещодавно зламаний.

— Подивіться на це,— сказав я Не Здавайся.

Він роздивився понівечений палець.

— Цікаво.

— Що ще відомо про неї? — обернувся я до Ламонта.

Той звірився з маленьким записничком, який витяг із кишені.

— Рут Фернандес, медсестра, вік тридцять чотири, дружина Джорджа Фернандеса, інженера на джутовій фабриці Гастінгза тут, у Рішрі.

— Де вона працювала? У цій клініці? Або в лікарні у Серампурі?

Ламот похитав головою.

— Ні там, ні там. У військовому шпиталі через річку, у Барракпурі.

— Хтось зв’язувався з її працедавцями?

— Ще ні, сер.

Те, що вона працювала на вояків, могло ускладнити справу. Хай лише повіє убивством, налетить військова розвідка і забере справу собі. Можливо, мені це навіть на руку, але наразі я волів мати свободу вибору.

— Гаразд,— вирішив я.— Доки вистачить і цього. Не здогадуєтесь, навіщо комусь її вбивати?

— Ми перебрали всі можливі мотиви... Її не пограбували, не... не робили ніяких дій.— Він указав на тіло: — Нижня білизна ціла, ніхто до неї не торкався. Ось тому ми і припускаємо, що справа може бути пов’язана з поточним напруженням. Ці покидьки тільки патякають про ненасильство, а в реальності нападають на будь-кого, хто з ними не погоджується.

— Чому ви так кажете? — подав голос Банерджі.

Питання захопило Ламонта зненацька.

— Що?

— Чому ви припускаєте, що вона була проти руху за незалежність?

— Ну, вона працювала на військових, була християнкою, не з місцевих. Гадаю, цих причин вистачить, щоб ці невсипущі обрали її своєю жертвою.

Я оглянув труп пильніше. Ледь помітне знебарвлення збоку на шиї. Можливо, синці, але, коли шкіра темна, важко сказати напевне. Я підняв її праву руку і перевернув внутрішньою частиною догори, щоб побачити світлішу шкіру. Ще знебарвлення, і цього разу я певен, що це синці.

— Ви наказували зробити розтин?

— Подумав, що краще зачекати на вас,— відповів Ламонт.

— Зв’яжіться з лікарем Лембом,— сказав Не Здавайся.— Це патологоанатом у шпиталі медичного коледжу в Калькутті.

Ламонт записав ім’я в записничок.

— Нехай тіло перевезуть туди якомога скоріше,— додав я.— Як же жінка з Гоа опинилася в центрі Бенгалії? — Питання було риторичним, але Ламонт знав відповідь на нього.

— Як я вже казав, її чоловік — інженер на одному з джутових виробництв. Можливо, він отримав тут роботу і викликав її. Тут часто так роблять.

— А де він зараз?

— Відправили його додому. Він повідомив про зникнення дружини сьогодні вранці. Знепритомнів, коли ми привезли його сюди, щоб упізнати. Бідолаха.

— Хочу поговорити з ним та іншими свідками. До речі, хто знайшов тіло?

— І де? — додав Не Здавайся.

— Вона лежала долілиць у канаві за кілька ярдів від пірсу, де саме працювали човнярі. Ми їх допитали. Один пригадав, що перевозив її приблизно о п’ятій ранку.

— Це він її знайшов?

Ламонт видав якийсь звук, схожий на хихотіння, і похитав головою.

— Ні. Інша особа. Свята жінка, яку місцеві кличуть Матаджі. Це означає Свята Мати, хоча такої черниці ви ще ніколи не бачили. Вона зараз у відділку, якщо бажаєте з нею поговорити.

Одинадцять

амонт мав рацію. Жінка перед нами аж ніяк не нагадувала матір-настоятельку. Почати з того, що вона курила люльку, і, судячи з аромату, там був не тютюн.

Матаджі сиділа, схрестивши ноги, на підлозі Ламонтового кабінету, незважаючи на те, що там було три дуже гарні стільця. Вона була молодшою, ніж я очікував, можливо, ледь тридцять минуло, з довгим чорним сплутаним волоссям, у бавовняному сарі кольору шафрану. Чоло її було обмазано попелом, а на шиї теліпалася низка намистин, вирізаних із кістки у формі маленьких черепів.

— Вона садхві,— пояснив Не Здавайся, коли ми влаштувались навпроти неї.— Мандрівна свята жінка. Як ваші християнські прочани чи пустельники. Вона відвернулася від світу і зосередилася виключно на шляху до бога.

Погляд її ставив під сумнів, що наразі вона може зосередитись хоч на чомусь. Жінка сиділа і вишкірялася на нас, особливо на Не Здавайся.

— Вона розмовляє англійською? — запитав я у Ламонта.

— Я розмовляю англійською,— відповіла жінка.— І французькою.

— Тоді, може, почнемо з того, що назвете своє ім’я?

— У мене багато імен. Яке вам потрібне?

— Те, яким наділили вас батьки.

— Вони називали мене Малою.

— Це ви знайшли тіло?

— Га,— кивнула вона.— У канаві, що спускається до річки і перетинає пустир між поромами та заводами.

— О котрій годині це було?

— Сьогодні.

— Можна точніше? О котрій годині?

Вона похитала головою, ніби питання було безглуздим.

— Час-вас... Звідки я знаю? Може, три-чотири години тому.

— А як ви на неї натрапили?

— Гайн? Що?

— Як знайшли тіло? Його видно було з дороги?

— Ні, не видно.

— Тож як ви дізналися, що вона там?

— Пташки підказали.

— Пташки?

— Га,— рішуче кивнула вона, і подивилася на мене так, що мороз пройняв. Повернулася до Не Здавайся і пробурмотіла щось бенгальською.