Абир Мукерджи – Дим і попіл (страница 18)

— Хтось конкретно?

— Ні.

— А там, де ви працюєте? Працівники страйкували?

— Це ж джутова фабрика. Працівники ніколи не проти пострайкувати. Але вже два місяці, як вони повернулися до роботи.

— А ви брали участь у страйку?

— Я не можу,— відповів він.— Мушу утримувати родину. Матері потрібні ліки. Якщо я втрачу прибуток, не зможу за них заплатити.

— Як людина з Гоа опинилася на джутовій фабриці посеред Бенгалії? — поцікавився я.

Фернандес ледь помітно посміхнувся.

— Також завдяки страйкам. Майже десять років тому люди з фабрик Гастінгза та Веллінгтона влаштували страйк. Не лише робочі, а й інженери, які обслуговували техніку. Сагиби багатьох звільнили. Але простих робочих замінити легко. Складніше знайти інженерів. Англійці занадто дорогі, бенгальці занадто гарячі, тож власники фабрик дали оголошення у Бомбеї та Делі. Я працював у Бомбеї. Побачив у газеті оголошення, написав листа, і мене викликали на співбесіду. Запропонували роботу, тож я приїхав до Бенгалії, а згодом викликав і родину. Дружина працювала медсестрою у клініці в Гоа, тож швидко знайшла роботу у шпиталі в Барракпурі.

— Гадаю, ви впізнали тіло дружини? — продовжив розпитувати я.

— Так.

— Чи не здогадуєтесь, хто міг нанести їй такі рани?

Фернандес замовчав, а тоді почав тихо схлипувати.

— Кому знадобилося так познущатися над нею?

Гарне питання.

Ми розпитували його ще хвилин з десять, але швидко з’ясувалося, що нічого корисного він нам не скаже. Я ще раз висловив свої співчуття і лишив його сам на сам з горем.

Коли ми вийшли на вулицю, я виловив у кишені пачку «Кепстена» і витяг останні дві сигарети. Протягнув одну Не Здавайся, а іншу сунув до рота, зім’яв порожню пачку і кинув у канаву, що тяглася посередині дороги. Не Здавайся витяг запальничку, і ми обидва прикурили.

— Що скажете? — запитав я.

Не Здавайся знизав плечима.

— Чоловік явно засмучений.

— Явно,— невпевнено погодився я.

Сержант відчув мою невпевненість.

— Думаєте, що він якось причетний?

— Нічого я не думаю,— відмахнувся я.— Принаймні зараз. Нам відомо лише те, що це не пограбування і не зґвалтування. Тобто виключаємо найпоширеніші причини спонтанних нападів.

— А Джек-різник? — запитав він.— Він не ґвалтував і не грабував своїх жертв, просто нівечив.

Сержанта приваблювали вбивства Різника, і я тільки підсилив його зацікавлення, коли розповів, що знайомий з кількома офіцерами, що розслідували цю справу. Відтоді, попри мої численні нагадування, що я вступив до поліції через багато років після убивств, він вважає мене певним експертом із цієї теми.

Я похитав головою.

— Це не те саме. Його жертвами були лише проститутки.

Мої слова не дуже його переконали.

— Можливо, наш убивця має зуб на медсестер.

Авжеж, він, на відміну від мене, нічого не знає про мерця в Тангрі.

— Сумніваюся,— відповів я.— Медсестри всім подобаються.

Нетрі лишилися позаду, ми йшли до місцевого відділку. Солодкий тютюновий дим маскував не лише навколишній сморід, а й мої розхитані нерви. І це не лише зародження звичайної тяги, але й відчуття, що зі мною хтось грається: перша за кілька місяців облава на опійний притон, яка сталася саме тоді, коли я там був; убивство, про яке ніхто не заявив, а тіло зникло; а тепер ще й бідна жінка, знайдена мертвою, з такими ж ранами, як і у вбитого китайця. І з усіх детективів на Лал-базар цю справу доручають саме мені. Якось важко усвідомити факт, що я опинився втягнутим у серію випадкових подій — невдалий час, невдале місце. Невже це лише збіг обставин? А якщо ні, у чому сенс? Чому саме я?

Люди, кращі за мене, так і зробили б, відкинули підозри. Але більшість із них уже померли, а я зі своїми неврозами і досі був тут.

Повернувшись у відділок Рішри, ми застали сержанта Ламонта за його столом; він саме завершував телефонну розмову.

— Капітане Віндгеме,— сказав він, повісивши слухавку на гачок,— я домовився про перевезення тіла Рут Фернандес до шпиталю медичного коледжу, як ви наказували, і лишив повідомлення лікарю Лембу щодо розтину.

— Добре,— кивнув я.— Сподіваюся, старий зможе щось додати до того, що ми вже знаємо. Перший звіт уже склали?

— Заява про зникнення надійшла сьогодні вранці від Джорджа Фернандеса. До речі, чи багато він вам розповів?

— Не дуже. Сказав тільки, що його дружину всі любили. Схоже, він у шоці.

— Що тепер?

— Тепер...— промовив я.— Настав час нанести візит нашому Харону.

Ламонт нахмурив брови.

— Перепрошую?

— Зустрінемось із поромником, що переправляє мертвих через річку Хуглі до Гадесу.

Тут, угорі за течією, річка була спокійною, у будь-якому разі спокійнішою, ніж у Калькутті. Більшість великих судів і торговців, що перетинають океан, сюди не піднімалися, лишаючи води баржам, які перевозили джут униз рікою, та міріадам менших човнів, що споконвіку перевозили через Хуглі товари і людей.

До гнилого дерев’яного причалу було прив’язано кілька маленьких човників. Інші тимчасово відпочивали в мулі на березі, чекаючи можливості повернутись до життя в час припливу. Біля чайної ятки сиділи кілька човнярів, босих, лише в спідніх сорочках та штанях. Вони були занурені в багатоголосу дискусію й окутані серпанком сірого диму дешевих сигарет. Розмова обірвалася, щойно вони нас побачили; голоси замовкли так раптово, ніби їх обрізало лезо гільйотини; пожвавлення змінилося сторожкими поглядами людей, які не налаштовані патякати з незнайомцями.

Я лишився поодаль, Не Здавайся пішов їх розпитувати. З того місця, де я стояв, здавалося, що відповідають вони повільно і похмуро, але нарешті повернувся Не Здавайся.

— Човняра, що перевозив місіс Фернандес сьогодні вранці, звуть Канай Бісвас. Зараз його тут немає — схоже, повіз товар до Хардаху,— але він мусить скоро повернутись.

Довелося чекати. Не Здавайся купив два горнятка солодкого чаю і приєднався до мене, а я сів на низенький мур і роззирнувся.

Дингі-наука, зі своїм закругленим корпусом і гострим носом, від якого і пішла назва дингі, тобто місцева шлюпка, піднімався й опускався на хвилях, його темношкірий власник із суворим виглядом витягував тенета, як та швачка, що намагається прокласти рівненький шов. Припускаю, що ловив він хільсу, сріблясту рибку, яку так полюбляють бенгальці, та особисто я вважаю, що це мільйон дрібних кісток, загорнутих у луску.

Листя кокосових пальм, що росли на березі, тремтіло від ранкового вітерця. Не Здавайся нетерпляче поглянув на годинник.

— Не хвилюйтеся, сержанте,— промовив я.— Дасова акція протесту не почнеться раніше четвертої. У нас лишається час, щоб повернутись додому.

— Так, сер,— невпевнено погодився він.

Нарешті до нас наблизився човен, який місцеві називають чанді-наука. Таке собі велике дерев’яне каное, з дощатим настилом замість палуби і навісом з мішковини посередині. За кермом, навалившись на нього всією своєю масою, стояв чоловік у великому брудно-блакитному тюрбані, жилеті й картатих штанях. Він був таким само сухорлявим і вузлуватим, як гілки баньяна, що час від часу пропливали повз човен.

Діставшись причалу, чоловік зістрибнув по пояс у воду і поштовхав човен до берега. Двійко чоловіків біля чайної ятки пішли йому допомагати. Один із них махнув у нашому напрямку. Човняр виструнчився й озирнувся, витираючи бризки з обличчя.

Вибравшись на сухе місце, він зігнувся і викрутив штани, попрямував до ятки. Ми з Не Здавайся пішли до нього, а він улаштувався на потертому дерев’яному ослоні з горнятком чаю.

— Канай Бісвас? — гукнув його Не Здавайся.

Чоловік ковтнув чаю і підвів на нас погляд. Очі його являли собою дві чорні порожнини на зморшкуватому обличчі, вкритому сивою щетиною.

— Та.

— Скажи, що ми хочемо поставити йому кілька питань про жінку, яку він перевозив уранці,— сказав я.

Не Здавайся переклав. Відповідь човняра була короткою.

— Він каже, що вже розповів місцевій поліції все, що знає.

— Тоді запитай, скільки він бере за поїздку до Барракпуру.

Не Здавайся з подивом на мене глянув, але зробив те, що я попросив.

— Дуї така,— відповів чоловік.