Зірка Мензатюк – Ангел Золоте Волосся (страница 9)
Вдома Галя підбила невеселі підсумки сьогоднішньої вилазки: потрощене відро, брудна курточка і вісім гривень заробітку. Насправді було б п’ятдесят вісім, але й воно - дріб’язок проти потрібної суми.
Сяк-так повитиравши від болота курточку, дівчинка сіла за уроки. Але робила їх абияк. На душі було до того безпросвітно, хоч вовком вий від туги і жалю. Невже й справді життя - то одні лиш неприємності, як казав хлопець з Поштової площі" От би спитати... в ангела, - він же знає. Але він не з’являвся й, напевно, більше не з’явиться, він давно забув про Галю, бо хто вона для нього? Нікчемне дівчисько, яких мільйон і трошки, з такими ж нікчемними турботами й жалями.
Кинувши недописану вправу, вона потяглася до альбому про мистецтво Київської Русі. Розкривши його навмання, зупинилася поглядом на образі вродливої Діви Марії з молитовно піднятими руками. Її увагу привернув підпис: “Богоматір Велика Панагія (Оранта). Ікона київського письма. Близько 1114 р. Художник Аліпій (?) - прочитала Галя.
Аліпій? Дуже схоже ім’я. Аліпій, Алимпій... Чи це не той хлопчина, якого показав їй ангел?
Після імені стояв знак питання. Тобто вчені знову сумнівалися. Можливо, ікону написав Аліпій. А може, не він, а хтось інший.
Далі вказували техніку: “дошка, паволока, левкас, темпера”. Галя вже знала, що означали ці слова. Тут було все те ж самісіньке, що й на іконі “Ангел Золоте Волосся”.
Що таке “Оранта”, Галя також знала. Катерина Петрівна пояснювала їм, коли розповідала про Софійський собор. Оранта означає “Моління” - це Божа Мати, що молиться за людей, здіймаючи руки до неба. Саме так вона зображена в альбомі.
А що значить “Велика Панагія”? Треба було питатися в тата.
Він саме порався на кухні, наспівуючи італійську арію. Отже, вечеря в них також буде італійська: вермішель з томатом і курятиною. Тато називає цю страву “спагеті по-болонськи”, хоча хтозна, як готують вермішель у далекій Болоньї. Тато шаткував курятину і голосно виводив:
- Вивчаєш бабусин альбом? Молодчина, знатимеш історію, - похвалив він Галю, зсипаючи нарізане м’ясо в сковорідку. - Що таке Панагія? Це різновид ікони Божої Матері. Розумієш, ікони малювали не як кому заманеться, а за взірцями, котрі схвалила церква. Божу Матір зображали сидячою з Ісусом-Дитям на руках - такі ікони називаються Одигітрія, вони найпоширеніші. Часом малювали маленького Ісуса Христа, що обнімає Матір або нахиляється до Неї, мов для поцілунку - то Богородиця Ніжності, по-грецьки Єлеуса. Ще є Покрова: Божа Мати вкриває людей своїм плащем або тканиною - омофором. А Панагія, або Знамення, - ось така, як у тебе в альбомі: у крузі на грудях у Божої Матері зображений маленький Ісус Христос. зрозуміла?
- Виходить, художник не міг нічого придумати? Лишень перемальовував готовий взірець? - розчаровано перепитала Галя.
- Талановитий художник завжди знаходив спосіб сказати щось своє. Та й взірці з’явилися не самі собою - їх хтось створив. Ось, будь ласка, порівняй, - тато перегорнув сторінку. - Велика Панагія київського письма і Владимирська Богоматір, написана у Візантії. Вона, до речі, довго зберігалася у Вишгороді під Києвом і називалася Вишгородською... Там і там - Божа Мати. Але хіба вона однакова?
- Ну-у-у, Владимирська дуже смаглява. І суворіша, - невпевнено сказала Галя.
- Правильно, доню. Ти підмітила головне. Богородиця Велика Панагія - це не стільки Небесна Цариця, як покірна Богові жінка, тиха, ніжна, дуже лагідна, правда же А ще вона схожа на слов’янську жінку: рум’яна, зі світлою шкірою. От бачиш, художник писав за усталеними канонами, а створив свіжий, неповторний образ.
Вони стояли, роздивляючись альбом; тато легенько обняв Галю за плечі, і вона подумала, що цей вечір майже щасливий. Був би щасливий якби не тривога через Стаканчика і чорну невідомість попереду.
- А художника звали Аліпій чи, може, Алимпій? Бо тут же стоїть знак питання... - Галя обережно завела мову про те, що її найбільше хвилювало.
- Його ім’я пишуть по-різному. Алимпій, Алімпій, Аліпій або й Олимпій. Це знаменитий художник Київської Русі. Він був ченцем Києво- Печерської лаври.
- То він постригся?.. - спитала Галя та й язичка прикусила: вона мало не видала свою таємницю!
- Так, доню, - нічого не запідозрив тато. - В ті часи багато талановитих людей постригалися в монахи, бо тільки в монастирях могли займатися наукою, мистецтвом, літературою. Так було в нас, так і в Європі. В монастирях писали літописи. Художники оздоблювали церкви, малювали ікони, при чому ніколи не підписували їх. Тому вчені не знають авторів ікон. Давні митці здебільшого лишилися безіменними. Алимпій серед них - виняток. Усе зрозуміло?
- Ага.
Тато обернувся до плити, знову заспівавши про “синє море, тихий край, де забудеш ти одчай”. А Галя, вернувшись у свою кімнату, схилилася над альбомом.
Значить, Алимпій став ченцем. Повірив у диво, якого, може, й не було. А ніжний, вродливий, талановитий хлопчина назавжди розлучився з родиною, звікував вік у самоті, в темній, холодній, тісній печері. Чи, може, в келії, - різниця невелика. От чиє життя - не малина, а суцільна чорна смуга!
Проте щось тут було не так. Дивлячись на Велику Панагію, Галя ніколи не сказала б, що цю ікону, цей майже усміхнений лик малювала нещаслива людина. Навпаки, ікона променилася світлим зачаруванням. У ній таїлася якась загадка! Галя квапливо перегорнула альбом, зупиняючись на репродукціях ікон Богоматері. Здебільшого вони були суворі й сумовиті, і тільки одна - Алимпієва - світилася тихою, але не сумною задумою. Цього Галя не розуміла.
Потім вони вечеряли. Їли майже італійську вермішель-спагеті, щедро приправлену томатом і смаженою куркою. Вона, як завжди, вдалася чудова. Тато розпитував про школу, і хоч сьогодні Галя не мала чим похвалитися, але й засмучуватися не було причини.
А далі вернулася з лікарні мама. Стомлена, знервована, вона знову плакала, і тато туркотів коло неї, мов сивий голуб. Заспокоював, просив не втрачати надії, говорив щось ласкаве, - та що слова, коли потрібні гроші?!
Галя сиділа в своїй кімнаті і снувала плани, мов павук павутину. Вона мусила знайти вихід! Вона, врешті, його знала... Тільки треба було наважитися.
11. КРАХ НАДІЙ
Сьогодні - або ніколи.
Галя зайшла у вагон метро, тримаючи перед грудьми шматок картону. Знала напам’ять, що на ньому написано.
У правій руці - картон, у лівій - порожній кульок, що дрібно-дрібно тремтів.
Вона не ставатиме на коліна. Не проситиме жалісним голосом, бо горло їй перехопило - з нього не видавити ні звуку. Опустивши погляд і відчуваючи, як горять щоки, Галя повільно пішла вагоном. Ноги ледве переступали, ніби на них тяжіли гирі.
Огрядна тітонька в жовтих черевиках вкинула в кульок монету.
- Дякую, - ледве пролепетала Галя, не підводячи очей.
Хлопець у білих кросівках дав шелестку гривню. Дівчина на високих підборах висипала жменьку копійок.
- Боже, Боже, яка в людей біда, - журилася за Галиною спиною огрядна тітонька.
“Не слухати!” - звеліла собі Галя. А то, чого доброго, вона ще й розплачеться від жалю до самої себе.
Та в вуха лізли уривки чужих слів. “Вже й дитину заставили. - Куди ті батьки дивляться. - А якщо горе. - Не мають совісті. - Еге, як піде біда за бідою. - Що з такої виросте, якщо змалку привчиться...”
Не слухати! Не слухати!!
У кульку глухо брязкали монети, падали потерті гривні. Часто падали. Еге, з громади по нитці - бідному сорочка, як каже бабуся Віра.
- Дякую. Дуже вам дякую. Дай вам, Боже, здоров’я. Дякую. Щиро дякую.
Тільки на серці - гидко-гидко. Ніби там скрутилася змія і давить його, і ссе з нього теплу Галину кров.
Їй потрібна ця тисяча. Хоча б тисяча. Щоб мама побачила світло в кінці тунелю. Щоб зрозуміла: вони виплутаються. Тоді батьки не продадуть квартиру.
Врешті, Галя не перша. Не перша й не остання. Чомусь пригадалася циганка, яку вона недавно бачила в метро. “Ми люди приєжджиє...”
Але ж Галя не така, вона не обманює. Гроші їм справді дуже-дуже потрібні. Щоб урятувати Степанчика. Хіба можна, щоб миле, хороше хлоп’я на все життя лишилося калічкою? Звісно ні. Тому Галя мусить... просити. І все ж їй гидко и соромно, соромно так, що нема сил підвести очі.
Вона проходила вагон за вагоном.
Поїзд за поїздом.
- Дуже вам дякую. Дуже вам дя... - спіткнулася на півслові.
Такі знайомі черевики. Галя мимоволі підвела погляд. В очах потемніло. Краще б вона вмерла! Щезла, зникла, провалилася! Але вона не вмирала, не щезала й не провалювалася. Вона стояла, заціпенівши, перед Катериною Петрівною.
-Галя? - вражено перепитала вчителька, ніби не вірячи власним очам.
Утекти б! Але ноги приросли на місці.
На них звертали увагу, пасажири навколо повитріщалися, ніби тут якесь кіно.