Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 97)

Увечері, коли все похитнулося.

Під час збройного нападу на ювелірну крамницю «Сабар».

Я стрімголов мчала Мангеттеном на своєму службовому автомобілі, аж нарешті дісталася П’ятдесят сьомої вулиці. Тієї, де була ювелірна крамниця. Квартал був оточений поліцією.

Шеф провів мене до автомобіля, що служив командним пунктом.

— Нападник один, — сказав він, — але геть нестямний.

— Один? — здивувалася я. — Таке рідко буває.

— Саме так. І, здається, він страшенно нервується. Вочевидь він захопив ювеліра і двох його доньок, десятирічну і дванадцятирічну, в їхньому домі. Вони мешкають тут, у цьому будинку. Він запровадив їх до крамниці, сподіваючись, що знайдуть їх аж наступного дня. Та патрульних, які проходили тут, здивувало, що в крамниці світиться, й вони забили на сполох. У хлопців добрий нюх.

— Отож ми маємо терориста і трьох заручників?

— Так, — підтвердив шеф. — Про особу терориста немає ніяких даних. Напевно відомо тільки те, що це чоловік.

— Як довго це триває? — запитала я.

— Уже три години. Ситуація починає ставати критичною. Терорист вимагає, щоб ми трималися подалі, в нас немає з ним візуального контакту, а переговорник, якого ми залучили, нічого не зміг удіяти. Немає навіть телефонного контакту. Тому я викликав тебе. Подумав, може, ти чимось зарадиш. Вибач, що потурбував у вихідний.

— Не переймайтеся, шефе, це моя робота.

— Твій чоловік буде ненавидіти мене.

— Нічого, минеться. Як ви хочете діяти? Особливого вибору нема: якщо відсутній телефонний зв’язок, мені треба підійти до крамниці й зав’язати особистий контакт. Я ще ніколи цього не робила.

— Знаю, Анно, що тобі доведеться робити це вперше,— сказав шеф. — Якщо ти відчуваєш, що не впораєшся, то я тебе зрозумію.

— Я зроблю це, — запевнила я.

— Ми будемо стежити за тобою, Анно. Усі будуть підключені до твого каналу. Снайпери засіли на горішніх поверхах будинку навпроти. Як щось помітиш, дай знати, щоб вони могли поміняти позиції, якщо буде треба.

— Гаразд, — відказала я, вбираючи куленепробивний жилет.

Шеф хотів, щоб я наділа бронешолом, та я відмовилася. Неможливо зав’язати контакт, якщо маєш на голові цей шолом.

Відчула, як від припливу адреналіну закалатало серце. Мені було страшно. Хотіла було зателефонувати Маркові. Але передумала. Мені кортіло почути його голос, але чути його зайві коментарі не хотілося.

Я перетнула поліційний кордон і далі сама подалася безлюдною вулицею, тримаючи в руці мегафон. Скрізь панувала тиша. Зупинилась я метрів за десять від крамниці. Сповістила про своє прибуття крізь гучномовець.

Терорист заявив, що всі повинні відступити назад, щоб він міг вийти. Вийшов він, прикриваючись тілом заручника, і весь час переміщувався з боку на бік, щоб снайпери не могли взяти його на приціл. Я почула в навушнику, як шеф дав команду застрелити його, але снайпери так і не зуміли прицілитися. Терорист хутко оглянув вулицю й довколишню місцевість, вочевидь задля того, щоб оцінити свої шанси на втечу, і зник у крамниці.

Щось було не так, але я не відразу це усвідомила. Чому він показався нам? Він був сам: нащо було ризикувати, що тебе застрелять, замість того, щоб передати вимоги по телефону?

Минуло ще хвилин зо двадцять, аж двері крамниці раптом розчахнулися: на порозі показалася дівчинка, очі їй зав’язали, рот заліпили стрічкою. Нічого не бачачи, вона ступала нога за ногою, мацаючи землю носаком черевика, чутно було, як вона тоненько скімлить. Я хотіла було підійти до неї, аж у дверях з’явився терорист, він був у шкірянці і з каптуром на голові, у кожній руці тримав по пістолету.

Я покинула мегафон і, вихопивши свій пістолет, націлила його на терориста.

— Покиньте зброю! — крикнула я.

Терорист був за виступом вітрини, і снайпери його не бачили.

— Анно, що там коїться? — запитав по радіо шеф.

— Він виходить, — відказала я. — Застрельте його, якщо бачите.

Снайпери доповіли мені, що цілі не бачать. Я тримала терориста на прицілі, його голова була в мене на мушці. Дівчинка стояла за кілька метрів від нього. Я не розуміла, що він замислив. Аж ось він почав вимахувати зброєю й раптом зробив швидкий порух у мій бік. Я натиснула на спуск. Куля поцілила йому в голову, і він упав.

Постріл той луною загучав у моїх вухах. Поле зору звузилося. Радіо захарчало. До мене відразу ж кинулася оперативна група. Я отямилася. Дівчинку відвели в безпечне місце, а я кинулася досередини крамниці разом із гуртом озброєних до зубів полісменів у шоломах. Ми відразу знайшли другу дівчинку, вона була зв’язана, у роті кляп, на очах пов’язка, але дитина була жива і здорова. Її теж забрали, а ми почали шукати ювеліра. Він лежав на долівці: руки були скручені пластиковою стяжкою типу «Серфекс», очі й рот заліплені клейкою стрічкою. Я звільнила його від пут, і він почав сіпатися, звівши ліву руку. Спершу я подумала, що він поранений, але потім зрозуміла, що в нього серцевий напад. Я гукнула на допомогу, і за лічені хвилини ювеліра відвезли в лікарню, а дівчатками почали опікуватися медики.

Поліціянти метушилися коло тіла терориста, що лежало на асфальті перед крамницею. Я приєдналася до них. Аж ось почула, як хтось із колег здивовано запитав:

— Це мені сниться, чи в нього револьвери примотані скотчем до рук?

— Та це ж макети зброї, — озвався хтось.

Ми скинули каптур з його обличчя і побачили, що рот його заклеєний клейкою стрічкою.

— Що це означає? — вигукнула я.

Мене охопила страшна підозра. Я взяла телефон і набрала в пошуку прізвище ювеліра. Фото, що з’явилося на дисплеї, просто-таки приголомшило мене.

— А нехай йому, — сказав колега, зиркнувши на ту світлину, — він з біса схожий на ювеліра.

— Та це ж ювелір! — заволала я.

— Якщо це ювелір, то де ж тоді той, хто взяв заручників? — запитав хтось із колег.

Так ось чому терорист ризикнув вийти надвір. Він хотів, щоб я запам’ятала його каптур і шкіряну куртку. Потім він змусив ювеліра Сабара вбрати ці речі, прикрутив йому зброю до рук скотчем і примусив вийти, погрожуючи, що розправиться з його другою донькою. Відтак побіг в офіс, зачинився там, заліпив очі й рота липкою стрічкою, а руки обмотав кабельною стяжкою, щоб його сприйняли за ювеліра, після чого його з кишенями, напханими коштовностями, відвезли до лікарні.

Той план йому пречудово вдався: коли ми примчали до лікарні, куди його привезли із гаданим серцевим нападом, виявилося, що він загадковим чином зник із оглядової палати.

Двоє поліціянтів, що супроводжували його до відділу екстреної допомоги, сиділи собі в коридорі й балакали, вони й гадки не мали, куди він подівся.

Особу грабіжника так ніколи і не з’ясували, його так і не знайшли. А я вбила невинну людину. Учинила найгірше, що може статися зі співробітником спеціальної бригади, — застрелила заручника.

Усі запевняли мене, що я не вчинила помилки, що кожен діяв би на моєму місці так само. Проте я весь час прокручувала той епізод у себе в голові.

— Він не міг говорити, — повторював мені мій шеф. — Він не міг не махати тією зброєю, буцім погрожуючи, — він нічого не міг удіяти. Він був приречений.

— Я знай думаю про ту мить, коли він махнув руками, либонь, хотів опуститися на землю, показуючи, що піддається. Якби я зачекала ще мить, а не вистрілила, то він зробив би це. І не загинув би.

— Анно, якби перед тобою був справжній терорист і ти б на мить загаялася, то отримала б кулю в голову.

Найдужче вразило мене те, що Марк не зумів ані збагнути, ані поспівчувати мені. Не знаючи, як упоратися з моєю пригніченістю, він весь час згадував нашу розмову і торочив те саме: «На бога, Анно, а якби ти не пішла туди того вечора? У тебе ж був вихідний! Ти не мусила навіть відповідати на дзвінки! Але тобі треба було виявляти старанність!». Гадаю, він картався, що не наполіг тоді. Бачив, що я сама не своя, що сумую, й гнівався на себе. Мені дали відпустку, та я не знала, що з нею робити. Сиділа весь час удома і мордувала себе похмурими думками. Я була в глибокій депресії. А Марк намагався якось розрадити мене, пропонував піти погуляти, побігати, відвідати музей. Але не міг подолати отого гніву на самого себе, який кипів у ньому. У кафетерії Метрополітен-музею, коли ми після його відвідин пили каву, я сказала:

— Щоразу, як заплющую очі, бачу цього чоловіка з тими двома пістолетами в руках. Я ж не помітила, що вони прикручені клейкою стрічкою, бачила тільки його очі. У мене було враження, наче він переляканий. Та він не підкорявся. Перед ним дівчинка, очі зав’язані...

— Анно, тут про це не треба, ми вийшли на люди, щоб розвіятися. Хіба ж можеш ти не думати про це, якщо весь час про нього кажеш?

— А нехай тобі дідько, Марку, — вигукнула я, — та це ж моя дійсність!

Я не лише підвищила голос, а ще й зробила необережний рух і перекинула чашку. Люди за сусідніми столами звернули на нас увагу. Я була стомлена.

— Гаразд, побалакаємо, як ти заспокоїшся, — примирливим тоном сказав Марк.

— Ні, не варто. Гадаю, мені треба трохи пройтися. Хочу побути сама. Погуляю парком, а ти йди додому, там зустрінемося.

Тепер я розумію, що Маркова проблема була в тому, що він не хотів розмовляти на цю тему.

Та я не хотіла чути ні його думки, ні того, чи схвалює він мої дії: мені просто хотілося, щоб хтось вислухав мене, тоді як він волів поводитися так, наче нічого не сталося або ж наче все забулося.