Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 96)

— Ні, пане капітане, кілька полісменів у цивільному, декілька наших співробітників. І дехто ще то заходив, то виходив із зали, щоб упевнитися, що скрізь порядок.

— Тільки не кажи мені, Джессе, — устряв майор МакКенна, — що ти вже підозрюєш співробітника поліції.

— Я просто хочу зрозуміти, та й годі, — сказав я, а потім попросив того полісмена детально змалювати, як відбувався обшук.

Щоб якомога точніше відповісти на це запитання, той погукав очільника провідників службових псів, який пояснив нам, як вони діяли.

— Були три зони, — сказав він. — Фойє, зала і куліси разом із гримерками. Ті зони ми перевіряли одну за одною, щоб нічого не поплутати. У залі репетирували актори, то ми розпочали з куліс і гримерок. Це найбільший шмат роботи, бо там чималенький підвал. Потім ми попросили акторів припинити репетицію, щоб ми могли обшукати залу, а то пси відволікатимуться на них.

— І куди пішли актори? — запитав я.

— Вони могли повернутися в залу, але спершу мусили пройти через металодетектори, щоб ми знали, що ця зона уже безпечна. Отож вони могли переходити із зони в зону без проблем.

Дерек ляснув себе по лобі.

— Акторів обшукували, коли вони прийшли того дня до Великого театру?

— Ні. Але їхні торби обнюхали пси в гримерках, а потім вони пройшли через металодетектори.

— Але, — сказав Дерек, — якщо актор прийшов зі зброєю в кишені до Великого театру й під час репетиції тримав її при собі, то після того, як ви обшукали гримерки, він міг занести зброю до вже перевіреного приміщення й лишити її там, бо та зона вже вважалася безпечною. Потім можна було повернутися до зали і спокійнісінько пройти через металодетектор.

— Що ж, у такому разі пси нічого не відчули б. Ми не змушували їх обнюхувати акторів.

— Отож зброю занесли саме в такий спосіб, — сказав я. — Усе сталося вчора. Заходи безпеки висвітлювалися в пресі, і стрілець мав час, щоб добре усе обдумати. Зброя була вже у Великому театрі. Стрільцеві досить було тільки взяти її в гримерці, перед початком вистави.

— Виходить, стрільцем був хтось із акторів трупи? — з жахом запитав мер Браун.

— У цьому немає ані найменшого сумніву, — відказав Дерек.

Стрілець був тут, у сусідній кімнаті. Перед самісінькими нашими очима. Спершу ми застосували до кожного актора тест на порох, та в жодного ні на одязі, ні на руках не виявилося його часточок. Ми протестували і театральні костюми, обшукали гримерки, готельні номери і домівки акторів. І теж марно. Втім, це можна було пояснити й тим, що стрілець мав на собі рукавички або ж довгий одяг. Зрештою, стрілець мав доста часу, щоб позбутися зброї, помитися й перебратися в інший одяг.

Кірк казав, що був з Алісою й Джеррі, коли пролунали постріли. Ми зв’язалися з Джеррі по телефону: Дакота вже кілька годин перебувала в операційному блоці. Інших новин не було. Але він підтвердив, що Аліса з Кірком були поруч із ним, коли почали стріляти в його дочку. Ми могли цілком здатися на свідчення Джеррі Ідена, бо він ніяким чином не був пов’язаний із подіями 1994 року й важко було б повірити, що він учинив замах на свою доньку. Це дозволило відразу вилучити Кірка й Алісу Філмор зі списку підозрюваних.

Потім ми цілий день допитували решту акторів. Але безуспішно. Ніхто нічого не бачив. Що ж до того, де вони були тієї миті, коли прозвучали постріли, то всі казали, що за кулісами, поблизу Кірка Гарві. Але ніхто не міг пригадати, де були інші. То була справжнісінька головоломка.

Уже й вечір настав, а ми не просунулися ні на крок.

— Що, — не повірив майор МакКенна, коли ми доповіли йому про ситуацію, — у вас нічого нема?

— Жодного сліду пороху. І ніхто нічого не бачив, — пояснив я.

— Але ж відомо, що стріляв хтось із них!

— Знаю, пане майоре. Та немає жодного доказу. Ані найменшого сліду. Здається, начебто вони прикривають одне одного.

— І ви всіх допитали?

— Усіх, крім Аліси Філмор.

— А вона де?

— Її неможливо знайти, — відказав Дерек. — Телефон вимкнений. Стівен Берґдорф каже, що вони вибігли з театру разом і що вона геть була у паніці. Здається, вона казала, що має повернутися до Нью-Йорка. Але ми її вилучили з кола підозрюваних завдяки Джеррі Іденові. Вони були поруч із Гарві, коли прозвучали постріли. Може, все ж таки зв’язатися з поліцією Нью-Йорка?

— Та ні, — відказав майор, — у цьому немає потреби, якщо вона не перебуває під підозрою. У вас і так достатньо роботи з тими, кого підозрюють.

— А що вдіяти з рештою трупи? — запитав я. — Ми вже півдоби тримаємо їх тут.

— Якщо проти них немає доказів, то відпустіть. Вибору нема. Але скажіть, щоб вони не покидали штату Нью-Йорк.

— Про Дакоту є якісь новини, пане майоре? — запитала Анна.

— Зробили операцію. Хірурги дістали дві кулі й зашили понівечені органи. Але вона втратила багато крові, і її ввели в штучну кому. Лікарі бояться, що вона не переживе цієї ночі.

— Можете відправити кулі на експертизу, пане майоре? — запитав я.

— Якщо хочеш. Навіщо?

— Хочу перевірити, чи не з поліційної зброї їх вистрілили.

Запало довге мовчання. Потім майор підвівся й закрив зібрання.

— Відпочиньте, — сказав він. — Ви вже скидаєтеся на живих мерців.

Приїхавши додому, Анна побачила, що на неї чекає недобрий сюрприз, — на східцях ґанку сидів Марк, її колишній чоловік.

— Марку, що ти тут робиш?

— Анно, я місця собі не знаходжу від хвилювання. По телевізору тільки й кажуть про стрілянину у Великому театрі. А ти ні на дзвінки не відповідаєш, ні на повідомлення.

— Тільки тебе тут бракувало, Марку. У мене все гаразд, дякую. Можеш їхати додому.

— Коли я почув про ці події, то мені згадалося те, що було в крамниці «Сабар»!

— Ох, не починай, прошу!

— Твоя мати сказала те саме, що і я!

— То тобі треба одружитися з нею, бо, здається, ви подібні як дві краплі води.

Марк знай сидів, показуючи, що не має наміру йти. Анна знесилено вмостилася поруч із ним.

— Мені здавалося, — сказав він, — ти перебралася до Орфеї, як до міста, де нічого не відбувається.

— Це правда, — підтвердила Анна.

Він гірко всміхнувся.

— То, мабуть, у Нью-Йорку ти вступила до тієї бригади, щоб насолити мені.

— Марку, годі вже корчити з себе жертву. Хочу нагадати, що я вже була в поліції, коли ти зі мною познайомився.

— Правда, — визнав Марк. — І мушу визнати, що мені це навіть подобалося. Але невже ти жодного разу бодай на мить не уявляла себе на моєму місці? Я зустрів надзвичайну жінку: чудову, красиву мов зоря, незвичайну. І навіть доскочив такого щастя, що побрався з нею. Але ця жінка щоранку надіває куленепробивний жилет, ідучи на роботу. І коли вона переступає поріг із пістолетом при боці, я думаю собі, чи побачу її живою сьогодні ввечері. І кожна сирена, кожна тривога, кожнісінького разу, як по телевізору сповіщають про стрілянину чи небезпечну ситуацію, я думаю собі, чи не перебуває вона в осерді тих подій. А коли дзвонять у двері, я думаю: це сусідка прийшла позичити солі? Моя дружина, що забула ключі? Чи, може, це полісмен в однострої, який прийшов сповістити мені, що моя дружина загинула під час виконання службових обов’язків? А ця тривога, що зростає в тобі, коли вона запізнюється додому! І той неспокій, що гризе тебе, коли вона не телефонує у відповідь, хоч ти надіслав їй кілька повідомлень! А ця ненормована її робота, то вдень, то вночі, аж часом вона вкладається в ліжко тоді, коли ти встаєш, і це змушує тебе жити навиворіт! А нічні виклики, нічні від’їзди! А понаднормова робота! А скасовані вихідні! Ось яке було моє життя з тобою, Анно.

— Годі, Марку.

Та він і не думав зупинитися.

— І ось я запитую, Анно: чи поставила ти себе на моє місце бодай на кілька секунд, коли розлучалася зі мною? І чи намагалася зрозуміти ті почуття, яких я міг зазнавати? Якось ми мали зустрітися, щоб повечеряти разом у ресторані після роботи, аж Пані останньої миті отримала терміновий виклик, і я чекав кілька годин та й подався додому і вклався спати, так і не поївши. А скільки разів ти казала, що вже йдеш, мовляв, та так і не приходила, бо справа затяглася. Заради бога, невже ти не могла передоручити справу комусь із-поміж тисяч поліціянтів у тій клятій нью-йоркській поліції й прийти повечеряти зі мною? Адже поки пані Анна рятувала всіх на світі, тільки я з-поміж восьми мільйонів мешканців Нью-Йорка почувався тим, на кого вона в останню чергу звертає увагу! Що й казати, поліція відібрала в мене дружину!

— Ні, Марку, це ти мене втратив, — відтяла Анна. — Ти не зумів мене зберегти!

— Дай мені ще один шанс, благаю.

Анна довго вагалася, потім сказала:

— Я зустріла одну людину. Хорошу людину. Гадаю, навіть закохалася. Мені шкода.

Марк довго дивився на неї в понурому, холодному мовчанні. Здається, він розгубився. Урешті скрушно сказав:

— Може, ти й маєш рацію, Анно. Та не забувай, після того, що сталося в крамниці «Сабар» ти вже не та, що раніше. А цього можна було уникнути! Адже того вечора я не хотів, щоб ти туди ішла! Я ж просив тебе не відповідати на той клятий дзвінок, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— Якби ти не пішла до тієї ювелірної крамниці, якби бодай однісінький раз послухалася мене, то ми сьогодні були б разом.

Анна Каннер

Це сталося увечері 21 вересня 2012 року.