Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 80)
Джесс не хотів нікого бачити.
Я щодня приходив до нього, довго тарабанив у двері, благав відчинити. Марно. Бувало, цілі години стояв я під дверима. Та нічого не міг удіяти.
Впустив він мене аж тоді, коли я почав погрожувати, що виламаю двері, й почав гатити в них ногами. Переді мною постав привид: замурзаний, чуприна розпатлана, щоки обросли щетиною, погляд похмурий. У хаті був чистісінький рейвах.
— Чого тобі? — понуро запитав він.
— Хотів упевнитися, чи з тобою все гаразд, Джессе.
Він цинічно зареготав.
— Ох, добре мені, Дереку, так добре! Мені ще ніколи не було так добре.
І витурив мене з хати.
За два дні майор МакКенна зайшов до мого кабінету.
— Дереку, треба, щоб ти поїхав до комісаріату п’ятдесят четвертого округу в Квінсі. Твій друзяка Джесс там набешкетував, сьогодні вночі його затримала нью-йоркська поліція.
— Затримала? Як це так? Таж він уже бозна-відколи не виходить на люди.
— То, либонь, таки вирішив вийти, бо розгромив ресторан, який саме будували. Той ресторан зветься «Маленька Росія». Тобі знайома ця назва? Одне слово, знайди власника і розгреби все це лайно. І нажени йому розуму в голову, Дереку. Бо ми його не зможемо забрати назад, у поліцію.
— Я подбаю про це, — пообіцяв я.
Майор МакКенна глянув на мене.
— У тебе сумне обличчя, Дереку.
— Паршиво все це.
— Ти ходив до психолога?
Я звів плечима.
— За звичкою я приходжу сюди щоранку, пане майоре. Та, гадаю, мені вже не місце в поліції. Після того, що сталося.
— Ох, Дереку, нехай тобі всячина, — ти ж герой! Ти врятував йому життя! Ніколи не забувай: якби не ти, Джесс був би мертвий. Ти врятував йому життя!
Джесс Розенберґ
Орфея була приголомшена. Убили Коді Іллінойса, мирного власника книгарні, який ніколи не мав нічого спільного з криміналом.
Та ніч виявилася коротка і для поліції, й для мешканців міста. Звістка про друге вбивство вмить облетіла місто, і журналісти з роззявами посунули до будинку Коді. Людей нестримно тягло туди, а водночас усі були перелякані. Спершу Стефані, тепер Коді Іллінойс. Почали казати, що в місті діє серійний убивця. Громадяни заходилися організовувати добровільні патрулі. У тій обстановці загального занепокоєння передовсім належало уникнути паніки. У розпорядження голови Брауна прибули люди з поліції штату і місцевої крайової поліції для підтримання безпеки в місті.
Ми з Анною й Дереком половину ночі пробули на ногах, намагаючись з’ясувати, як могло це статися. Були ми присутні й тоді, коли доктор Ранжіт Сінґ, лікар-патологоанатом, що відразу ж прибув на місце злочину, здійснив перші констатації в цій справі. Коді вдарили в потилицю тяжкою металевою лампою, яку знайшли біля трупа всю в крові. Крім того, тіло завмерло у незвичній позі, наче він упав на коліна, а долоні були притулені до обличчя, ніби він хотів затулити очі чи протерти їх.
— Невже він благав убивцю? — запитала Анна.
— Та ні, не думаю, — відказав доктор Сінґ. — Тоді його вдарили б в обличчя, а не в потилицю. І щоб розтрощити череп у такий спосіб, вбивця мав би бути вищий за нього.
— Вищий? — перепитав Дерек. — Що ви маєте на увазі?
Доктор Сінґ коротко змалював, як воно все, на його думку, сталося.
— Коді відчинив убивці. Може, він його знав. Принаймні довіряв йому, бо ніяких слідів боротьби ми не виявили. Гадаю, він зустрів його і спровадив у вітальню. А потім обернувся до нього обличчям, і той його осліпив. Він притулив долоні до обличчя й упав навколішки. Убивця вхопив ту лампу і щосили вгатив його по потилиці. Коді був убитий на місці, та вбивця ударив його ще кілька разів, щоб упевнитися, що він мертвий.
— Зачекайте, докторе, — урвав його Дерек, — що ви маєте на увазі під словом «осліпив»?
— Гадаю, він нейтралізував його газовим балончиком. Цим пояснюються сліди від сліз на щоках і слизу на обличчі.
— Газовим балончиком? — перепитала Анна. — Як ото Джесса в помешканні Стефані Мейлер?
— Так, — потвердив доктор Сінґ.
— То ви кажете, — устряв собі і я, — що вбивця хотів упевнитися, що він мертвий, та водночас прийшов сюди без зброї й скористався лампою? Що за вбивця діє в такий спосіб?
— Той, що не хоче вбивати, але не має вибору, — відказав Сінґ.
— Він стирає сліди минулого, — пробурмотів Дерек.
— Гадаю, так, — сказав доктор Сінґ. — Хтось у цьому місті ладен піти на все, щоб зберегти свою таємницю й завадити вам завершити розслідування.
Що знав Коді? Що пов’язувало його з цією справою? Ми обшукали дім, його книгарню. Все було марно. Ми нічогісінько не знайшли.
Того ранку Орфея, штат Нью-Йорк, а потім і вся країна прокинулися під звуки останніх новин, де сповіщали про смерть Коді.
Та ще дужче, ніж загибель простого книгаря, хвилювала людей низка тих незвичайних подій. Про це навперебій говорили вже всі національні медіа, тому слід було очікувати нечуваного напливу людей до Орфеї.
Щоб відреагувати на ситуацію, в міській адміністрації відбулася термінова нарада, в якій взяли участь мер Браун, майор МакКенна з поліції штату, представники сусідніх міст, шеф Ґуллівер, Монтань, Анна, Дерек і я.
Передовсім треба було дати відповідь на таке запитання: чи відбудеться фестиваль? Уночі вирішили взяти під охорону всю театральну трупу.
— Гадаю, треба скасувати виставу, — сказав я. — Вона тільки погіршить ситуацію.
— Ваша думка ні до чого, капітане, — дуже шорстким тоном сказав Браун. — Не знаю чому, але ви маєте зуб на цього добряка Гарві.
— Добряка Гарві? — іронічно перепитав я. — Ви кажете так на чоловіка, в якого двадцять років тому відбили подругу?
— Капітане Розенберґу, — люто вигукнув Браун, — ваш тон і ваше зухвальство неприйнятні!
— Джессе, — насварився на мене майор МакКенна, — тримай при собі особисті думки. Як ти гадаєш, Кірк Гарві знає щось про вбивство чотирьох людей?
— Ми вважаємо, що може існувати зв’язок поміж п’єсою й цією справою.
— Ти так гадаєш? Може? — зітхнувши, запитав майор. — Джессе, в тебе є конкретні, незаперечні докази?
— Ні, нема, це тільки припущення, та вони відносно доведені.
— Капітане Розенберґу, — встряв мер Браун, — усі кажуть, що ви неабиякий слідчий, то я дуже поважав вас. Але мені здається, відколи ви опинилися в нашому місті, ви сієте тільки хаос, а розслідування нітрохи не рухається.
— Це відбувається внаслідок того, що петля довкола вбивці затягується, він починає непокоїтися.
— Ох, я в захваті від того, як ви пояснюєте той гармидер, що панує в Орфеї! — іронічно сказав міський голова. — Так чи так, я підтримую цю виставу.
— Пане голово, — устряв Дерек, — гадаю, Гарві кепкує з вас і не оголосить імені вбивці.
— Він, звісно, ні, але вистава його так!
— Не грайтеся словами, пане голово. Я певен, що Кірк Гарві й гадки не має, хто вбивця. Не можна ризикувати, допускаючи постановку цієї п’єси. Хтозна, як реагуватиме вбивця, подумавши, що під час вистави прозвучить його ім’я.
— Атож, — відказав мер Браун. — Такого ще не бувало. Погляньте, що коїться на телеканалах і які натовпи роззяв надворі: Орфея опинилася в центрі уваги. Вся країна забула про комп’ютерні ігри й дурнуваті телепрограми і, затамувавши подих, стежить за тим, що буде з цією виставою в театрі! Це щось надзвичайне! Те, що зараз тут відбувається, просто унікальне!
Майор МакКенна обернувся до шефа Ґуллівера.
— Яка ваша думка щодо майбутнього цієї п’єси, пане Ґуллівере?
— Я подаю у відставку, — відказав Ґуллівер.
— Як це —
— Знімаю з себе обов’язки, причому негайно, Алане. Я хочу грати в цій п’єсі. Це надзвичайна річ! Крім того, тепер я перебуваю в центрі уваги. Я ще ніколи не зазнавав такого відчуття самореалізації. Нарешті я почав існувати!