Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 47)

— Якщо ви долучите мене до друзів на мій запит, то так.

Я відразу ж це зробив. Мені це здалося потішним. Коли вона пішла, я проглянув її сторінку, світлини і визнав, що це цікаво. Досі вона була для мене тільки дівчиною, що носить пошту.

Тепер я побачив її родину, дізнався про її уподобання, про те, що вона полюбляє читати. Я відкрив для себе її життя. Стефані показала мені, як надсилати повідомлення, я вирішив написати Алісі.

Ви були на вакаціях у Мексиці?

Вона відповіла:

Таку минулої зими.

Я написав:

Прикольні світлини.

Вона знову відписала:

Дякую.

То був початок обміну інтелектуально нецікавими повідомленнями, проте я наче прилип до того діла. Геть незначущі балачки, та вони мене тішили. Увечері, коли ми з дружиною сиділи коло телевізора або ж я щось читав, розпочиналися дурнуваті розмови в Фейсбуці з Алісою.

Я. Бачив у тебе фото роману «Граф Монте-Крісто». Ти любиш французьку літературу?

АЛІСА. Обожнюю французьку літературу. В університеті я вивчала французьку.

Я. Справді?

АЛІСА. Так. Я мрію стати письменницею. І жити в Парижі.

Я. Ти пишеш?

АЛІСА. Так, роман пишу.

Я. Цікаво було б прочитати.

АЛІСА. Може, як закінчу нарешті. Ви ще на роботі?

Я. Ні, вдома. Щойно повечеряв.

Дружина, яка читала на дивані, відірвалася від книжки і запитала, що я роблю.

— Мені потрібно закінчити статтю, — відказав я.

Вона знову поринула в читання, а я дивився на екран.

АЛІСА. Що ви їли?

Я. Піцу. А ти?

АЛІСА. Я саме іду вечеряти.

Я. Куди?

АЛІСА. Ще не знаю. З друзями піду.

Я. Ага, то доброго вечора.

Розмова на цьому скінчилася, певне, вона пішла. Та за кілька годин, коли я вже ладнався спати, мені закортіло зазирнути у Фейсбук, і я побачив, що вона мені написала.

АЛІСА. Дякую.

Мені захотілося продовжити ту розмову.

Я. Гарно відбула вечір?

АЛІСА. Ох, нецікаво. Сподіваюся, у вас він був ліпший.

Я. А чому нецікаво?

АЛІСА. Мені нецікаво з однолітками. Я волію спілкуватися зі старшими людьми.

Дружина гукнула з кухні:

— Стіве, ти вже вкладаєшся?

— Іду.

Та я так застряв у тій розмові, що був на зв’язку з Алісою до третьої ночі.

За кілька днів по тому пішов із дружиною на виставку живопису і здибав у буфеті Алісу. На ній була коротка сукенка і черевички на підборах: вона була красива, мов зоря.

— Алісо, це ти? — здивувався я. — Я й не знав, що ти будеш тут.

— А я знала, що ви прийдете.

— Звідки?

— А ви отримали запрошення через Фейсбук і відписали, що прийдете.

— І ти змогла прочитати це у Фейсбуці?

— Авжеж, там усе видно.

Я всміхнувся, так це мене потішило.

— Що ти п’єш? — запитав я.

— Мартіні.

Я замовив їй обід, а потім дві склянки вина.

— З ким ви тут? — запитала Аліса.

— З дружиною. Вона чекає мене там, зараз іду до неї.

Аліса розчаровано скривилася.

— Тим гірше для мене, — сказала вона.

Повернувши із вернісажу додому, я побачив, що у Фейсбуці на мене чекає повідомлення.

Мені хотілося б випити з вами вина удвох.

Повагавшись довгенько, я відписав:

Завтра о шістнадцятій годині в барі готелю «Плаза».

Хтозна, чому мені стрілило в голову запропонувати їй піти до тієї «Плази» і хильнути. Звісно, хотілося посмакувати вина, та, крім того, вона мені подобалася й мені лестило, що я подобаюся дівчині, якій насилу двадцять п’ять років. Той бар готелю «Плаза» був останнім місцем, де я хотів би випити: воно не подобалося мені й було розташоване навпроти нашого кварталу. Отож я не міг зустріти там когось зі знайомих. Не тому, що я соромився Аліси, просто не хотів, щоб пішли чутки. О шістнадцятій годині перед «Плазою» я був уже страшенно схвильований.

Коли заходив до бару, мене охопило збудження й водночас якась нервова лихоманка. Вона вже чекала на мене, сидячи у фотелі. Я запитав, що вона хоче, і вона відказала: «Вас хочу, Стівене».

За годину по тому, набравшись шампанського, я порав її в номері готелю «Плаза». То було щось несамовите. Я подумав собі, що з дружиною в мене ніколи такого не бувало.

Була десята вечора, коли я прийшов додому. В голові сум’яття, серце калатало від того, що я допіру зазнав. Перед очима стояло те гоже тіло, яке я джиґав, ті міцненькі перса, які я стискав, та гладенька шкіра, яку цілував. Я тремтів від любовної лихоманки, мов підліток. Я ніколи ще не зраджував дружину. І ніколи навіть не думав про те. Завжди суворо осуджував тих моїх колег чи друзів, що шукали пригод поза шлюбом. Та коли провадив Алісу в той номер, то навіть про це не подумав. І вийшов звідти з одною думкою: повторити все. Мені було так добре, аж я подумав собі, що немає нічого лихого в подружній зраді. Не було навіть такого відчуття, що припустився помилки. Я просто жив, та й годі.

Дружина відчинила двері моєї кімнати й кинулася до мене.

— Де ти був, Стівене? Я так тривожилася.