Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 47)
— Якщо ви долучите мене до друзів на мій запит, то так.
Я відразу ж це зробив. Мені це здалося потішним. Коли вона пішла, я проглянув її сторінку, світлини і визнав, що це цікаво. Досі вона була для мене тільки дівчиною, що носить пошту.
Тепер я побачив її родину, дізнався про її уподобання, про те, що вона полюбляє читати. Я відкрив для себе її життя. Стефані показала мені, як надсилати повідомлення, я вирішив написати Алісі.
Вона відповіла:
Я написав:
Вона знову відписала:
То був початок обміну інтелектуально нецікавими повідомленнями, проте я наче прилип до того діла. Геть незначущі балачки, та вони мене тішили. Увечері, коли ми з дружиною сиділи коло телевізора або ж я щось читав, розпочиналися дурнуваті розмови в Фейсбуці з Алісою.
Я.
АЛІСА.
Я.
АЛІСА.
Я.
АЛІСА.
Я.
АЛІСА.
Я.
Дружина, яка читала на дивані, відірвалася від книжки і запитала, що я роблю.
— Мені потрібно закінчити статтю, — відказав я.
Вона знову поринула в читання, а я дивився на екран.
АЛІСА.
Я.
АЛІСА.
Я.
АЛІСА.
Я. Ага,
Розмова на цьому скінчилася, певне, вона пішла. Та за кілька годин, коли я вже ладнався спати, мені закортіло зазирнути у Фейсбук, і я побачив, що вона мені написала.
АЛІСА.
Мені захотілося продовжити ту розмову.
Я.
АЛІСА.
Я.
АЛІСА.
Дружина гукнула з кухні:
— Стіве, ти вже вкладаєшся?
— Іду.
Та я так застряв у тій розмові, що був на зв’язку з Алісою до третьої ночі.
За кілька днів по тому пішов із дружиною на виставку живопису і здибав у буфеті Алісу. На ній була коротка сукенка і черевички на підборах: вона була красива, мов зоря.
— Алісо, це ти? — здивувався я. — Я й не знав, що ти будеш тут.
— А я знала, що ви прийдете.
— Звідки?
— А ви отримали запрошення через Фейсбук і відписали, що прийдете.
— І ти змогла прочитати це у Фейсбуці?
— Авжеж, там усе видно.
Я всміхнувся, так це мене потішило.
— Що ти п’єш? — запитав я.
— Мартіні.
Я замовив їй обід, а потім дві склянки вина.
— З ким ви тут? — запитала Аліса.
— З дружиною. Вона чекає мене там, зараз іду до неї.
Аліса розчаровано скривилася.
— Тим гірше для мене, — сказала вона.
Повернувши із вернісажу додому, я побачив, що у Фейсбуці на мене чекає повідомлення.
Повагавшись довгенько, я відписав:
Хтозна, чому мені стрілило в голову запропонувати їй піти до тієї «Плази» і хильнути. Звісно, хотілося посмакувати вина, та, крім того, вона мені подобалася й мені лестило, що я подобаюся дівчині, якій насилу двадцять п’ять років. Той бар готелю «Плаза» був останнім місцем, де я хотів би випити: воно не подобалося мені й було розташоване навпроти нашого кварталу. Отож я не міг зустріти там когось зі знайомих. Не тому, що я соромився Аліси, просто не хотів, щоб пішли чутки. О шістнадцятій годині перед «Плазою» я був уже страшенно схвильований.
Коли заходив до бару, мене охопило збудження й водночас якась нервова лихоманка. Вона вже чекала на мене, сидячи у фотелі. Я запитав, що вона хоче, і вона відказала: «Вас хочу, Стівене».
За годину по тому, набравшись шампанського, я порав її в номері готелю «Плаза». То було щось несамовите. Я подумав собі, що з дружиною в мене ніколи такого не бувало.
Була десята вечора, коли я прийшов додому. В голові сум’яття, серце калатало від того, що я допіру зазнав. Перед очима стояло те гоже тіло, яке я джиґав, ті міцненькі перса, які я стискав, та гладенька шкіра, яку цілував. Я тремтів від любовної лихоманки, мов підліток. Я ніколи ще не зраджував дружину. І ніколи навіть не думав про те. Завжди суворо осуджував тих моїх колег чи друзів, що шукали пригод поза шлюбом. Та коли провадив Алісу в той номер, то навіть про це не подумав. І вийшов звідти з одною думкою: повторити все. Мені було так добре, аж я подумав собі, що немає нічого лихого в подружній зраді. Не було навіть такого відчуття, що припустився помилки. Я просто жив, та й годі.
Дружина відчинила двері моєї кімнати й кинулася до мене.
— Де ти був, Стівене? Я так тривожилася.