Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 49)
І все ж таки треба було стежити за своїми видатками, надто ж через те, що я заплатив за ніч у «Плазі» карткою часопису. То була перша з цілого ряду моїх помилок.
Частина друга
До поверхні
- 4
Таємниці
Джесс Розенберґ
Ми з Анною пили каву на орфейській набережній і чекали Дерека.
— То ти врешті лишив Кірка Гарві в Каліфорнії? — запитала Анна, після того, як я розповів про те, що сталося в Лос-Анджелесі.
— Брехун він, — сказав я.
Нарешті прийшов Дерек. Він був заклопотаний.
— Майор МакКенна страшенно злий на тебе, — сказав він мені. — Після того, що ти укоїв із Гарві, ти опинився за один крок від звільнення. Ти не повинен наближатися до Гарві під жодним приводом.
— Знаю, — відказав я. — Так чи так я нічим не ризикую. Кірк Гарві в Лос-Анджелесі.
— Нас хоче бачити міський голова, — сказала Анна. — Гадаю, він дасть нам добрячої прочуханки.
З погляду, що його кинув на мене мер Браун, коли ми ввійшли до його кабінету, я зрозумів, що Анна мала рацію.
— Мене поінформували про те, що ви вчинили з тим бідолашним Кірком Гарві, капітане Розенберґу. Це недостойно вашого звання.
— Цей чолов’яга хотів пошити мене в дурні, він не мав важливих відомостей про справу 1994 року.
— Ви знаєте це, бо він не заговорив під тортурами? — в’їдливо запитав мер.
— Пане голово, я зірвався і шкодую, але...
Браун не дав мені скінчити.
— Ви огидні мені, Розенберґу. І вас попередили. Якщо ви бодай пальцем зачепите цього чоловіка, я зітру вас на порох.
Аж ось Браунів помічник через інтерфон сповістив, що зараз увійде Кірк Гарві.
— То ви все ж таки викликали його? — приголомшено запитав я.
— Ну, в нього надзвичайна п’єса... — виправдовувався мер.
— Та це шахрай! — вигукнув я.
Двері кабінету відчинилися, й на порозі постав Гарві Кірк. Угледівши мене, він залементував:
— Цей чоловік не має права перебувати в моїй присутності! Він побив мене без будь-яких причин!
— Не бійся його, Кірку, — сказав Браун. — Ти під моїм захистом. Капітан Розенберґ із колегами саме зібрався йти.
Мер попросив нас покинути приміщення, й ми послухалися, щоб не нагнітати напругу.
Відразу ж після того, як ми пішли, до кабінету мера ввійшов Мета Островскі.
Якусь мить він оцінювально розглядав Гарві, потім відрекомендувався:
— Мета Островскі, найславетніший критик у цій країні, якого найдужче бояться.
— О, таж я знаю тебе, гадюко! — спопелив його поглядом Кірк. — Жабо ти плюгава, ти ж змішав мене з лайном двадцять років тому!
— Ох, ніколи не забуду твоєї дурнуватої п’єси, що всі вуха нам протурчала, бо ти щовечора читав її після «Дядечка Вані»! Вона була така жахлива, що глядачі бачити її не могли!
— Запхни свого язика в сраку, я написав найвеличнішу п’єсу за останні сто років!
— Як ти насмілюєшся хвалити себе?! — аж підскочив Островскі. — Тільки критик може вирішувати, що добре, а що ні. Я єдиний, хто може оцінити, чого варта твоя п’єса. І мій присуд буде безжальний!
— І ви скажете, що це надзвичайна п’єса! — устряв Браун, почервонівши від гніву і ставши поміж ними. — Нагадати вам про нашу домовленість, Островскі?
— Ви казали, що це буде унікальна п’єса! — запротестував Островскі. — А не якесь жахіття, що його награмузляв Кірк Гарві!
— Звідки ти взявся тут, смердюча пелько? — в’їдливо запитав Гарві.
— Як ти насмілюєшся розмовляти зі мною? — вигукнув Островскі, затуляючи рота долонею. — Я можу зруйнувати твою кар’єру, ледь клацнувши пальцями!
— Припиніть тут верзти бозна-що один із другим! — гаркнув Браун. — Ви і перед журналістами будете отак гризтися?!
Гаркнув він так, аж стіни задрижали. Запала мертва тиша. Островскі з Кірком Гарві засоромлено похнюпилися, втупившись у носаки своїх черевиків. Браун рвучко розстебнув комір сорочки і, намагаючись заспокоїтися, запитав Кірка:
— Де решта трупи?
— Акторів іще нема,— відказав Гарві.
— Як це —
Браун аж очі вирячив, не вірячи своїм вухам.
— Як це —
— Не турбуйся, Алане, — сказав Гарві. — Я все підготую за вихідні. У понеділок прослуховування, перша репетиція в четвер.
— У четвер? — мало не вдавився Браун. — Таж на підготовку вистави, що має бути оздобою фестивалю, залишається дев’ять днів!
— Цього більше, ніж досить. Я репетирую цю виставу вже двадцять років. Повір, Алане, ця вистава здійме таку бучу, що про твій гівняний фестиваль заговорять у всіх куточках країни.
— Їй-богу, Кірку, з роками ти геть здурів! — загорлав Браун у нестямі. — Я все скасовую! Провал я ще можу витерпіти, але не приниження!
Островскі єхидно захихотів, а Гарві дістав з кишені пожмаканий аркуш паперу і розгорнув його, а потім помахав ним перед очима у мера.
— Ти підписав обіцянку, сучий сину! Ти зобов’язаний випустити мене на сцену!
Тієї миті якийсь службовець прочинив двері кабінету.
— Пане голово, у залі повно журналістів, і вони вже починають хвилюватися. Вимагають обіцяної заяви.
Браун зітхнув: відступати було нікуди.
Стівен Берґдорф увійшов до будинку виконкому і попросив у приймальні, щоб його допустили в залу для преси. Назвав своє прізвище службовцеві, запитав, чи треба розписатися в документах, упевнився, що будівля обладнана камерами, які його знімали: та прес-конференція послужить йому алібі. То був великий день: він уб’є Алісу.
Того ранку він, як зазвичай, вийшов із дому. Дружині сказав, що візьме авто, щоб поїхати в передмістя на прес-конференцію. З собою він узяв Алісу. Коли ставив її валізу в багажник, вона не помітила, що в нього самого багажу немає. Аліса швидко заснула та так і спала всю дорогу, притулившись до нього. І в Стівена вмить вилетіли з голови всі думки про вбивство. Вона була така зворушлива, коли спала: як він міг навіть подумати про те, щоб убити її? Урешті почав сміятися із самого себе: та він же навіть не знав, як це воно — вбити когось! Кілометр минав за кілометром, і настрій мінявся: йому подобалося бути тут, із нею при боці. Він кохав її, хоч у них уже все було не так, як раніше. Користуючись цією мандрівкою, він подумав трохи і врешті вирішив, що порве з нею стосунки сьогодні ж. Вона підуть погуляти набережною, він пояснить їй, що далі так не може тривати, що вони повинні розлучитися, і вона зрозуміє. Зрештою, якщо він відчуває, що в них уже не ладнаються стосунки, то Аліса вочевидь відчуває це так само гостро. Вони обоє дорослі. Це буде розлучення за обопільною домовленістю. Наприкінці дня вони повернуться до Нью-Йорка, і все владнається, все буде, як і колись. Ох, він так зволікав — аж до сьогоднішнього вечора! Йому треба відновити спокій і стабільність у родині. Тільки одного він прагнув усією душею: податися на вакації до озера Чамплейн і щоб дружина клопоталася видатками, адже вона завжди так обачно розпоряджалася ними. Аліса прокинулася, коли вони заїхали до Орфеї.
— Добре спала? — чемно поцікавився Стівен.
— Та не дуже, я геть зморена. Оце тішуся, що відпочину як слід у готелі. У них такі зручні ліжка. Сподіваюся, нам дадуть ту саму кімнату, що й торік, триста дванадцяту. Ти ж попросиш, Стіві?
— У готелі? — здушеним голосом перепитав Стівен.
— А де ж іще! Гадаю, ми зупинимося в «Озерному». Ох, Стіві, на бога, тільки не кажи, що ти став жмикрутом і винайняв номер у якійсь дірі! Я й думати не хочу про якийсь убогий мотель.
Відчуваючи, як усе в нього всередині холоне, Стівен став на узбіччі й вимкнув двигун.
— Алісо, — рішуче сказав він, — нам треба поговорити.
— Стіві, що з тобою, зайчику? Ти геть пополотнів.