Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 26)

— Мені дуже хочеться, щоб у нас це було серйозно...

— Але? — зацікавлено запитала я.

— Я знаю, Анно, як захоплюється тобою твій батько. І дуже високо ставить професію адвоката. Хтозна, чи цінує він так мене.

Коли я передала ті слова батькові, він як ніколи зрадів їм. Запросив Марка до кабінету і відкоркував пляшку шампанського.

Коли Марк переповів мені той епізод, я кілька хвилин аж нетямилася від реготу. Потім узяла келих, підняла його і, наслідуючи поважний батьків голос і його патерналістську жестикуляцію, виголосила: «За чоловіка, що порає мою доньку!».

То був початок захопливої пригоди у нас із Марком, що незабаром переросла у пристрасні стосунки в найліпшому значенні того слова. Першою значною подією у наших взаєминах було те, що ми пішли обідати до моїх батьків. І тоді вперше за останні п’ятнадцять років я побачила, як батько аж засяяв, який привітний він був і запобігливий із хлопцем, що супроводжував мене. Він рішуче відмітав усіх попередніх залицяльників, а тепер ось був у захваті.

«Оце чоловік! Оце чоловік!» — вигукував він у телефон наступного дня. «Надзвичайний хлопчина!» — підспівувала на задньому плані моя матінка. «Тільки ж не прожени його, як ото тих давніших!» — набравшись нахабства, ляпнув мій батько. «Авжеж, цей — справжнісінький скарб», — додала матуся.

Другою значною подією у наших стосунках було те, що рік нашого знайомства збігся з нашими традиційними вакаціями на лижах у Британській Колумбії. Батько запропонував разом податися до Вістлера, і Марк погодився.

«Якщо витерпиш п’ять вечорів підряд із моїм батьком, надто ж за грою в скрабл, то заслужиш медаль».

Він не лише витерпів, а й тричі виграв у батька. Додам сюди, що на лижах їздив він як бог і що останнього вечора, коли ми обідали у ресторані, чоловіка за сусіднім столиком спіткав серцевий напад. Марк викликав швидку допомогу, а поки вона їхала, робив усе, що міг, аби продовжити тому чоловікові життя.

Чоловіка порятували й відвезли до лікарні. Поки санітари несли його на ношах до автомобіля, лікар захоплено потиснув Маркові долоню. «Ви врятували життя цьому чоловікові, пане. Ви герой». Йому аплодував увесь ресторан, а господар відмовився взяти з нас платню за вечерю.

Цей анекдот через півтора року мій батько розповів під час святкування нашого шлюбу, щоб пояснити гостям, який винятковий хлопець той Марк. А я просто-таки сяяла в моїй білій сукні, закохано дивлячись на чоловіка.

Шлюб наш триватиме менше року.

Джесс Розенберґ

Четвер, 3 липня 2014 року

За двадцять три дні до фестивалю

З «Орфея кронікл»

СМЕРТЬ СТЕФАНІ МЕЙЛЕР: ЧИ ПОВ’ЯЗАНА ВОНА З ТЕАТРАЛЬНИМ ФЕСТИВАЛЕМ?

Убивство молодої журналістки «Орфея кронікл» Стефані Мейлер, що її тіло знайшли в Оленячому озері, збурило все місто. Люди схвильовані, муніципалітет перебуває під тиском на початку курортного сезону. Невже вбивця ходить поміж нами?

У автомобілі Стефані знайшли записку, де згадується театральний фестиваль, і це змушує припустити, що вона заплатила життям за слідство, яке провадила для нашої газети, про вбивство 1994 року засновника фестивалю, міського голови Ґордона, а також його родини.

Анна показала газету нам із Дереком, коли ми зустрілися уранці в крайовому центрі поліції штату, де лікар-патологоанатом, доктор Ранжіт Сінґ, повинен був ознайомити нас із першими результатами розтину тіла Стефані.

— Тільки цього бракувало! — роздратовано вигукнув Дерек.

— Дарма я сказав про ту записку Майклові, — мовив я.

— Я зустріла його в кафе «Афіна», перш ніж прийти сюди, здається, він близько взяв до серця смерть Стефані. Сказав, що почувається трохи винним у ній. А що з результатами експертного відділу?

— На жаль, сліди автомобіля на узбіччі шосе номер сімнадцять не надаються до вивчення. Зате черевичок належить таки Стефані, а клапоть тканини віддертий від футболки, що була на ній. Також виявили слід її черевичка на узбіччі шосе.

— Це означає, що вона перетнула ліс у цьому місці, — виснувала Анна.

Нашу розмову урвав прихід доктора Сінґа.

— Дякуємо, що так швидко виконали цю роботу, — сказав йому Дерек.

— Я хотів, щоб ви просунулися вперед, поки не настане свято Четвертого липня, — відказав він.

Доктор Сінґ був елегантний і ґречний чоловік. Він надів окуляри і почав читати основні пункти експертного висновку.

— Я виявив досить незвичні речі, — сказав він спершу. — Стефані Мейлер померла від утоплення. У її легенях і в шлунку багато води, а в трахеї болото. Значні сліди ціанозу і дихальної недостатності, видно, що вона боролася чи радше відбивалася: я виявив на шиї гематоми від широкої долоні, тобто її міцно вхопили за шию, щоб занурити голову у воду. Мул у неї на зубах і на губах, а також у волоссі, це означає, що її голову тримали у мілкій воді.

— Її зґвалтували перед тим, як утопити? — запитав я.

— Слідів від сильних ударів нема, це дає змогу виснувати, що її не побили. Сексуального насильства теж не було. Гадаю, Стефані тікала від свого вбивці, й він наздогнав її.

— Він? — перепитав Дерек. — То це був чоловік?

— З огляду на те, що треба володіти силою, аби утримати когось у воді, я гадаю, що то радше був чоловік. Але могла бути і фізично сильна жінка, чом би й ні?

— То вона бігла через ліс? — запитала Анна.

Сінґ кивнув.

— Також я виявив численні садна і подряпини від ударів гілляк на обличчі та руках. Є також сліди і на підошві босої ноги, тож можна зробити висновок, що вона бігла лісом і покалічила ступню ноги об хмиз і камінці. Під її нігтями сліди землі. Гадаю, на березі вона впала, і вбивці залишалося тільки занурити її головою у воду.

— Отож це було вбивство за обставинами, — сказав я. — Той, хто скоїв його, не збирався її вбивати.

— Я теж зробив такий висновок, Джессе, — сказав доктор Сінґ і показав нам світлину широкого плану плечей, ліктів, рук і колін Стефані.

Там були брудні червонясті плями.

— Наче опіки, — пробурмотіла Анна.

— Атож, — підтвердив Сінґ. — Це сліди від відносно поверхового тертя, в яких я знайшов бітум і гравій.

— Бітум? — перепитав Дерек. — Не певен, що встигаю за твоєю думкою, док.

— Зважаючи на локалізацію саден, — пояснив доктор Сінґ, — вони постали внаслідок зіткнення з асфальтом, тобто з дорожнім покриттям. Це означає, що Стефані самохіть вистрибнула на ходу з автомобіля, а потім побігла у ліс.

Сінґові висновки підтвердилися двома важливими свідченнями. Першим була розповідь одного хлопчини, що перебував у тій місцині на канікулах разом із батьками і щовечора відпочивав на пляжі з гуртом приятелів, там, де ми знайшли авто Стефані. Його допитала Анна, адже батьки, стривожені галасом, який здійняла преса, звернулися до нас, вважаючи, що, може, їхній син бачив щось важливе. Виявилося, що вони мали рацію.

Згідно з висновками доктора Сінґа, смерть Стефані настала вночі з понеділка на вівторок, тобто тієї ночі, коли вона зникла. Підліток пояснив, що в понеділок 23 червня він відійшов од гурту, щоб зателефонувати своїй подрузі в Нью-Йорк.

— Я сів на камені, — розповідав він. — Звідти видно було паркувальний майданчик, пам’ятаю, він був порожній. Аж ось побачив молоду жінку, що спустилася стежиною, вона вийшла з лісу. Вона зачекала до 22 години 30 хвилин, добре пам’ятаю той час, саме тоді я скінчив розмову. Зафіксував це, бо глянув на телефон. Тієї миті на майданчик підкотило авто. Фари висвітили її, тому я добре її розгледів, це була молода жінка в світлій футболці. Шибка з боку пасажира була опущена, дівчина обмінялася кількома словами з водієм, потім сіла спереду. Авто відразу ж поїхало. То це та дівчина, яку вбили?

— Побачимо, — відказала Анна, щоб зайве не приголомшувати хлопчину. — Можеш змалювати те авто? Може, помітив якусь подробицю, що тобі запам’яталася? Може, запам’ятав номер? Бодай частину його? Або ж назву штату?

— Ні, на жаль.

— А водій був чоловік чи жінка?

— Не можу сказати. Було занадто темно, і все це сталося дуже швидко. Та й не надто я звертав увагу. Якби ж то знав...

— Ти й так дуже нам допоміг. Отже, ти підтверджуєш, що вона добровільно сіла в авто?

— Так, цілком! Вона чекала його, немає сумніву.

Отож хлопчина був останнім, хто бачив Стефані живою. До його показань додалося свідчення мандрівного комерсанта з Гіксвілла, що з’явився до крайового центру поліції штату. Він сказав, що приїжджав до Орфеї в понеділок 23 червня побачитися з клієнтами.

— Я покинув місто десь о 22 годині 30 хвилин, — пояснив він. — Подався сімнадцятим шосе, щоб виїхати на автостраду. Порівнявшись із Оленячим озером, побачив авто, що стояло на узбіччі, двигун був увімкнений, передні двері відчинені навстіж, певна річ, це мене зацікавило, отож я збавив ходу, подумав, що комусь, може, потрібна допомога. Таке часом трапляється.

— Котра година була?

— Десь 22 година 50 хвилин. Принаймні без чогось 23 година, це я можу сказати з певністю.

— Тож ви пригальмували, і що?

— Я збавив ходу, так, бо мені той автомобіль, що так стояв, видався дивним. Роззирнувся довкруги і побачив постать людини, що підіймалася схилом. Тоді я подумав, що це комусь припекло подзюрити. Більше я над тим не замислювався. Подумав собі, що якби тій особі потрібна була поміч, то вона подала б знак. Я поїхав, повернувся додому і більше тим не переймався. І тільки почувши про вбивство на березі Оленячого озера, що сталося у понеділок увечері, пов’язав із тією звісткою те, що я бачив, і подумав, що, може, це важливо.