Жоэль Диккер – Зникнення Стефані Мейлер (страница 25)
Відпровадивши того вечора Брауна додому, Анна зупинилася на паркувальному майданчику на набережній, над океаном. Крізь опущені шиби до автівки доносилася втішна вечорова теплінь. Бути вдома самій їй не хотілося, ще менше кортіло самій вечеряти в ресторані, тож вона зателефонувала Лорані. Але подруга була в Нью-Йорку.
— Не розумію тебе, Анно, — сказала Лорана. — Коли ми разом вечеряємо, ти тікаєш за першої ж нагоди, а як я оце в Нью-Йорку, то пропонуєш мені повечеряти?
Анна не мала настрою гратися в перемовини, тож поклала слухавку і купила вечерю на винос у забігайлівці, що була тут-таки, на набережній. Потім подалася до свого кабінету в комісаріаті й почала їсти, розглядаючи магнітне панно, де були зауваги до слідства. Аж помітила написані там слова «Кірк Гарві» і згадала, що казав Льюїс Ербан про вимушений переїзд колишнього начальника поліції до підвалу. Там і справді було приміщення, що мало служити коморою для непотребу, і вона вирішила спуститися туди. Відчинивши двері, відчула, що їй якось аж недобре стало, бо уявила Кірка Гарві, який тут сидів двадцять років тому.
Світла там не було, тож вона дістала ліхтарик. Кімната була захаращена стільцями, шафами, столами без ніжок і коробками з картону. Вона пропхалася тим меблевим цвинтарем, аж зупинилася перед закуреним столом з лакованого дерева, де лежало чимало всілякого мотлоху, поміж яким вона побачила металеву підставку, де було викарбувано: «ШЕФ К. ГАРВІ». Таки то був його стіл. Вона висунула чотири шухляди. Три піддалися легко, а четверта була замкнена. Анна взяла цвяхотяг у сусідній майстерні, й шухляда відскочила з сухим тріском. Усередині лежав пожовклий від часу аркуш паперу, на якому рукою було написано:
Анна Каннер
Нічого так я не люблю, як нічні патрулювання в Орфеї.
Нічого так я не люблю, як оті тихі, спокійні вулиці, що купаються в літеплі липневої ночі, оте небо кольору морської блакиті, поцятковане сяйливими зорями. Їдеш собі супокійними сонними кварталами, де зачинені всі віконниці. Ще можна вряди-годи зустріти перехожого, що потерпає від безсоння, або щасливих мешканців, які, втішаючись нічною порою, сидять на терасах і вітають тебе дружніми помахами рук.
Нічого так я не люблю, як оті вулиці зимового середмістя, коли раптом починається завірюха, що укриває землю товстою верствою білого снігу. Оту мить, коли почуваєшся єдиною людиною на землі, яка не спить, і, поки снігоприбиральні машини ще не заходилися згрібати той сніг, можеш перша лишити свій слід на білій поверхні. Вийдеш собі з автівки, пройдеш сквером, наслухаючи, як рипить під ногами сніг, і з утіхою наповниш свої легені тим бадьористим, морозяним повітрям.
Нічого так я не люблю, як побачити вдосвіта лисицю, що непоквапом біжить собі головною вулицею у своїх справах.
Нічого так я не люблю, як дивитися, коли сходить сонце над океаном, причому за будь-якої пори року. Ось краєчок темного неба починає яріти рожевим сяєвом, потім воно наливається помаранчевою барвою, і над морськими бурунами поволі з’являється ота червона полум’яна куля.
Я перебралася до Орфеї за кілька місяців по тому, як підписала папери про розлучення.
Заміж вийшла поспішно, за чоловіка, переповненого чеснотами, але недоброго. Гадаю, так швидко я побралася з ним через мого батька.
Ми з батьком завжди були дуже тісно пов’язані, і зв’язок той був дуже міцний. Відколи себе пам’ятаю, ми з ним були як два пальці на руці. Що робив мій батько, те і я хотіла робити. Що він казав, те я повторювала. Куди ішов, туди і я прямувала.
Мій батько полюбляє грати в теніс. Я теж граю в теніс, у тому самому клубі, що й він. Неділями ми частенько грали з ним одне проти одного, і що більше років спливало, то коротші ставали наші матчі.
Мій батько полюбляє грати у скрабл. Так сталося, що і я полюбляю цю гру. Ми частенько збували час у Вістлері, в Британській Колумбії, каталися там на лижах. Після вечері сідали в готельній вітальні й бралися до скраблу, ретельно записуючи партію за партією й рахунок кожного з нас. Батько мій — адвокат, він закінчив Гарвард, тож цілком природно, що, навіть не замислюючись, я теж подалася вивчати право до Гарварду. У мене було таке відчуття, що це те, чого я давно хотіла.
Мій батько завжди пишався мною. Тим, як я грала в теніс, у скрабл, тим, як навчалася в Гарварді. Чим завгодно. Він ніяк не міг натішитися компліментами, які йому казали про мене. Понад усе подобалося, коли йому казали, яка я розумна і вродлива. Він страшенно гордився, бачачи, як звертаються на мене всі погляди, коли виходжу на люди, хоч під час вечірки, де ми з’являлися з ним удвох, хоч на тенісних кортах чи в готельній вітальні у Вістлері. Та водночас він лихим оком дивився на всіх моїх хлопців. Від шістнадцяти до сімнадцяти років мого віку жоден хлопець, із яким я гуляла, не був, на його думку, достатньо добрий, гарний і розумний для мене.
— Ох, Анно, — казав він, — ти заслуговуєш ліпшого!
— Таж я кохаю його, тату, хіба це не головне?
— То ти хочеш побратися з цим хлоп’ягою?
— Тату, мені сімнадцять років! Я вже не дитина!
Що далі тривали мої стосунки з тим хлопцем, то дужче опирався цьому мій батько. Не прямо, але досить-таки підступно.
Якесь ущипливе зауваження, якась подробиця, що на неї він звертав мою увагу, спостереження, що його він мені висловлював, — усе це поволі, але неухильно щоразу руйнувало той образ коханого, що склався в мене. І врешті я таки поривала з ним, певна, що сама виступаю ініціаторкою цього розриву стосунків, чи принаймні хотіла в це вірити. А найгірше було те, що коли я зав’язувала нові стосунки, батько казав мені: «Знаєш, той попередній твій друг був такий гарний хлопчина, — шкода, що у вас із ним нічого не вийшло, — а в цьому, правду тобі скажу, не знаю, що ти знайшла». І щоразу я ловилася на той гачок. Та й чи справді була я така дурепа, що батько впливав на мої розриви з хлопцями? А може, я сама поривала з ними, причому не з конкретних причин, а тому що не могла зважитися кохати хлопця, який не був до вподоби моєму батькові. Гадаю, я не могла уявити, що кохатимуся з кимось, кого він не любить.
Скінчивши Гарвард і вступивши до адвокатської колегії в Нью-Йорку, я почала працювати в батьковому адвокатському бюро. Це тривало рік, наприкінці якого я виявила, що правосуддя, таке величне на перший погляд, насправді дуже повільна машина, коштує дорого, потребує чималої тяганини і геть перевантажена, тож навіть переможці не здобувають нічого. Дуже швидко я втямила, що ліпше послужила б правосуддю, якби застосовувала його ще на початку, заздалегідь, й що робота на вулиці приносила б більшу користь, ніж балачки в кабінетах. На превеликий жах моїх батьків, я вступила до поліційної школи НДП[4] — батько особливо був приголомшений і дуже недобре поставився до того, що я покинула його бюро, та вважав, що це минуща примха, а не відмова від адвокатської діяльності, і що я покину ту школу, не скінчивши її. Я таки закінчила її через рік найкращою ученицею на курсі, з похвальними відгуками всіх моїх інструкторів, і в званні інспектора вступила до кримінальної бригади п’ятдесят п’ятого округу.
Мені відразу ж припала до вподоби робота, надто отими невеличкими щоденними перемогами, завдяки яким я усвідомила, що хоч життя й жорстоке, та добрий поліціянт може його поправити.
Моє місце в батьковому бюро було вільне, тож його віддали досвідченому адвокатові, що звався Марк і був на декілька років старший від мене.
Вперше почула я про Марка під час родинної вечері. Мій батько був у захваті від нього. «Блискучий юнак, обдарований, гарний, — сказав він мені. — У нього є все. Він навіть у теніс грає». І вперше в моєму житті я почула: «Не сумніваюся, він сподобається тобі. Хочу, щоб ти з ним побачилася». А мені саме дуже кортіло зустрічатися з кимось. Мої стосунки з хлопцями закінчувалися нічим. Після того, як я скінчила школу поліції, мої побачення сягали не далі першої вечері з ними чи першого виходу на люди: дізнавшись, що я працюю в поліції, та ще й у кримінальній бригаді, люди страшенно зацікавлювалися й засипали мене запитаннями. Попри моє бажання, я привертала загальну увагу, всі на мене дивилися, мов на диво якесь. І моя дружба з хлопцем припинялася, бо він казав мені: «Тяжко водитися з тобою, Анно. Людей цікавиш тільки ти, а я наче не існую для них. Гадаю, мені потрібна дівчина, з якою я почувався б вільніше».
Урешті я таки побачилася з тим славетним Марком, сталося це пополудні, коли заглянула до батькового кабінету, й відразу стало зрозуміло, що в нього немає тих комплексів, що в давніших моїх залицяльників: своїм природним чаром він приваблював погляди і зосереджував на собі всі розмови.
Він міг побалакати на будь-яку тему, майже усе вмів робити, а як не вмів, то захоплювався роботою інших людей. Я дивилася на нього, як не дивилася досі на жодного хлопця, може, тому що мій батько був у захваті від нього. Він просто-таки обожнював його. Марк був його улюбленцем, вони навіть почали грати у теніс удвох. Батько був у захваті, коли розповідав мені про нього.
Марк запросив мене випити з ним кави. Між нами відразу ж наче струм пробіг. У ньому наче алхімія нуртувала, якась несамовита потуга. Третю каву він приніс мені в ліжко. Ні він, ні я нікого не казали про це моєму батькові, аж урешті, як ми вечеряли разом, він мовив: