Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 50)

Посеред долини, біля річки, що вийшла з берегів, бачу високу базальтову стелу, на якій перед тим, як піти на війну, я висік східно-західну лінію і два обернуті трикутники з якірними кільцями, що утворюють зірку Соломона. Стела встояла під вітром і дощем, вона лише трохи більше вгрузла в землю, посеред цієї пустки вона нагадує монумент початку роду людського. Той, хто знайде її, чи ж зрозуміє, що вона означає? Долина Англійської затоки поховала свою таємницю, зачинила ворота, які лише на мить наважилась відкрити мені одному. Мене востаннє вабить туди, куди зараз падають промені сонця, що торкається горизонту, — до входу до улоговини на східному схилі кручі. Але коли я туди дістаюся, то лише бачу, що від ударів стихії частина кручі обвалилась, перекривши доступ до яру. Потік болота, що рвонув звідти, зніс усе на своєму шляху, серед іншого й той старий тамаринд, приязну тінь якого я так любив. Через рік і від цього дерева залишиться лише могилка, з якої виткнеться кілька колючих кущів.

Я довго стояв і слухав шум долини. Бурхливу течію річки, яка несе дерева і каміння, дзюрчання води серед скель і сланців, а вдалині — безперервне рокотання моря.

Протягом тих двох днів, які залишились у мене до від’їзду, я невідривно дивлюсь на долину. Щодня на світанку виходжу зі своєї вузької кімнати у китайському готелі, підіймаюся до Командорової Вежі. В долину більше не спускаюся. Сиджу серед чагарників поблизу зруйнованої вежі і дивлюся на довгу чорно-червону долину, на якій від мене не залишилося і сліду. В морі неймовірна, застрягла на коралових рифах, нерухома корма Зети приймає на себе удари хвиль. Думаю про капітана Бредмера, тіла якого так і не знайшли. Кажуть, що він був сам на кораблі і навіть не намагався врятуватись.

Сумна прощальна картина залишилася у мене від Родриґеса, я стою на палубі юного Фреґата, що, здригаючись від працюючих двигунів усім своїм залізним корпусом, виходить у відкрите море. Наче на противагу стрімким оголеним горам, які сяють під вранішнім сонцем, на скелях над морською безоднею, назавжди, нагадуючи викинутого на берег кашалота, закляк розбитий скелет Зети, і над ним уже кружеляє зграя морських птахів.

Мананава, 1922 рік

Після мого повернення до Форест-Сайду все стало чужим і мовчазним. Старий будинок, Лаура називає його бараком, нагадує корабель з пробоїнами, що його якось латають шматками заліза й руберойду. Сирість і гниття доконають його. Мем більше не розмовляє, не ворушиться, майже не їсть. Я дивуюся мужності Лаури, яка день і ніч біля неї. Я на таке не здатен. Іду з дому, тиняюся тростиновими дорогами неподалік від П’ятнадцяти Кантонів, там, звідки видно вершини Труа Мамель і протилежний край неба.

Треба влаштовуватись на роботу і, порадившись з Лаурою, я наважуюся знову звернутися у контору W.W.West, якою зараз керує мій кузен Фердинанд. Дядько Людовік постарів, він облишив справи, живе у будинку, який збудував поблизу Ємена, там, де колись починалися наші землі. Фердинанд зустрів мене зі зневажливою іронією, яка раніше розізлила б мене. Зараз мені байдуже. Коли він сказав:

— Отже, ви повернулися на місця, які вам…

Я підказав:

— Не дають спокою?

І коли він заговорив про «героїв війни, яких ми вже бачили», я навіть не смикнувся. На завершення він запропонував мені місце помічника десятника на їхніх плантаціях в Медині, я був змушений погодитись. І ось я — сирдар!

Живу у хижі поблизу Бамбу, кожного ранку верхи об’їжджаю плантації, аби наглядати за роботою. Пополудні я — у ґвалті цукроварні, наглядаю за прибуттям тростини, жому, якістю меляси. Виснажлива робота, але краще така, аніж сидіти в задушливих кімнатах W.W. West. Директор цукроварні — англієць на прізвище Пілінґ, його надіслала Сільськогосподарська компанія з Сейшельських островів. Спочатку, налаштований Фердинандом, він поводив себе упереджено. Але він справедлива людина, і в нас склалися чудові стосунки. Він розповідає про Шамарель, куди сподівається поїхати. Якщо його туди переведуть, він обіцяє, що допоможе мені теж туди переїхати.

Ємен — це самотність. Уранці на безмежні поля, наче справжня армія лахмітників, прямують робітники й одягнені у мішковину жінки. Шерех серпів зливається в повільний ритмічний шум. На краю поля з боку Валгали чоловіки розбивають «пеньки», важкі камені, аби скласти з них піраміди. Верхи я об’їжджаю плантації, слухаю шерех серпів і гавкіт сирдарів. Обливаюсь потом. На Родриґесі сонячні удари супроводжувалися сп’янінням, я бачив, як на камінні, на вакоа спалахували лелітки. Тут самотність спеки вражає серед темно-зелених просторів тростини.

Тут я думаю про Мананаву, останнє місце, яке у мене залишилося. Вона в мені дуже давно, відтоді як ми з Дені ходили до витоків річки. Часто, коли верхи я їду вздовж тростинових полів, я дивлюся на південь і уявляю схованки біля джерела, де починаються річки. Знаю, що саме туди кінець кінцем поїду.

Сьогодні я бачив Уму.

Почалося рубання молодої тростини вгорі на плантаціях. Чоловіки й жінки зійшлися з усього побережжя, зі схвильованими обличчями, тому що вони знають, на роботу візьмуть лише третину. Решта, голодні, будуть змушені повернутися додому.

Дорогою до цукроварні, узбіччям іде жінка в ґанні. Озирається, дивиться на мене. Незважаючи на велике біле покривало, яким закрите її обличчя, я упізнаю її. Але вона вже зникла у натовпі, який ділиться і розходиться полями. Я намагаюся наздогнати її, але наштовхуюся на неприйнятих на роботу чоловіків і жінок, решту огортає щільна хмара пилу. Коли дістаюся поля, то бачу лише густу зелену хвилю тростини, яку колише вітер. Сонце обпікає суху землю, моє обличчя. Я біжу навмання полем, потім стежкою і кричу: «Ума! Ума!..»

Час від часу жінки у ґанні підводять голову, припиняють жати траву між тростиною. Грубим голосом на мене гримає сирдар. Трохи наляканий, я запитую його, чи є тут манафи. Він не розуміє запитання. Люди з Родриґеса? Він хитає головою. Вони тут є, але зараз вони у таборі біженців, десь під Морном на березі Креольського струмка.

Щодня шукаю Уму, вранці — на дорозі, якою приходять ґанні, увечері — перед конторою рахівника під час видачі платні. Жінки вже здогадалися, вони глузують з мене, перепитують, жартують. То ж я більше не наважуюся шукати на дорогах серед плантацій. Чекаю приходу ночі, аби йти в поля. Запитую у дітей, які збирають рештки їжі. Вони не бояться мене, знають, що я не видам їх. Скільки років зараз Шрі?

Цілими днями верхи об’їжджаю плантації, у куряві, під пекучим сонцем. Чи ж тут вона? Всі жінки в ґанні схожі на неї, тендітні постаті, зігнуті над власною тінню, жнуть серпами, сапають. Ума показалася лише один раз, як колись біля Очеретяної річки. Пригадую нашу першу зустріч, коли вона бігла долиною між чагарями, коли підіймалася в гори, спритна, наче сарна. Може, це мені наснилося?

У такому стані я вирішую все полишити й від усього відмовитися. Ума повідомила мені, що робити, сказала про це у свій спосіб, без слів, просто показавшись мені, як міраж, серед цих людей, що прийшли працювати на землях, які ніколи не стануть їхніми: чорні, індуси, метиси, сотні чоловіків і жінок, щодня, тут, у Ємені, у Валгалі чи Медині, у Феніксі, у Мон Дезер, у Солітюд, у Форбасі. Сотні чоловіків і жінок збирають каміння і складають з нього мури і піраміди, корчують пеньки, орють, саджають молоді пагони тростини, потім, під час росту рослин, обривають пасинки, обламують суцвіття, прополюють ґрунт і, коли настає літо, квадрат за квадратом рухаються плантаціями і рубають тростину, з ранку і до вечора, зупиняються лише для того, аби нагострити інструменти, і знову рубають, поки не почнуть стікати кров’ю обідрані гострим листям руки-ноги, поки не знудить від спеки і не потемніє в очах.

Майже не усвідомлюючи того, я перетнув плантації у південному напрямку, туди, де стоїть димар старої зруйнованої цукроварні. Море — недалеко, але його не видно й не чутно. Тільки у блакитному небі час від часу пролітають вільні морські птахи. Тут чоловіки піднімають цілину. Під пекучим сонцем складають на вози чорне каміння, заступами риють землю. Помітивши мене, припиняють роботу, наче чогось бояться. Тоді я підхожу до воза, починаю вибирати із землі каміння і складати його на віз. Ми працюємо без зупинки, а сонце тим часом починає спускатися до горизонту, обпікає наші обличчя. Коли один віз наповнюється камінням і пеньками, під’їжджає інший. Старі мури тягнуться вдалину, можливо, до берега моря. Я думаю про рабів, які збудували їх, тих, яких Лаура називає святими, тому що вони померли на полях, про тих, які втекли в гори, на південь, до Морна… Сонце вже майже сіло. Як на Родриґесі, мені здається, що його вогонь сьогодні очистив мене, звільнив.

До мене підходить жінка в ґанні. Стара індіанка з висушеним обличчям. Вона принесла робітникам казан з кислим молоком, зачерпуючи його дерев’яною мискою, по черзі дає людям напитися. Коли підходить моя черга, вона вагається, потім протягує мені миску. Кисле молоко освіжає моє обпалене порохом горло.

Віддаляється останній віз з камінням. Надривний свист пари з котла вдалині означає кінець робочого дня. Люди неквапно збирають свої знаряддя праці і йдуть з поля.