Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 5)
У ту мить ми подумали, що це перемога. Ми про це ніколи не говорили, і ніхто так і не дізнався, що відбулося тієї пообідньої пори. Фердинанда ми майже не бачили в усі наступні роки. До речі, саме того року, коли стався ураган, його батько віддав його у Королівський коледж. Ми не знали, що все скоро зміниться, що то були наші останні дні в урочищі Букан.
Це вже зараз ми з Лаурою усвідомили, що тоді не все йшло на лад у батькових справах. Він ні з ким про це не говорив, гадаю, навіть з Мем, аби не тривожити її. Проте ми добре відчували, що щось відбувалося, здогадувалися. Якось, коли ми, як зазвичай, були на горищі біля підшивок старих газет, Лаура мені сказала: «Банкрутство, що воно означає — це банкрутство?»
Вона не ставить прямо це запитання, тому що сумнівається, чи я знаю відповідь на нього. Це слово тут, вона його чула, воно крутиться у неї в голові. Пізніше вона повторює інші слова, які теж лякають: іпотека, арешт, застава. На великому аркуші, списаному тонкими, наче сліди від мух, цифрами, що на письмовому батьковому столі я поспіхом читаю два загадкові слова англійською:
Багато разів я пробуджувався серед ночі від гулу голосів. Мокра від поту нічна сорочка липне до тіла, я прослизаю в коридор, йду до дверей освітленої їдальні. Крізь прочинені двері чую серйозний батьків голос, потім інші незнайомі голоси, які йому відповідають. Про що вони розмовляють? Навіть якби я чув кожне слово, я не зміг би зрозуміти. Але я не чую слів. Я чую лише гамір голосів, дзенькіт склянок, які дзвенять на столі, совання ніжок стільців по підлозі, рипіння крісел. Можливо, Мем теж там, як завжди, поруч з батьком, як під час обідів? Але міцний запах тютюну підказує, що ні. Мем не любить диму від сиґар, певно, вона у своїй кімнаті, у своєму металевому ліжку, теж дивиться на смужку жовтого світла, що б’є з прочинених дверей, слухає шум незнайомих голосів, як і я, зачаївшись у тіні коридору, поки мій батько говорить, говорить, говорить… Потім я повертаюся до кімнати і прослизаю під москітну сітку. Лаура не ворушиться, але я знаю, вона не спить, її очі широко розплющені у пітьму, вона теж слухає голоси в протилежному кутку будинку. Витягнувшись на своєму ремінному ліжку, я чекаю, тамуючи дихання, поки не почую шум кроків у саду, скрипіння ободів брички, яка віддаляється. Ще чекаю шуму з моря, невидимого нічного прибою, коли вітер почне свистіти серед глиці філао і стукати віконницями, коли крокви на даху почнуть рипіти, наче корпус старого вітрильника. Лише тоді я зможу заснути.
Найкращі уроки мені дає Дені. Він розповідає про небо, про море, про печери біля підніжжя гір, про поля під паром, де ми того літа разом бігали серед чорних пірамід креольських мурів. Інколи ми виходимо на світанку, коли вершини гір ще в заволоці туману і відплив оголяє далекі рифи. Минаємо плантації алое, рухаючись довгими, сповненими тиші шляхами. Дені йде попереду, я бачу його високу, тонку і гнучку, наче танцюючу, постать. Тут він не гавкає, як на полях тростини. Час від часу зупиняється. Нагадує собаку, що взяв слід дикого звіра, кролика, дикобраза. Коли він зупиняється, піднімає трохи праву руку, як сиґнал, я теж зупиняюся і слухаю. Слухаю шум вітру серед стебел алое, а також стукіт власного серця. Перше світло спалахує над червоною землею, освітлює темне листя. На вершинах гір тане туман, небо стає ясним. Я уявляю блакитний колір моря біля коралових рифів і чорний в гирлі річок. «Дивись!» — каже Дені. Він зупинився на стежці, показуючи на гору біля ущелини Чорної річки. Дуже високо в небі я бачу птаха з довгим білим хвостом, який пливе на повітряних потоках, його голова трохи повернута набік. «Фаетон», — каже Дені. Я його бачу вперше. Він повільно кружляє над глибокими яругами, потім зникає десь біля Мананави.
Дені крокує далі. Ми йдемо вузькою долиною Букана в гори. Перетинаємо старі поля тростини, зараз вони під паром, за нами залишаються невисокі стіни з лави і хащі колючих кущів. Я вже не у своїх володіннях. Я — на чужій території, земля Дені і його чорної рідні з іншого боку, людей з Шамарель, з Чорної річки, з Каз Руаяль. Віддаляючись від Букана і підіймаючись у ліс, в гори, Дені стає розкутішим, більше говорить, здається вільнішим. Тепер він іде повільно, його рухи легкі, навіть обличчя світлішає, він чекає на мене на лісовій дорозі, усміхається. Показує мені гори, що перед нами праворуч: «Великий Луї, гора Червона Земля». Нас оточує тиша, вітер вщух, я більше не відчуваю запаху моря. Чагарі такі щільні, що ми змушені рухатися руслом потічка. Я роззувся, зв’язав шнурки черевиків і повісив їх на шию, як завжди це роблю, коли йду з Дені. Ми чалапаємо холодним струмком по гострих камінцях. На звивинах потічка Дені зупиняється, вдивляється у воду в пошуках крабів чи раків.
Сонце вже високо в небі, коли ми дістаємося до верхів’їв Букана, зовсім близько від гір. Січнева спека важка, в лісі важко дихати. Плямисті комарі вилазять зі схованок і танцюють перед очима, я бачу також, як вони літають навколо пухнастого волосся Дені. На березі потічка Дені знімає сорочку і починає збирати в неї листя. Я підходжу, аби подивитися на темно-зелене листя, вкрите сірим пушком, яке він складає у свою сорочку, як у мішок. «Сон-трава», — каже Дені. Він наливає трохи води на листок і простягає його мені. Тримаючись на тонких ворсинках, вода переливається, немов живий діамант. А далі він знову збирає інше листя: «Укрий-трава». На стовбурі одного дерева показує мені ліану: «Семилітня ліана». Листя, схоже на розчепірені лапи, розгорнулося у формі серця: «Дерево фаам». Я знав, що стара Сара, сестра капітана Кука, дідуся Дені, була знахаркою, що вона робила цілющі напої і привороти, але сьогодні Дені вперше взяв мене на збирання трав для неї. Сара — малагасійка, вона прибула з Великої Землі з Куком, дідусем Дені, коли ще були раби. Якось Кук розповів нам з Лаурою, що йому було так страшно, коли він прибув до Порт-Луї з іншими рабами, що виліз на дерево в Інтендантстві і не хотів звідти злазити, тому що гадав, що його з’їдять прямо там, на причалі. Сара живе на Чорній річці, раніше вона навідувалася до брата і нас з Лаурою дуже любила. Зараз вона вже стара.
Дені продовжує йти вздовж потічка до джерела. Води вже мало, вона чорна, густа на базальтових валунах. Спека така, що Дені освіжає собі обличчя і тіло джерельною водою і радить мені зробити те саме. Я п’ю з джерела свіжу приємну воду. Дені знову йде переді мною дном вузької яруги. Несе на голові свій вузол з листям. Інколи зупиняється, показує на дерево в лiсових хащах, рослину, ліану: «бензойне дерево», «дикий горець», «дерево-птах», «великий бальзам», «дівоче дерево», «ожина», «козяче дерево», «барабанне дерево». Зриває повзучу рослину з довгим листям, яке він розтирає між великим і вказівним пальцями: «Вербена». Ще далі, минаючи хащі, підходить до великого дерева з брунатним стовбуром. Зчищає трохи кори, надрізає кременем — на стовбурі проступають краплі золотавого соку. Дені каже: «Чорне дерево». Я продираюся крізь кущі, нагинаюся, аби не подряпатися колючим гіллям. Дені легенько прослизає між деревами, весь напружений. Під моїми босими ногами земля вогка і тепла. Мені страшно, але водночас тягне далі, хочеться заглибитися в саме серце лісу. Дені зупиняється перед дуже прямим стовбуром. Відриває шматок кори, дає мені понюхати. Запах п’янить. Дені сміється і просто каже: «Каніфольне дерево».
Ми йдемо далі, Дені крокує швидше, наче впізнає невидиму дорогу. Лісова спека і волога мене втомлюють. Важко дихати. Бачу, як Дені зупиняється перед кущем: «Каштанова фісташка». У його руці — довгий наполовину відкритий стручок, з якого визирають чорні, схожі на комах, зернята. Куштую одну зернину — гірка, масляниста, але додає сил. Дені каже: «Це була їжа марронів[12] і великого Сакалаву». Він уперше каже мені про Сакалаву. Батько нам якось розповідав, що він тут загинув, біля підніжжя гір, коли його наздогнали білі. Кинувся зі скелі, аби його не схопили. Мені дивно їсти з Дені те, що він їв на цьому місці, в цьому лісі. Ми далеко від струмка, зараз ми вже біля підніжжя гори Червона Земля. Ґрунт тут сухий, сонце припікає крізь мережчате листя акації.
— Ліана «куряча ніжка», — каже Дені. — «Чорна смородина».
Раптом він зупиняється. Знайшов те, що шукав. Прямує до дерева, яке самотньо стоїть серед кущів. Це гарне темне дерево, з широко розкинутими гілками, з товстим зеленим листям з мідним відтінком. Дені присідає біля підніжжя дерева. Коли я підходжу, він не дивиться на мене. Його вузол — на землі.
— Що це?
Дені відповідає не зразу. Риється в кишенях. Каже: «Залізне дерево».
Тримає щось у лівій руці. Не підводячись, Дені наспівує, так як це роблять індуси під час молитви. Хитається то вперед, то назад, співає, і в затінку дерева я бачу лише його спину в краплях поту. Коли він закінчує молитву, розгрібає землю під деревом правою рукою. Його ліва рука розтуляється, і на долоні я бачу монетку. Монетка падає в ямку, і Дені засипає її землею з мохом, який він збирає на корінні. Потім підводиться і, не звертаючи на мене уваги, зриває листя з нижніх гілок і складає його на землі поруч з клумаком. Своїм гострим кременем відриває шматки кори від гладенького стовбура. З ран тече світле молоко. Дені складає шматки кори і листя в свою сорочку і каже: «Ходімо». Не чекаючи мене, він швидко віддаляється через кущі, спускається схилами пагорбів у напрямку до долини Букана. Сонце вже сідає. Понад деревами, між темними пагорбами, я бачу вогняну пляму моря, виднокрай, на якому народжуються хмари. Позаду мене червоне передгір’я пашить від спеки, наче палаюча піч. Я швидко йду слідом за Дені до джерела, з якого починається Букан, і мені здається, що я вийшов дуже давно, можливо, багато днів тому, від цього паморочиться в голові.