Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 29)
Це єдині живі істоти, яких я бачу тут відтоді, як прибув сюди, окрім земляних крабів, які риють нори в дюнах гирла і колонії морських крабів, що бігають по болоту. Коли птахи летять над долиною, я знаю, що день уже на спаді. Мені здається, що я знаю кожного птаха і що мене, оцю чорну мурашку, що копирсається на дні долини, вони теж знають.
Щоранку згідно зі складеним напередодні планом я досліджую долину. Рухаюся від однієї мітки до іншої, вимірюю долину за допомогою теодоліта, потім повертаюся до початку, кожного разу креслю все ширше й ширше півколо, аби вивчити кожну п’ядь ділянки. Незабаром починає сяяти сонце, лелітками спалахує на шпичастих кручах, окреслює тіні. Опівдні долина змінюється. Перетворюється на неприховано суворе місце, вороже, наїжачене вістрями і списами. Попри пориви вітру настає спека, її підсилюють нагріті сонцем скелі. Я її відчуваю обличчям, наче стою перед палаючою піччю, хитаючись, іду вглиб долини, в очах повно сліз.
Мені слід зупинитися, відпочити. Йду до річки, аби напитися води з долоні. Сідаю в тіні під тамариндом, спиною притулившись до коренів, які оголилися від повеней. Застигаю непорушно, ні про що не думаю, поки сонце не опиниться по той бік дерева і не почне свого спуску до чорних пагорбів.
Але інколи мені здається, що я бачу якісь тіні, якісь леткі постаті на вершинах пагорбів. Іду руслом річки, сонце засліплює очі. А тіні стираються, повертаються до своїх схованок, зливаються з чорними стовбурами тамариндів. Цієї години, коли тиша і сонце тиснуть на голову, а вітер перетворюється на розпечене лезо, я боюся найбільше.
Сиджу у тіні старого тамаринду біля річки. Його я побачив першим, коли прокинувся вгорі на кручі. Пішов до нього, думаючи про лист, де йшлося про скарб і тамаринд біля джерела. Тоді він здався мені справжнім володарем долини. Не надто високий, однак у прихистку його гілля, в його затінку, відчувається справжній спокій. Тепер я добре знаю його вузлуватий, почорнілий від часу, сонця і засухи стовбур, його покручене гілля з витонченим, легким і молодим мереживом листя. На землі навколо нього лежать довгі золотаві пузаті стручки з насінням. Щодня я приходжу сюди із зошитами й олівцями, смокчу кислі зерна, обмірковуючи нові плани, подалі від жахливої спеки, яка панує над долиною.
Намагаюся прокласти паралельні лінії і розмістити на них п’ять точок з плану Корсара. Точками, безумовно були вершини гір, які видніються при вході в гавань. Вечорами, перед приходом ночі спускаюся до гирла річки, дивлюся на ще освітлені сонцем вершини гір і знову відчуваю хвилювання, наче щось має з’явитися.
На папері безкінечно креслю ті самі лінії: вигин річки, який я знаю, потім прямокутну долину, що заглиблюється в гори. Пагорби з обабіч — то базальтові фортеці, що оточують долину.
Сьогодні під час заходу сонця вирішую піднятися східним схилом пагорба, пошукати слідів «якірних кілець», залишених Корсаром. Якщо він справді побував тут, в чому я переконуюся все більше й більше, цей моряк мав залишити тут такі знаки, на скелях кручі чи на якомусь іншому камені. Спуск схилом тут кращий, а вершина мірою просування стає дедалі неприступнішою. Те, що здалеку здавалося стіною, зблизька виявилося вервечкою сходинок, які збивають мене з дороги. Невдовзі я опиняюся так далеко від протилежного схилу, що мені важко розгледіти білу пляму вітрила, під яким я сплю. Дно долини — це сіро-зелена пустеля, всипана чорними брилами, серед яких ховається русло річки. На вході в долину я бачу високу скелю з піком Венери. Який я самотній тут, незважаючи на те, що люди близько! Можливо, це найбільше непокоїть мене: я можу тут померти, і ніхто й не дізнається про це. Хіба випадковий рибалка побачить якогось дня залишки моєї стоянки і прийде сюди. Або все знесуть повені й вітри, й усе перемішається з камінням і обгорілими деревами.
Я уважно дивлюся на західний пагорб. Невже це обман зору? На скелі, трохи вище від піку Венери, бачу велику літеру
Відкриття цих двох міток мене вражає. Не гаючись, я скочуюся схилом пагорба, біжу через долину, аби добігти туди до ночі. Перетинаю Очеретяну річку, розбризкуючи прохолодну воду, підіймаюся західним схилом, обвалом, яким спускався першого дня.
Діставшись до вершини пагорба, я марно шукаю малюнок, зблизька він розпадається. Сторони скелі, які утворювали ноги
Нарешті підходжу до вежі. Разом з вершиною гори вона повисла над уже темною долиною. Як я не помітив її, коли був тут? Ця зруйнована з одного боку вежа складена з щільно пригнаних широких базальтових блоків. З одного боку є залишки дверей чи бійниць. Заходжу всередину вежі, зіщулююся, аби заховатися від вітру. Крізь отвір бачу море. У сутінках воно безкрає, насиченого темно-синього кольору, затягнуте на виднокраї сірою пеленою туману, який злився з небом.
Згори видно море від рейду Порт-Матюрена до східної точки острова. Тільки тоді я починаю розуміти, що ця наспіх збудована вежа тут лише для того, аби стежити за морем і попереджати про появу ворогів. Хто наказав спорудити цей спостережницький пункт? Це не може бути Британське Адміралтейство, яке нічого не боялося на морі, оскільки було хазяїном на морському шляху до Індії. До речі, ні англійський флот, ні флот короля Франції не спорудили б такої непевної, такої ізольованої конструкції. Пенґре не згадує про цю споруду у розповіді про свою мандрівку, коли вперше 1761 року спостерігав за транзитом Венери. І навпаки, тепер я пригадую перший англійський табір на пікові Венери 1810 року на місці майбутньої обсерваторії, де я, напевне, знаходжуся.
«Для першої віхи візьмете один камінь пжт
Взяти ще один під номером 2 V, ним позначити зюйд-норд,
Цоколь — так само.
А від східного джерела зробити кут, наче від якірного кільця
Мітка на березі біля джерела
Для е/о зверніть ліворуч
Аби там кожне з мітки BnShe
Там потріть проти фарватеру, під чим знайдете що думаєте.
Шукайте :: S
Зробити х — 1 до м від діагоналі у напрямку
Вершини Командора».
Наразі я сиджу на руїнах Вершини Командора, а сутінки вже заповнюють долину. Я більше не відчуваю ні втоми, ні поривів холодного вітру, ні самотности. Я щойно знайшов першу мітку невідомого Корсара.
Днями, які настали після відкриття Вершини Командора, я обстежував долину з шаленством, що іноді межувало з божевіллям. Згадую (хоча спогади туманні й втікають, наче сон) про ті спекотні дні під квітневим сонцем у період великих ураганів як про стрімке падіння у вертикальну порожнечу, про опіки повітрям, коли мої груди приймали той тягар страждання. Від світанку до сутінок я — суцільна хода від сонця до неба, від самотніх пагорбів на сході до гір, які здіймаються у центрі острова. Пересуваюся за сонцем, по колу, з кайлом на плечі, помічаючи теодолітом опуклості ландшафту, які стають моїми власними реперами. Бачу, як тіні від дерев повільно обертаються, видовжуються на землі. Спека дошкуляє крізь одяг, вона продовжує спалювати мене і ночами, заважає спати, змішується з холодом, що піднімається від землі. Деякими вечорами я такий втомлений від ходіння, що засинаю там, де мене настигає ніч, між двома уламками лави, сплю до ранку, поки голод і холод не розбудять мене.
Якось уночі прокинувся в долині і відчув на собі дихання моря. На обличчі й очах ще лежить сліпуча пляма сонця. То була ніч чорного місяця, так колись казав батько. Зірки всіяли небо, я озираюся, охоплений цим божевіллям. Голосно розмовляю, кажу: я бачу схему, вона тут, я її справді бачу. План невідомого Корсара — не що інше, як контур Південного Хреста і його «супутниць — нічних красунь». На безмежному просторі долини бачу, як сяють вулканічні камені. Вони спалахнули серед тіні з порохів наче зірки. Іду до них, широко розплющивши очі, обличчям відчуваю тепло їхнього світла. Спрага, голод, самотність нуртують у мені все сильніше й сильніше. Чую, як хтось промовляє до мене голосом батька. Спочатку це мене заспокоює, потім я здригаюся, бо помічаю, що це я сам розмовляю. Аби не впасти, сідаю на землю, під тим розлогим тамариндом, що вдень надає мені прихисток. Від лихоманки тілом прокочуються хвилями судоми, я відчуваю, як у мене проникає холод землі і простору.
Скільки часу я там провів? Коли розплющую очі, спочатку бачу над собою листя тамаринду, крізь яке пробиваються сонячні зайчики. Лежу між корінням. Біля мене чорношкірі дитина і дівчина, вбрані у лахміття, як манафи. У руках дівчини ганчірка, яку вона викручує, аби з неї мені на губи капала вода.