Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 27)

Чи це сліпуче сонце на живих дзеркалах хвиль мені потьмарило розум? Мені здається, що я — поза часом, в іншому світі, такому відмінному, такому далекому від усього, що знав, що я вже ніколи не зможу повернути те, що полишив. Через це я відчуваю запаморочення, нудоту — мені страшно забувати того, ким я був, без сподівання на повернення. Кожна година, кожен день, що минає, схожий на морські хвилі, які набігають на форштевень, злегка підіймають судно, потім зникають у буруні за кораблем. Кожна хвиля віддаляє мене від часу, який я любив, від голосу Мем, від присутности Лаури.

Сьогодні вранці капітан Бредмер підійшов до мене на кормі:

— Завтра чи позавтру ми будемо на Родриґесі.

Я повторюю:

— Завтра чи позавтру?

— Завтра, якщо вітер не зміниться.

Отже, мандрівка завершується. Поза сумнівом через це все мені здається іншим.

Люди доїли запас м’яса. Щодо мене, я вдовольнявся присмаченим рисом, ця плоть викликала у мене жах. Щовечора, ось уже кілька днів, мене лихоманить. Загорнувшись у попону, я тремчу на дні трюму, незважаючи на тропічну спеку. Що вдієш, якщо тіло зраджує? У скрині я знайшов пляшечку з хініном, купленим перед від’їздом, ковтаю порошок, зібравши в роті слину.

Настала ніч, а я й не помітив. Поруч зі мною по-турецькому, спершись спиною на облавок, сидить чоловік з чорним обличчям, яке дивно освітлює каганець. Я зводжуся на лікоть і впізнаю стернового, його скляні очі. Він звертається до мене своїм співучим голосом, але я не розумію значення його слів. Чую, як він запитує мене про скарб, який я збираюся шукати на Родриґесі. Звідки він знає? Певна річ, це капітан Бредмер йому сказав. Він запитує, я мовчу, але це його не зупиняє. Він чекає, потім ставить інше запитання, ще запитання. Нарешті це йому набридає, і він повертається до Святого Брендона, де сам збирається померти. Уявляю його витягнуте серед черепахових панцерів тіло. Засинаю, заколисаний його словами.

На лінії горизонту з’являється острів. Зринає з моря у жовтому вечірньому світлі — спочатку блакитні гори на тлі темної води. Можливо, мене розбудили своїм галасом морські птахи, що кружляли над нами.

Іду на корму, аби краще роздивитися. Вітрила, напнуті західним вітром, спонукають форштевень наздоганяти хвилі. Корабель провалюється вниз, потім виринає. Виднокрай дуже ясний, напружений. За хвилями здіймається й опускається острів, і вершини гір наче постають з дна океану.

Ніколи інша земля не викликала у мене подібного відчуття: гори схожі на Труа Мамель, тільки вищі, вони утворюють нездоланну стіну. Казимир поруч зі мною, він з радістю показує мені їх, повідомляє їхні назви.

Зараз сонце вже сховалося за островом. Високі гори зухвало вирізняються на блідому небі.

Капітан наказує згорнути вітрила. Люди підіймаються на реї, аби взяти рифи. Тепер лише хвилі несуть нас до темного острова, щогли блищать при світлі сутінок, наче крила морських птахів. Я відчуваю, як в мені наростає хвилювання, поки корабель підходить до берега. Щось завершується — свобода, щастя від перебування в морі залишаються позаду. Зараз треба шукати притулку, розмовляти, розпитувати, вступати в контакт із землею.

Ніч опускається дуже повільно. Зараз ми у тіні високих гір. Близько сьомої пересікаємо фарватер, спрямовуючи корабель на червоний сиґнальний вогонь на краю молу. Я чую голос матроса, який з правого облавка вигукує цифри: «Сімнадцять, сімнадцять, шістнадцять, п’ятнадцять, п’ятнадцять…»

За сиґнальним вогнем починається кам’яний мол.

Чую, як у воду падає якір, розмотується ланцюг. Зета непорушно застигла біля набережної, не чекаючи трапу, люди стрибають на землю, перегукуючись з юрбою, яка чекає. Я стою на палубі, вперше за багато днів, можливо місяців, одягнений, взутий. Спакована валіза — біля ніг. Зета виходить з порту завтра пополудні, після закінчення товарообміну.

Я прощаюся з капітаном Бредмером. Він тисне мені руку, вочевидь не знаючи, що сказати. Я зичу йому удачі. Чорношкірий стерновий вже на дні трюму, певно, лежить, прикипівши своїми скляними очима до закіптюженої стелі.

На набережній мене хитає від вітру і важкої скрині на плечі. Озираюся, ще раз дивлюся на силует Зети на блідому небі з мереживом такелажу на нахилених щоглах. Можливо, мені слід повернути назад, піднятися на облавок. За чотири дні я буду в Порт-Луї, сяду на потяг і під дрібним дощем попрямую до будинку у Форест-Сайді, почую голос Мем, побачу Лауру.

На набережній на мене чекає людина. У світлі сиґнального вогню впізнаю атлетичну статуру Казимира. Він бере мою скриню і йде поруч. Казимир збирається показати мені єдиний готель на острові, біля Будинку Уряду, який тримає китаєць, здається, там можна також харчуватися. Я йду за ним, уночі, крізь вулички Порт-Матюрена. Я — на Родриґесі.

Родриґес, Англійська затока, 1911 рік

Саме так, зимового ранку 1911 року (у серпні, гадаю, чи на початку вересня) я у своїх пошуках прибув на пагорби, що височіють над Англійською затокою.

Протягом тижнів і місяців я обстежував Родриґес спочатку на півдні, там, де відкривається ще один фарватер, перед островом Ґомбрані, до накопичення уламків чорної лави у Малагасійській гавані, на півночі, подолавши високі гори у центрі острова, Манґо, Патат, Гору Бон Дьє. Я користувався нотатками з книги Пенґре. «На північ від Великого Порту, — писав він 1761 року, — ми не знайшли досить води, щоб вона тримала нашу пірогу, або ж ця вода, сполучаючись з відкритим морем, була надзвичайно бурхлива, щоб нести таку вутлу посудину. Таким чином, пан Пенґре відіслав усі піроги тим шляхом, яким вони прийшли, з наказом приєднатися до нас наступного дня в Урочищі Великих Вапняків…» І, до речі: «Гори поблизу Чотирьох Фарватерів стрімкі і, оскільки там майже нема рифів і узбережжя цілком відкрите вітрам, море так затято б’є об берег, що ризик перетнути цю частину моря був би величезним». Прочитане при тремтливому світлі свічки у номері готелю в Порт-Матюрені свідчення Пенґре нагадує мені відомий лист, написаний старим моряком, ув’язненим у Бастилії, прочитавши який, мій батько повірив в існування скарбу: «На західному краю острова в тому місці, де море б’є в берег, тече річка, йдіть уздовж річки до джерела, навпроти буде тамаринд. На відстані вісімнадцяти футів від тамаринду починається кам’яна кладка, під якою заховано величезний скарб».

Того ранку, ще вдосвіта, я ішов узбережжям, охоплений якоюсь гарячковою нетерплячкою. Перетнув міст Дженнер, який стоїть за межами Порт-Матюрена. Далі перейшов убрід річку Бамбук поруч з невеликим цвинтарем. Починаючи від того місця більше не було будинків, і дорога вздовж моря звужується. Дорога праворуч здіймається до Cable & Wireless, англійської телеграфної компанії, що розташована на вершині піку Венери.

Я обійшов будинки телеграфу, можливо, від страху зустрітися з одним із тих англійців, яких трохи бояться люди з Родриґеса.

З калатанням серця підіймаюся на вершину пагорба. Саме сюди, тепер я в цьому переконаний, Пенґре приїздив 1761 року, аби спостерігати за транзитом Венери[27] перед тими астрономами, які супроводжували лейтенанта Неейта 1874 року і дали її ім’я вершині.

Мене хитає від різкого східного вітру. Біля підніжжя скелі я бачу невисокі хвилі, що, долаючи фарватер, приходять з океану. Якраз піді мною розташовані будинки компанії Cable & Wireless, довгі дерев’яні бараки, пофарбовані сірою фарбою, оббиті приклепаними аркушами бляхи, наче панцерники. Трохи вище серед вакоа[28] помічаю білий будинок директора, веранду з натягнутими шторами. О цій годині служби телеграфу ще зачинені. Тільки один чорношкірий сидить на сходах ангара і палить, не дивлячись на мене.

Йду далі через чагарники. Невдовзі дістаюся краю кручі, бачу там велику долину. Одразу розумію, що нарешті знайшов місце, яке шукав.

Англійська затока розмашисто, в обидва боки від гирла Очеретяної річки, відкривається до моря. З того місця, де я стою, до самих гір тягнеться долина. Я розрізняю кожен кущ, кожне дерево, кожен камінь. У долині нема нікого, жодного будинку, жодного сліду людини. Лише каміння, пісок, тоненький струмок з річки, віхті пустельних рослин. Стежу очима за течією струмка вглиб долини, туди, де починаються ще темні високі гори. Пригадую яругу Мананави, коли ми з Дені зупинялися, наче на порозі забороненої території, чекаючи ледь чутного клекоту фаетонів.

Тут у небі нема птахів. Лише хмари, що здіймаються з моря, на півночі, і пливуть у гори, проносячи свої тіні над долиною.

Довго стою на вершині кручі на різкому вітрі. Шукаю дороги, аби спуститися. Звідти, де я стою, це неможливо. Над гирлом річки нависають стрімкі скелі. Підіймаюся на вершину пагорба, пробиваючи собі дорогу серед чагарників. Вітер зі стогонами, які ще більше підсилюють відчуття самотности цієї місцини, проривається крізь листя вакоа.

Нарешті перед самим підйомом на вершину пагорба знаходжу прохід — обвал, який спускається в долину.

Зараз я в долині, простую берегом Очеретяної річки, не знаючи куди йти. Звідси долина здається широкою, вдалині вона зливається з чорними пагорбами і високими горами. Північний вітер, який проникає через гирло річки, приносить шум моря, здіймає невеликі вихори з піску, схожого на попіл, через який я на мить подумав про той приїзд чоловіків на конях. Але тут стоїть якась дивна тиша, певно, через світло.