Жан-Мари Леклезио – Золотошукач (страница 25)

Я йду берегом, оточений чорношкірими дітьми, які сміються і розпитують мене, здивовані появою чужинця. Стежкою прямую вздовж володіння родини Саві, перетинаю острів ушир. На іншому боці нема ні пляжу, ні причалу для кораблів. Лише невеликі скелясті бухти. Острів такий вузький, що під час бурі через нього перелітають бризки від хвиль.

Не минає й години, як я повертаюся на дамбу. Тут ніде заночувати, та мені й не хочеться затримуватися. Коли рибалка помічає, що я повернувся, він відв’язує човна, ставить кормило паралельно зі щоглою. Пірога пливе у відкрите море. Хвилі високого припливу накривають дамбу, проходять у дітей між ніг, вони верещать від захвату. Розмахують руками, стрибають у прозору воду.

У своїх нотатках батько каже, що він відкинув можливість знайти Корсарів скарб на Фреґаті через мализну острова, нестачу води, дерева, інших ресурсів. З огляду на те, що я там побачив, батько мав рацію. Тут нема жодної сталої точки відліку, нічого, що б могло прислужитися під час розробки плану. Флібустьєри, які борознили Індійський океан 1730 року, не прийшли б сюди. Вони не знайшли б тут усього того, чого хотіли, тієї природної таємниці, яка б збігалася з їхніми намірами, яка стала б викликом часові.

Однак, поки пірога віддаляється від Фреґата, відхиляється на захід через вітер, я відчуваю, що мені шкода покидати його. А також прозору воду лаґуни, голих дітей, що бігають берегом, і старий дерев’яний будинок, який зникає серед ванільних ліан, тому що він нагадує мені Букан. Цей світ без таємниці, і через це мені трохи шкода його.

Що я знайду на Родриґесі? А якщо там буде так само, якщо там теж нічого нема, лише пісок і дерева? Зараз море мерехтить у косих променях вечірнього сонця. На кормі, спершись на кормило, все ще стоїть рибалка. Його темне обличчя нічого не виражає — ні нетерпіння, ні нудьги. Він просто дивиться на силуети двох пагорбів, що виростають перед нами, двох уже втоплених в ніч охоронців Порт-Вікторії.

Знову Порт-Вікторія. З містка Зети спостерігаю, як прибувають і відпливають піроги, що розвантажують олію. Повітря гаряче, важке, нерухоме. Світло, яке відбивається від дзеркала моря, зачаровує мене, я поринаю у дрімоту. Слухаю віддалений шум порту. Інколи в небі пролетить птах, я здригаюся від його крику. Розпочав листа Лаурі, чи ж відправлю його коли-небудь? Краще було б, якби вона підійшла, прочитала з-за плеча. Сиджу по-турецькому на палубі у розстебнутій сорочці, волосся нечесане, з довгою, білою від соли бородою, наче вигнанець, ось про що я збираюся їй написати. Розповідаю також про Бредмера, про стернового, що ніколи не спить, про Казимира.

Години минають, не залишаючи по собі сліду. Я лежу на палубі у тіні фок-вітрила. Склав канцелярське приладдя у скриню разом з аркушем, на якому написано лише кілька рядків. Пізніше пробуджуюся від того, що сонце пече в повіки. Небо таке ж блакитне, і той самий птах кричить кружляючи. Виймаю аркуш паперу і машинально пишу вірші, які зринули з пам’яті, поки я спав:

Jamque dies auraeque vocant, rursusque capessunt Aequora, qua rigidos eructat Bosporos amnes…[25]

Повертаюся до листа на тому місці, де зупинився. Чи ж Лаурі я справді пишу? У задушливій спеці на рейді, посеред блиску і мерехтіння води, із сірим берегом переді мною і високими блакитними тінями пагорбів до мене приходять зовсім інші слова: чому я все покинув, заради якої химери? Цей скарб, який я стільки років намагаюся знайти в мріях, чи ж існує він справді? Чи справді десь у склепі лежать коштовні прикраси з камінцями, що чекають на денне світло, аби заблищати? Чи насправді вони настільки сильні, щоб повернути час назад, щоб не допустити горя й руїни, батькової смерти у старому будинку в Форест-Сайді? Можливо, я єдиний, хто володіє ключем від цієї таємниці, і зараз я до неї наближаюся. Там, наприкінці моєї дороги, знаходиться Родриґес, де все нарешті вирішиться. Давня мрія батька, який провів стільки досліджень, мрія, яка тривожила мене впродовж дитинства, нарешті я наблизився до її здійснення! Я єдиний, хто може це зробити. Це воля тата, не моя, тому що він більше ніколи не покине землі Форест-Сайда. Саме про це мені хочеться зараз написати, а не для того, аби переслати його волю Лаурі. Я поїхав, аби покласти край безплідним мріям, аби почалося життя. Я дійду до кінця цієї подорожі, я знаю, що неодмінно щось знайду.

Саме це я хотів сказати Лаурі, коли ми розлучалися. Але вона зрозуміла все з мого погляду, вона відвернулася і дозволила мені поїхати.

Як давно я чекав на цю подорож! Здається, ніколи не припиняв про неї думати. Її було чутно в шумі вітру, коли море прибувало до гирла в Тамарені, у хвилях, які котилися зеленими просторами цукрової тростини, у шумі вітру з моря серед глиці філао. Пригадую спокійне небо над Турель і його карколомний спуск униз, до вечірнього виднокраю. В сутінках небо ставало фіолетовим, у плямах відблисків. Зараз на рейд Порт-Вікторії опускався вечір, і мені здається, що я зовсім близько від місця, де небо зливається з морем. Чи ж це не знак, за який тримався корабель Арґо у своїй гонитві за вічністю?

Оскільки настає ніч, вахтовий матрос виходить з трюму, де, голий через задуху, спав усю другу половину дня. У нього на стегнах лише пов’язка, все тіло блищить від поту. На носі біля бортового люка фальшбота він довго мочиться у воду. Потім сідає поруч зі мною, спершись спиною на щоглу, і палить. У напівтемряві його засмагле обличчя дивно освітлюється склерами його очей. Ми довго мовчки сидимо.

Капітан Бредмер мав рацію, коли не захотів іти супроти південного вітру. Як тільки розвантажили товар, Зета на світанку перетнула фарватер і перед островами упіймала західний вітер, який допоміг нам розвернутися. Без вантажу, Зета під усіма вітрилами легко, трохи нахилившись, йшла як справжній кліпер. Похмуре море здригається від довгих бурунів, що йдуть зі сходу, ймовірно, через далеку бурю на берегах Малабара. Вони налітають на форштевень і стікають на палубу. Капітан наказав задраїти передні люки, і люди, вільні від службових обов’язків, спустилися вниз, у трюм. Я міг би отримати дозвіл залишитися на палубі, на кормі, можливо, тільки тому, що оплатив проїзд. Капітан Бредмер не виглядає заклопотаним через хвилі, які котяться палубою аж до ніжок його крісла. Стерновий, широко розставивши ноги, тримає колесо штурвала, а звук його голосу губиться у шумі вітру і гупанні хвиль.

Цілих півдня корабель рухається нахилившись від вітру і стікаючи піною. Мої вуха сповнені шуму стихій, він заповнює моє тіло і вібрує у мене всередині. Я не в змозі думати про щось інше. Дивлюся на капітана, який вчепився в підлокітники свого крісла, на його червоне від вітру і сонця обличчя, і мені здається, що в його обличчі з’явилося щось незнайоме, жорстоке, вперте, воно лякає, те безумство. Чи витримає Зета? Важкі вали хвиль, які б’ють з лівого облавку, небезпечно нахиляють її і, попри шум моря, я чую, як тріщить уся конструкція корабля. Люди збилися на кормі, аби не намокнути від шквалів. Вони теж дивляться прямо перед себе, на ростр, так само напружено. Всі ми чекаємо не знати чого, ні на мить не відводячи очей від ростра, наче погляд убік може стати фатальним.

Ми надовго залишаємося у такому становищі, годинами, вчепившись у троси, в спорядження, дивимося, як форштевень упірнає в бурхливе море, слухаємо ревище вітру і хвиль. Удари моря на кормило такі потужні, що стерновому важко тримати колесо штурвала. Вени на його рухах напнулися, обличчя напружене, наче у хворого. Над вітрилами здіймаються хмари бризок, розлітаються у веселкових барвах. Багато разів мені хочеться піднятися, аби запитати у капітана, навіщо ми йдемо таким чином, під усіма вітрилами. Але мене стримує його суворий вираз обличчя, а також страх упасти.

Раптом капітан Бредмер чомусь дає команду згорнути клівери і стакселі і взяти рифи. Щоб виконати цей маневр, стерновий кладе судно на лівий облавок, і корабель вирівнюється. Вітрила в’ються, ляскають, наче прапори. Все повертається до норми. Коли Зета відновлює свій курс, вона йде повільно, не нахиляючись. На зміну жахливому шумові вітрил приходить свист вітру серед такелажу.

Однак Бредмер і не поворухнеться. Його обличчя все ще червоне, замкнене, погляд — рішучий. Зараз стерновий іде полежати у трюмі, поспати з розплющеними очима, зверненими до почорнілої стелі, не стуляючи повік. Біля стерна родриґець Казимир, я чую його співучий голос, коли він звертається до капітана. На мокрій палубі матроси розпочали свою партію в кості і свої балачки, наче нічого не сталося. А хіба щось сталося? Лише несамовитість блакитного неба, моря, від якого паморочиться в голові, вітру, який свистить у вухах, а довкола — самотність, шаленство.

Ледь стримувана хвилями, Зета легко йде вперед. Під полуденним сонцем палуба вже суха, вся у блискітках соли. Виднокрай — непорушний, чіткий, а море — лютує. До мене повертаються думки, і я помічаю, що розмовляю сам із собою. Але хто на те зважає? Чи ж не всі ми тут шалені від моря — Бредмер, чорношкірий стерновий, Казимир і решта? Хто слухає наші розмови?

До мене повертаються спогади, таємниця скарбу, який чекає на мене в кінці цієї дороги. Але море скасовує час. З якого часу ці хвилі? Це не ті хвилі, які двісті років тому несли Авері, що втікав від узбережжя Індії зі своїм казковим скарбом, коли над цим морем майорів білий прапор Міссона, на якому золотом було написано: