Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 99)
— А каліцтва не викликали підозри?
— Бурлаки що хоч можуть утнути. Дивуватися нема чого.
— А як із нестачею крові в мерця?
— Рана добряче кровила.
— Ні, я маю на увазі, чи не виточили з нього кілька літрів крові?
— Про це я нічого не чув.
Анаїс гортала папери. У кутку теки вона помітила ім’я слідчого судді: П’єр Воллятре. Їй згадалися ще два вбивства. У Марселі — Ікар, слідчий суддя Паскаль Андре. У Бордо — Мінотавр, суддя Філіпп Ле Ґаль. Це вже не кримінальна справа, а якась юрма суддів.
— А тепер що? Поновите слідство?
— Спершу доведеться умовити прокуратуру. Їм треба розібратися в цій каші. Добре було б довести їм, що це вбивство може належати до ряду Ікар — Мінотавр.
— Тобто знайти міф, за яким воно інсценізоване?
— Еге ж. А то двох ілюстрацій поки що замало, щоб машина знову почала діяти.
Анаїс зрозуміла натяка.
— І тобі потрібно, щоб я знайшла цей міф?
— Та, гадаю, тобі все одно нічого робити… — Він дивився їй у вічі. — Я не відмовлюся від твоєї пропозиції лише через те, що ти потрапила до в’язниці.
— Від якої пропозиції?
— Працювати разом.
— Отут?
— У поліції тобі вже не працювати, любцю. А в тюрязі дуже добре можна подумати.
Анаїс збагнула, що в нього є якийсь козир у запасі.
— А з моєю справою що?
— Слідчий суддя незабаром викличе тебе.
Вона рвучко нахилилася до нього. Соліна сахнувся. Він ще не забув, як вона плюнула на нього.
— Витягни мене відсіля! — процідила вона крізь зуби.
— Знайди міф.
Оборудка відбулася. Ціну назвали.
— У кого моя справа?
— У відділі боротьби з організованою злочинністю, тобто в мене. Нас цікавить стрілянина на вулиці Монталамбер.
Вона взяла кілька світлин.
— А це?
Соліна всміхнувся.
— Як пощастить довести зв’язок поміж трьома вбивствами, то віддати справу кримінальному відділові ми завжди встигнемо. А якщо ми знайдемо вбивць і без них? Я просто-таки нетямлюся від думки, що ми пошиємо їх у дурні, дитинко. Лихо в тім, що відділ розшуку утікачів незабаром розпочне шукати Януша.
Соліна видавав бажане за дійсне. Справу в нього й так, і так заберуть. Йому залишалося тільки сподіватися на сенсаційний успіх. Ось чому вона й потрібна була йому. Не для того, щоб порпатися у грецькій античності, а щоб аналізувати кожну подробицю, складати уламки мозаїки, тобто продовжувати слідство, яке вона розпочала в Бордо.
Вона схилилася над світлинами. Дещо вже впало їй в око.
— Цей чолов’яга був високий, правда ж?
— Два метри п’ятнадцять сантиметрів. І прутень у нього, мабуть, як добряча шаблюка був. Велетень, та й годі. Тож убивство з метою вилучення органів можна не розглядати, хіба що власникові треба було пошити чохла.
— У крові були сліди героїну?
— Ти, як завжди, здогадлива.
— Наркоман?
— Швидше пияк.
Минулися остатні сумніви. Третій у списку вбивці з Олімпу. І ще одне її припущення підтвердилося. Вбивця вміє переконувати: він умовив велета зробити собі того укола. За асоціацією вона згадала, що Філіпп Дюрюї казав про чоловіка із затуленим обличчям, лепрака. І відразу ж її вколола думка про перехняблену мармизу на малюнку. Швидше схожу на етнічне зображення, ніж на маску з грецької трагедії.
Вона згорнула теку, знову відчувши, що поміж тими фактами є якийсь зв’язок, та сформулювати його вона не могла.
— Домовилися, — сказала вона. — Увечері я тобі зателефоную.
Соліна незграбно підвівся зі стільця і взяв портфеля.
— Завтра зустрінешся зі слідчим суддею.
Він прокинувся на помаранчевій ковдрі. Він і досі був у спортивних штанях і в куртці з каптуром. Почувався пречудово. Тут він у безпеці. Під захистом цієї робітні, якої він не знав, проте вона знала його як облупленого. Розплющив очі й угледів залізяки, що тримали стелю. Йому спала на думку Ейфелева вежа. І романи Золя: назв уже він і не пам’ятав, але там люди мешкали, спали і працювали в отаких робітнях. На декілька днів він стане одним із них.
Він сів поміж розкиданих, пописаних аркушів. І відразу ж згадав. Його нічні нотатки. Цілісіньку ніч він юзав у мережі. На Sasha.com та інших сторінках для знайомств. Останні з’єднання Шаплена. Вигадані наймення і побачення. Усе дарма. Він обнишпорив помешкання у пошуках записника чи нотатника з адресами, та нічогісінько не знайшов. Заснув десь о четвертій ранку.
Вештання у чатах зміцнили його певність. Ноно не був віртуальним залицяльником, він не схибнувся на сексі, не зголоднів за жіночими пестощами. Він провадив розслідування. Прокляття «пасажира без багажу». З якоїсь незрозумілої причини його персонаж обрав matchmaking[46]. Гіпотеза: у мережі він шукав якусь жінку.
Якби ж то знати яку… Цілу ніч перед ним мигтіли псевдо. Нора33, Тінетта, Бетті14, Жінка-кішка, Сісcі, Стeф, Анна, Барбі, Афродіта, Ніко6, Фіну, Кенні… Він читав дурнуваті діалоги: грайливі натяки, ніжні слівця… Кохання будь-якого штибу, від найпримітивнішого до платонічного.
Враження загалом було суперечливе. Ноно видався йому базікалом, що так і не брався до діла, обмежуючись словами. Часом після першого знайомства жінки знову намагалися з ним зв’язатися, та він не відповідав їм. Він навіть не певен був, чи той десь узагалі бував. За однісіньким винятком: Sasha.com, сторінка speed-dating. Майже щовечора Ноно ходив на вечірки до Саші. У бари. Ресторани. Нічні клуби. За повідомленнями з адресами місць тих зустрічей можна було простежити всі його походеньки. Та тільки незрозуміло було, що ж відбувалося у real life[47].
Залишалися повідомлення в його автовідповідачі. Він міг зателефонувати цим дівчатам, зустрітися, побалакати з ними. Ану ж бо він зрозуміє,
Його цікавила тільки одна жінка. Та, що телефонувала 29 серпня.
«Арно, це я. Зустрінемося вдома…»
Йому доведеться розпочинати все наново. Піти на вечірки Sasha.com. Знову пройти шляхом своєї тіні. Збагнути, що шукав його двійник, і провадити його пошуки далі…
Учора вночі він лишив на форумі повідомлення. Він перевірив пошту. Увечері його запрошували на датинг[48] до «Піткерна», бару в кварталі Маре. Навряд щоб учасники знали, що таке «Піткерн», але він таки знав: острів у Тихому океані, де жили бунтівники з «Баунті». І сьогодні там існує колонія, що її члени вважають себе їхніми нащадками. Він уже уявляв собі острівну, тропічну атмосферу тієї місцини…
Ванна. Ніс наче гоївся. Набряк трохи стух. Рани взялися струпами. І все ж таки він не годиться в залицяльники. Нехай уже, та ці пошуки будуть гламурніші, якщо порівняти їх із колишніми порпаннями в самому собі. Після нетяг і дурнуватих мистців тепер він матиме справу з самотніми жінками.
Він намагався жартувати, дивитися на речі простіше, та зараз йому згадалося вбивство Жана-П’єра Корто, стрілянина на вулиці Монталамбер, оті страшенні удари об умивальницю, коли він трощив собі носа…
Він спустився вниз і зварив каву. Десята ранку. З філіжанкою в руках він узяв пошту, яку лишив на кухонному столі, й умостився на дивані у вітальні. Відклав убік рекламні проспекти та інший непотріб і взявся до офіційних листів. Особливої тривоги його відсутність ні в кого не викликала. Банк надсилав йому виписку з поточного рахунку. Домовласники нагадували, що пора заплатити за хату, 2200 євро за кожен місяць, утім, не надто наполягаючи. І ще він не сплатив страхові внески. За все інше кошти списувалися просто з банківського рахунку, який був таки чималенький.
Якщо судити з останньої виписки, на його рахунку було 23 000 євро. Значна сума. Понишпоривши у майстерні, він знайшов попередні виписки. Той рахунок він відкрив у травні в БКГШ[49]. І відтоді сума суттєво не мінялася. А Шаплен ніяких переказів не отримував і чеків не депонував. То звідки ж грошенята? Певне, він сам клав на рахунок готівку. 2000 євро, 3000 євро, 1700 євро, 4200 євро… Хоч що він там робив, платили йому готівкою неофіційно.
А чи не джиґун він часом, подумав собі Нарцис. Та з тону повідомлень, з того, як поводилися з ним співрозмовниці, видно було, що про платні послуги й мови не могло бути. Одне було зрозуміло: він не рекламний дизайнер і взагалі не мистець. Оцей його кульман, оця робітня — все це декорації, як ото ті коробки, що були у Фрера в хаті. Ким же він був насправді? Чим заробляв собі на хліб?
Йому згадалася одна подробиця. Його розмова з комерційним директором фірми «РТЕП». Він літрами купував у них освітлену оліфу. Задля облуди чи він справді її десь застосовував? Шапленові ті запаси потрібні були для іншої справи. Таємної й такої, що дає чималий зиск. Пов’язаної з хімією. Може, він виробляв наркотики в льоху?
Хоч що він там робив, це давало надію на те, що десь у хаті заховано грошенята.
Спершу він подався до галереї, адже найдорожче завжди ховають поміж особистими речами, якомога ближче до себе. Шукаючи панцерну касу, він переставив рами, відсунув ліжко, порпався у шафі, у письмовому столі. Марно.
Він замислено глянув на макети, що стояли в галереї. Довжина кожної моделі була сантиметрів 70 або й 100. І відразу ж у нього виникла певність, що гроші заховали в них… Обережно взявши до рук перше судно, «Америкас кап джей-клас слуп», як свідчив напис, викарбуваний на латунній табличці, він трохи підняв палубу. Усередині було порожньо. Він поставив корабля на місце і взяв іншу модель — дванадцятиметрової яхти «Колумбія». І тут нема нічого. Потім він оглянув «Ґретел» Королівської сиднейської яхтової ескадри, «Південний Хрест» Королівського пертського яхтового клубу та «Відважного» Нью-Йорського яхтового клубу. Але в них теж нічого не було.