Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 96)

— Ніхто не має права порушувати закону. Надто ж капосне дівчисько, що корчить із себе…

Він не встиг скінчити ту фразу. Анаїс плюнула йому в обличчя.

Він прокинувся, почуваючи біль у переніссі. Той біль його і збудив.

Відчуття. Ніс набряк і зробився наче довбня, затуливши поле зору. Розтрощені носові перегородки аж сіпалися від болю, спливаючи безгучним криком. У носових пазухах і щелепних западинах заков’язла кров, що не давала й дихнути. Його кров.

Уночі він добрів до тями, та здужав тільки увімкнути світло, дістатися до ліжка й упасти на нього в одязі. Потім він поринув у сон.

Зараз він обережно підвівся з ліжка. Рухався невпевнено, мов недужий, що після довгої хвороби почав потроху вставати. Дошкандибав до ванни, второпавши дорогою, що надворі вже видно. І котра це година? Годинника в нього вже не було. Він увімкнув лампу над умивальницею. Що ж, могло бути й гірше. Обличчя набрякло, та не так, щоб набути й геть потворного вигляду. На переніссі видніли засохлі садна від ударів об умивальницю. Ліворуч біля носа була довша і глибша рана — через неї він дістав імплантата.

Він несамохіть застромив руку в кишеню. Ось він. Усвідомивши, що ця гидота протягом кількох місяців сиділа в його голові, він замалим знову не зомлів. Та стримався і роздивився її уважніше. Ні виступів, ні шпарин. Якщо це мікропомпа, то як вона діє? Може, речовина просякає крізь пори? Він поклав того речового доказа до кишені штанів.

Намочив рушника холодною водою, приклав до перенісся і знову ліг. Від дотику вогкої тканини біль знову спалахнув. Він заплющив очі й почав чекати. Незабаром больові імпульси погамувалися, а потім і геть ущухли, немов буруни на озерній гладіні, що переросли у дрібнохвилля.

Попри те, що йому було недобре, він був сповнений рішучості та прагнув до дії. Продовжувати бій. Провадити розслідування. Вибору не було. Але як? Без шеляга в кишені? Без спільників? Знаючи, що на нього полює вся паризька поліція? Він відкинув усі ті думки і зосередився на злободенних завданнях.

Спершу треба з’ясувати все про вбивство з кастрацією, що сталося 2009 року в Парижі, на одній із набережних Сени. Він швидко дійшов висновку, що, застрявши в готельному номері, не зуміє навіть податися потрібним напрямком. Може, варто зайти до справи з іншого боку. Перечитати грецькі міфи, де міститься згадка про кастрацію? Але й від цієї ідеї довелося відмовитися. Йому слід було б піти до бібліотеки чи до інтернет-каварні. Перед його внутрішнім зором промайнула картина: ось він у самій сорочці (піджака повернути не пощастить) вештається паризькими вулицями…

Отож, слід визнати очевидне. Він живцем замурований у цій кімнаті, обклеєній жовтогарячими шпалерами. І попереду жодної перспективи…

Та потроху в голові почала народжуватися ще одна ідея.

Мури його забудькуватості були пористі. Крізь них просякали цілі пласти його колишніх життів. Фахові знання з психіатрії. Спогади про Анну-Марію Штрауб. Мистецький талант. Він спробував пройти кожною з цих стежин. І нічого не знайшов.

Та залишався живопис. Якщо колись раніше він був художником, то, можливо, користувався тими самими матеріалами й тією технікою, що й Нарцис. Йому згадалися сторінки блокнота, пописані дрібним почерком. Склад фарб, співвідношення різних пігментів і способи їх змішування. Проблема полягала в тому, що записника в нього вже не було. Звісно ж, він не пам’ятав, що там понаписувано…

Аж він випростався. Корто казав, що Нарцис використовував для виготовлення фарб особливу освітлену оліфу. І не першу-ліпшу, а фабричну. Замовляв її безпосередньо у дистрибутора. У тих, хто зазвичай постачав цю олію тоннами.

Це могло кудись припровадити. Треба зв’язатися зі столичними постачальниками оліфи. Якщо він був художником і жив у Парижі, то, може, йому пощастило укласти особливу угоду з підприємством хімічної чи харчової промисловості, яке випускало й освітлену оліфу. Може, його співробітники згадають про художника, що замовляв не більш ніж кілька бідонів на рік.

У номері був телефон, і він був під’єднаний. Нарцис несамохіть усміхнувся й одразу ж скривився від болю. Йому не хотілося й думати, яким зробилося його обличчя. На думку спала картина: вирва від набою і кавалки тіла, розкидані довкола неї. Тільки той вибух він сам собі влаштував.

Спершу він дізнався телефоном, котра ж таки година. Десята година десять хвилин, сповістив йому голосовий годинник. Потім він заходився телефонувати в довідкові служби. Голос його був гугнявий і глухий, немов чужий. Він весь час набирав номери і ставив те саме запитання, щоб здобути перелік постачальників лляної оліфи, що були в департаменті Іль-де-Франс.

На тумбочці лежав блокнот із логотипом готелю «Ексцельсіор» і олівець. Він нотував прізвища, назви міст і номери телефонів. У столичному департаменті таких компаній було десь із десяток. Міста, де вони працювали, розташовані довкола Парижа — Іврі-сюр-Сен, Бобіньї, Трап, Аньєр, Фонтене-су-Буа…

Нарцис набрав першого номера у списку. Сказав, що він мистець і хотів би замовити деякі матеріали у виробника. Комерційний директор компанії «Прошимі» чемно пояснив йому, що його компанія виробляє мастики, лаки, промислові барвники, лінолеум тощо. І не має нічого спільного з мистцями. І порадив звернутися до спеціалізованих фірм — «Олд Голланд», «Сенельє», «Талан», «Лефран-Буржуа»…

Нарцис подякував розмовникові й повісив слухавку. Набрав номер фірми «Сі-Ді-Сі — лаки і фарби» в Бобіньї. Там йому сказали те саме. «Компра» — металопластики. Та сама відповідь. Нові назви, нові голоси. Щоразу він просив його з’єднати з комерційним директором. І щоразу чув ту саму відмову. Спробуйте звернутися до компаній, що торгують літрами, а не тоннами.

Він дістався до сьомої фірми у списку. Потроху його охоплювало відчуття, що все це марно, а попереду його чекають лише довгі години відчаю. Аж його черговий співрозмовник, представник фірми «КТЕР», що постачала гуртові партії олив, раптом запитав:

— Арно, це ти?

Нарцис не розгубився і відказав:

— Авжеж, це я.

— Боже мій, де це тебе носило?

Потер перенісся, сподіваючись, що голос звучатиме не так гугняво, і мало не зойкнув від гострого болю.

— Я їздив у справах, — пробурмотів він.

— Якийсь дивний у тебе голос… Насилу впізнав тебе.

— Нежить.

— Не покинув писати?

— Ні.

Нарцис опустив очі: рука, що тримала слухавку, тремтіла. У голові було чистісіньке сум’яття думок. Що це, диво чи помилка? Невже цей чоловік звертається до одної з його передніших особистостей?

— Ти що хочеш? Замовлення зробити?

— Авжеж.

— Як завжди?

— Так.

— Зачекай хвилю. Завантажу файл.

Пролунало цокотіння клавіш.

— А в мене у кабінеті й досі висить твоя картина, — шукаючи файла, теревенив чолов’яга. — Клієнти у захваті від неї. Вони не хочуть вірити, що наша продукція і для цього годиться!

Він зареготався. Нарцис мовчав.

— Замовлення відправити за давньою адресою? Вона не змінилася?

— А в тебе яка записана?

— Вулиця Рокетт, 188. Індекс 75011.

Слава тобі, Господи!

— Так і є, — підтвердив він, хутко нотуючи адресу. — А з приводу замовлення я ще зателефоную. Гляну, що там у мене в коморі.

— Гаразд, Пікасо. Треба якось зустрітися та хильнути по чарчині!

— Та звісно.

Він поклав слухавку, сам себе не тямлячи від того, що відбулося. У кімнаті тхнуло курявою від брудного килимового покриття на долівці, а розбитий ніс так болів, що в очах аж сльози стояли. Та він переміг! Освітлена оліфа привела його до самого себе. Либонь, до того, ким він був ще тоді, як мав обернутися Нарцисом…

Адреса тієї вулиці стосувалася не багатоквартирної коробки, а цілого селища, що складалося з колишніх фабрик, тепер перебудованих на мистецькі студії або на офіси продюсерських компаній і художні майстерні. У кожній споруді було два поверхи і скляні стіни на вертикальних рейках, які гордовито дивилися на довколишню місцевість. Бруковані вулиці, що зміїлися поміж будинками, здавалися кам’яними потічками, які аж лисніли від сонця.

Нарцис не впізнавав місцевості, проте не міг не почувати затишку і супокою, якими вона дихала. То був тихий куточок, цілком пристосований до сімейного і мистецького життя.

— Ноно?

Він не відразу второпав, що гукають до нього. Ноно — це зменшувальне від Арно… Справді, за кільканадцять кроків, на порозі якогось будинку, стояли дві дівчини з цигарками в руках. Вийшли на перекур, либонь.

— Як ся маєш? Давно тебе не видно…

Нарцис кисло всміхнувся, та не став підходити. По-перше, був він у сорочці, без піджака. По-друге, ніс був мов буряк, тож вигляд він мав ще той.

Дівчата захихотіли.

— Навіть поцілувати не хочеш, еге?

— Та нежить у мене.

— А куди ти оце пропав?

— У справах їздив, — трохи голосніше відказав він. — Виставки, знаєте….

— Не дуже гарний у тебе вигляд… Раніше ти такий гарнюній був!

Вони знову захихотіли, пхаючи одна одну ліктями. У їхньому реготі відчувалося приховане збудження, якась звична фамільярність. Він подумав собі, що, може, переспав з котроюсь, якщо не з обома.

— Міг би й подякувати! Ми твоє зілля поливали.

— Ага, я бачив… — буркнув він, щоб не мовчати. — Дякую, звісно.

І завернув до першого провулку, від усієї душі сподіваючись, що чуття підкаже йому правильний шлях. Дівчата нічого на те не сказали, то він таки не помилився. Їхня реакція була для нього несподіванкою. Здається, він і справді Арно. Та коли припустити, що Арно існував ще до Нарциса, то доводилося визнати, що він не бував тут місяців із п’ять.