Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 95)

Анаїс говорила десь із півгодини. У роті аж пересохло.

— Води мені дасте? — запитала вона врешті.

Соліна відчинив шухляду і поставив перед нею плящину «Евіану».

— Що йому потрібно було на вулиці Монталамбер?

Анаїс жадібно цмулила воду.

— В одному зі своїх життів, — нарешті відказала вона, — Фрер був мистцем. Звався Нарцисом. І потерпав од психічної недуги. Лікувався у приватному закладі. Вілла Корто розташована біля Ніцци.

Вона недарма згадала ту віллу. Хотілося побачити, як відреагує на те Соліна. Та він і оком не моргнув. Певне, нічогісінько не чув про різанину, що там сталася нещодавно. Вона вирішила, що не буде зупинятися на цьому епізоді. Ніхто не знав, що вона там побувала, тільки Кроньє.

— Писав Нарцис лише автопортрети. Фрер здогадався, що під ними криються інші зображення. Всі його роботи продала одна паризька галерея. Він приїхав до Парижа і роздобув списка покупців. І почав збирати свої полотна, щоб просвітити їх рентґеном. А як же ж іще відкрити таємницю картин?

— Щодо покупців. Цей той список, що його ви передали Рібуа?

— Рібуа?

— Нашому здорованеві.

— Авжеж. Нарцис дістав одного автопортрета в колекціонера із Шістнадцятого округу, другого вициганив на вулиці Монталамбер. Потім подався до медичного центру і попросив просканувати полотна рентґеном. Знімки ви допіру мені показували.

Соліна взяв одного знімка й, обернувшись до вікна, почав розглядати його на світло. Окуляри він посунув на носа і скидався тепер на лікаря, що міркує над діагнозом.

— Це вбивство з тієї ж таки міфологічної серії? — спитався він, поклавши знімка на столі.

— Авжеж.

Анаїс стрепенулася, раптом її осяяло. Люте, перехняблене обличчя вбивці було машкарою. Знову натяк на міф? Ні, певне, якась національна особливість. Атрибутика первісного племені. Вона згадала, що казав Рауль, волоцюга з Бордо. Філіпп Дюрюї буцім казав йому, що чоловік, який пропонував йому дурман, затуляв своє обличчя. Отож, убивця грав різні ролі. Влазив у шкуру міфологічних героїв.

Соліна теж про те подумав, бо запитав:

— То з яким міфом ми зіткнулися цього разу?

— Хтозна. Треба гортати книжки. Здається, кастрацій у грецьких міфах скільки завгодно. Та тепер головне вийти на слід паризького вбивства.

— Дякую за пораду. Нелегке завдання. Бурлаки весь час убивають одне одного.

— І каструють?

— Та вони що хочеш можуть утнути. Треба звернутися до Інституту судової медицини.

Соліна знову зігнувсь у фотелі. І заходився гратися з обручкою.

— У твоїй оповіді повнісінько дірок, — недовірливо сказав він. — Зокрема, ти не сказала, чому опинилася в Парижі.

Вона чекала того запитання. Що ж, доведеться розповісти про тих зарізяк у костюмах від «Г’юго Босса».

— У цій справі є ще один аспект, — сказал вона, помовчавши.

— То викладай його хутчій, крихітко.

Вона зосередилася і почала розповідати про забудька на ім’я Патрік Бонфіс, якого затримала поліція. Змалювала убивства на березі в Ґетарі, внаслідок яких загинув не лише Бонфіс, а і його подруга. Єдиним доказом, що міг вивести на вбивць, виявилося авто «ауді» моделі Q7, що було на місці вбивства і належало охоронній агенціії, яка входила до холдингу «Метис».

— Що ще за «Метис»? — урвав її Соліна.

Анаїс коротко виклала все, що знала про нього. Сільськогосподарська компанія, що у 80-х перейшла до фармацевтики. Офіційно веде наукові дослідження, та буцім пов’язана з міністерством оборони. Соліна недовірливо звів брови. Вона повернулася до фактів. Завдяки навігаторові вона вистежила пересування всюдихода, якого буцім викрали в агенції. За його кермом сиділо двоє найманих убивць, які пантрували Нарциса. Вони і припровадили її до Парижа.

— Вигадуєш!

— А трупи на вулиці Монталамбер?

— Під час стрілянини ніхто не потерпів.

— Що?!

— Трупів не було.

— Таж я сама їх бачила! Фрер одного застрелив, а другого впорав ножем.

— Якщо це справді такі хлопці, як ти оце кажеш, то вони були в кулевідпорних жилетах. А твій Нарцис ніщо супроти них. Вистрілив у першого. Ще дивно, як він у нього поцілив. Його пістолет заряджений був звичайними патронами, в них мала пробивна сила. Ми знайшли відстріляні гільзи. Для кевларового чи вуглецевого жилета ті кулі мов горох. Так само і ніж. Навіть якщо твій полюбовник садонув його ножем, то вістря не проткнуло навіть другого захисного пласту.

— Я бачила тих зарізяк зблизька, — наполягала Анаїс. — Вони були в костюмах, що сиділи на них як улиті. Під такими жилетів не сховаєш.

— А я покажу тобі останні розробки. Вони не грубші від комбінезона для водолаза.

— Таж на вулиці було повнісінько поліцаїв! Їм там був чортів тиск!

— Ще одне підтвердження на мою користь. Вони скористалися сум’яттям і втекли. Перші примчали хлопці з відділу на острові Святого Людовіка. Сама знаєш, який у них досвід силових затримань. А наші наспіли запізно. Там уже нікого не було, тільки ти і твій дурнуватий маляр.

Анаїс більш не допитувалася. Тепер вона збирала інформацію.

— Ви допитали Нарциса? Що він вам сказав?

Соліна іронічно посміхнувся. І знову заходився гратися з обручкою. Анаїс згадалася стаття з жіночого часопису, де ця звичка тлумачилася як намагання тікати у світ за очі від подружнього життя.

— Ти і справді трохи відстала від життя.

— Що ви маєте на увазі?

— Твій любасик цієї ночі накивав п’ятами.

— Не вірю!

Поліцай відчинив шухляду і дістав факса, якого одержав передніше. То було повідомлення всім патрулям у Парижі, де мовилося, що Матіас Фрер, він же Віктор Януш, або Нарцис, якого підозрюють у навмисному вбивстві, о 23.00 утік із в’язничного відділу лікарні Отель-Дьє.

Вона мало не заволала на радощах. Та радість хутко заступила тривога. Адже все почнеться наново. Якщо зарізяки живі, вони знову підуть його слідом. Соліна схилився до неї й тихенько спитав:

— То де його шукати?

— Хтозна.

— У нього є знайомі в Парижі? Хтось такий, хто допоможе йому втекти з міста?

— Він не збирається тікати. Він намагається відновити свої попередні особистості. Він і сам не пам’ятає, ким був передніше. Ми цього теж не знаємо.

— Щось іще хочеш додати?

— Ні.

— Справді?

— Цілком.

Він відкинувся у фотелі й розгорнув теку.

— А ось у мене є дещо для тебе.

І поклав перед нею аркуша, обернувши так, щоб можна було прочитати.

— Це що?

— Наказ про твоє переведення, що підписав суддя. Тебе візьмуть під варту й одвезуть до в’язниці Флері-Мерожі. Негайно.

— Що?! Ви ж пообіцяли мені!

Соліна обернувся до віконця у дверях і махнув рукою. Анаїс оком не встигла моргнути, як на зап’ястях клацнули кайдани. До кабінету ввійшли двоє поліцаїв в одностроях і, вхопивши її попід пахви, поставили на ноги.