Жан-Кристоф Гранже – Пасажир (страница 77)
Дурня, та й годі.
Надто ж, коли врахувати, що сьогодні неділя, дев’ята ранку.
Проте він і цього способу спробував. Склав приблизного переліка психіатричних шпиталів і приватних клінік, що діяли у краю Іль-де-Франс. Там була десь сотня закладів. Він вирішив обмежити пошук чотирма розташованими в Парижі державними лікарнями. «Свята Анна» в тринадцятому, «Мезон Бланш» у двадцятому, «Ескіроль» у дев’яносто четвертому і «Пере Воклюз» у дев’яносто першому окрузі. До того переліку він додав спеціалізований медичний центр імені Поля Ґіро в Вільжуїфі і Державну психіатричну клініку Віль-Еврар у Неї-сюр-Марн.
За півгодини розмов у нього пересохло в роті, та результат був ніякий. Одного разу йому пощастило зв’язатися з інтерном, що працював там зо два роки. У решті випадків йому відповідали секретарі, які казали, що нікого із завідувачів відділень сьогодні не буде. Знову глухий кут.
Годинник показував десяту ранку. З коридора долинав гамір. Хрипкі сонні голоси, регіт, зойки. Типове шумове тло божевільні. Він опустив очі й раптом побачив, що весь час щось нервово креслив у записнику. Несамохіть він намалював обрис повішеної жінки. Стиль трохи скидався на мультиплікацію Александра Алексєєва і його голчатий екран. Він зрадів, бо таки не
Як ото вчора сказав Корто?
«Дещо виявилося достеменним. Ти
Талант живописця лишився в нього, так само як і спогад про Анну-Марію Штрауб і знання в царині психіатрії. Може, він був і психіатром, і художником заразом?
У нього виникла ідея. А що, як спробувати перехресний пошук? Скласти два списки. Перший — випускників медичних факультетів паризьких університетів, які спеціалізуються на психіатрії, що отримали дипломи в 90-х роках. Йому тепер років сорок, тож він здобув вищу освіту років двадцять тому. І другий — студентів художніх шкіл десь за той період.
Якщо в обох списках виявиться те саме прізвище, то він знайде себе. Звісно, може, він був і художником-самоуком… Завдяки мережі хутко скачав списки випускників факультетів психіатрії, шкіл образотворчого мистецтва, зокрема й школи в Луврі. Всесвітня мережа була напхана давніми світлинами однокласників, покликаннями на зустрічі випускників, сентиментальними коментарями. Мережа таки добре будила в людях ностальгію…
Він видрукував списки, обмежившись для початку паризькими університетами й художніми школами, розділивши їх на дві групи: мистецтво та психіатрія, а потім розподілив за роками. Всі прізвища були за абеткою, і це давало йому змогу порівняти, хоч він розумів, що та праця забере в нього не одну годину…
Йому кортіло піти й налляти собі ще чашку кави, та регіт і зойки в коридорі відбили в нього бажання покидати місце свого притулку. Узявши ручку, він заходився порівнювати списки, що складалися з тисяч імен.
Повертатися сюди в неділю було для неї особливо болісно.
У безгомінні вихідного дня не варто було розраховувати на обставини, здатні пом’якшити відчуття шоку від прямого зіткнення. На шляхах не було жодного авта. Жодного робітника на замковому подвір’ї. І жодного фахівця коло винного льоху. Єдиною живою душею в цьому замку був її батько, що якраз снідав.
Їй не довелося дзвонити біля брами. Як завжди, вона була відчинена. Жодної камери спостереження. Жодної сигналізації. Чергова провокація Жана-Клода Шатле: «Не бійтеся! Заходьте у гості до чудовиська!». Насправді для непроханих гостей приготували гарну несподіванку, гідну колишнього ката. Біля самісінького будинку очікував цілий батальйон собарноти.
Анаїс припаркувалась у двориську, зазначивши подумки, що тут нічого не змінилося. Хіба що дім трохи постарів і посірів, хоч, як і передніше, справляв враження сили й могуті. Швидше укріплений замок, аніж садиба доби Відродження. Підмурок його склали чи то в ХІІ, чи то в ХІІІ столітті. Широкий фасад із піщаника у вузьких проймах вікон облямовували дві кутові вежі під гострими покрівлями. Подекуди над камінням плелися памолодки дикого винограду, поміж якими виднілись укриті зеленкуватим мохом і сріблястим лишайником мури.
Казали, 1585 року Монтень перечікував у цьому замку пошесть чуми. Легенда була неправдива, та батько Анаїс усіляко її роздмухував. Певне, теж почувався тут поза досяжністю будь-якої пошесті — чуток, суду й інквізиторського погляду газетярів і політиків…
Вона вийшла з авта і прислухалася до знайомих звуків. У прозорому повітрі дзвеніло пташиним щебетом. На даху рипів старий флюгер. Унизу чулося дирчання трактора. Вона зупинилася, готуючись до зустрічі зі псами, що з гавканням уже гналися до неї посипаною жорствою доріжкою. Більшість її впізнала, решта, молодші, піддалися загальному настроєві і почали махати хвостами, а не вишкіряти ікла.
Вона погладила декотрих псів і попрямувала до засклених дверей, які простяглися по всенькому фасаду. Праворуч були винні льохи, майстерні та комори. Ліворуч розкинувся виноградник. Тисячі стебел лози, що скидалися на благально зведені руки. Після того як Анаїс дізналася, хто її батько, вона часто думала, що тут поховані його жертви, які, неначе у фільмах жахіть, марно намагаються вибратися з-під землі.
Точнісінько о 10.15 вона подзвонила у двері. Пору вона обрала навмисне, щоб прийти хвилина у хвилину. Трохи раніше вона переслала речові докази з каланки Сорм’ю координаторові експертно-криміналістичної служби Абделятіфові Дімуну, що повернувся до Тулузи. Вулицю Франсуа-де-Сурді, де містився комісаріат поліції, вона обминула десятою дорогою…
Недільний батьків розклад вона знала напам’ять. Вставав він рано. Молився. Робив зарядку і плавав у басейні, розташованому у підвалі. Потім ішов до виноградника.
Зараз він снідав у гобеленовій залі. У спальні на другому поверсі на нього чекали вишикувані лавою пари взуття з підборами різної висоти: чоботи для їзди верхи, чоботи для гольфу, чоботи для прогулянки, черевики для фехтування… Її батько був найактивніший кульгавець.
Відчинилися центральні двері зі двох стулок. З’явився Ніколя. Він теж нітрохи не змінився. Анаїс треба було б ще змалку здогадатися, що її батько був колись пов’язаний із військом. Хто ж іще захотів би тримати за покоївку такого чолов’ягу? Ніколя був невисокий кремезний дядько років шістдесяти. Випнуті груди, лиса голова… Він скидався на бульдога і, як видно, встиг узяти участь у всіх війнах, як співає Франсіс Кабрель. У нього була не просто дублена, а просто-таки броньована шкура. Якось іще підлітком Анаїс дивилася в кіноклубі своєї приватної школи фільм Біллі Вайльдера «Бульвар Сансет». Коли на порозі великого занедбаного будинку Глорії Свенсон постав Еріх фон Штрогайм у фраці маршалка, вона аж підстрибнула на стільці: «Та це ж чистісінький Ніколя!»
— Панно Анаїс… — приголомшено мовив батьків ад’ютант.
Вона з холодком цьомнула його в щоку. Він насилу стримував сльози. Анаїс відчула, як у грудях здіймається сентиментальна хвиля, і рішуче махнула рукою, не дозволяючи собі розчулитися.
— Скажи йому.
Ніколя рвучко обернувся кругом. На мить вона затрималася на порозі. У неї тремтіли коліна. Перед виходом вона про всяк випадок зажила дві пігулки лексомілу. Точніше, проковтнула дві пігулки, кожну з яких слід було розламати начетверо, інакше мовлячи, збільшила увосьмеро звичайну дозу. Не диво, що в голові макітрилося. За кермом вона мало не заснула.
Повернувшись, ад’ютант мовчки кивнув. Він і слова не сказав і не подався її проводжати. Дорогу вона знала, а що ще міг він їй сказати? Вона минула одну залу, потім другу. Її кроки дудоніли, неначе у церкві. Стояв запах пустки, і по спині побігли дрижаки. Батько не визнавав центрального опалення і волів живого вогню каміна.
Вона увійшла до гобеленової зали. Назву свою ця кімната дістала через обюссонівські гобелени, такі старі та зачовгані, що змальовані на них сцени тонули наче в імлі.
Ще декілька кроків, і вона вже стоїть перед батьком. Він сидів за столом, у променях сонячного світла, і чаклував над сніданком. Як і раніше, вигляд його був пречудовий. Шовковиста густа чуприна, біла як молоко. Гладенькі риси обличчя, схожі на річкову гальку, яку тисячі весен омивала тала вода. Світло-блакитні очі яскраво сяяли на тлі матової, завжди смаглявої шкіри. Жан-Клод Шатле скидався на старого плейбоя із Сен-Тропе.
— Поснідаєш зі мною?
— Чом би й ні?
Вона сіла з підкресленою невимушеністю.
— Чаю? — поспитався він своїм низьким голосом.
Ніколя вже поставив перед нею чашку. Батько сягнув по чайника. Вона дивилася, як ллється в чашку струмінь мідної барви. Батько пив тільки чай сорту кімун, який доправляли йому із провінції Аньгой, що на сході Китаю.
— Я чекав тебе.
— Чому?
— Люди з «Метиса». — Він поставив чайника на столі. — Вони мені телефонували.
Значить, вона йде правильним шляхом. Анаїс узяла собі грінку, потім срібного столового ножика і на мить зловила своє відображення у полиску срібла.
— Я тебе слухаю, — тихо мовила вона.
— Справжній християнин, — пишномовно розпочав він, — не вмирає у себе в ліжку. Справжній християнин не боїться скаляти руки. Задля порятунку інших.